Гелтер Скелтер - Олександр Завара
Зазирнувши в меню – просто, щоб бодай трохи відволіктися,– Алекс виявив у ньому ту саму простоту, про яку кажуть, нібито вона не гріх.
Цей шматок кольорового ламінованого картону пропонував відвідувачеві класичні овочеві салати. Як першу страву можна було замовити борщ, юшку з куркою або грибну юшку. На друге – вареники з кількома начинками, картопля по-селянськи та пюре. З м’ясного – котлети, відбивні або «м’ясо по-київськи». Інший бік меню радив гостям скуштувати екзотичні страви «від шефа»: іспанську паелью, італійську пасту алла карбонара й «справжній техаський гамбургер», до якого додавалися салат із капусти й порція картоплі по-селянськи. Карта алкоголю теж не вражала розмаїттям, і Алексові стало нудно.
Зауваживши відсутній погляд Дари й масні очі Мафіна, він зрозумів, що вирушати в дорогу ще не час. І хоча попереду чекала половина маршруту, вони могли дозволити собі трохи перепочити від досить одноманітних краєвидів.
«Нормально,– подумав він.– Посидимо трохи, може, навіть поїмо чогось, і все буде гаразд. Випливемо, діватися нікуди. Головне – дістатися, куди треба…»
Нічого не сказавши друзям, Алекс піднявся з-за столу й попрямував до коридора, де помітив табличку «WC». Кава діяла добре, йому значно покращало, але було б непогано ще й вмитися холодною водою.
Проводжаючи очима його спину, Макс почув, як Мафін нарешті наважився заговорити з дівчатами, що сиділи поруч.
– А ви нас не підвезете? – спитала одна з них.– Нам, часом, не в один бік?
– Ну, ви б почали з того, куди саме вам треба,– примружився Мафін.– Нас узагалі-то четверо, а авто маленьке. Та ви й самі бачите.
– Ти про це сіре чудовисько? Нічого собі маленьке!
Друга дівчина глянула в бік паркувального майданчика, а потім перевела усміхнений погляд на хлопця.
– Так у нас повний салон всякого лайна,– відповів той не вагаючись і теж посміхнувся.– І знову ж таки, нас четверо…
– Не хочете, то й не треба. Але тоді прямо кажи.
Дівчина з дредами відвела очі і демонстративно зосередилася на своєму мобільнику.
– Ага, наші вже в Бердичеві,– сказала вона подрузі,– а ми досі тут стирчимо. Треба їхати, бо не встигнемо…
Вона засунула телефон у кишеню армійських штанів, підхопила наплічник і кивнула Мафінові на прощання. Той кивок міг означати що завгодно, у тому числі й відверте посилання до дідька.
Подруга зробила так само.
Дівчата неквапливо вийшли з ресторану. Майже відразу за ними вийшов водій, з яким Алекс сперечався на парковці, невдовзі й молода родина почала збирати речі. Поки жінка бавила дитину, чоловік попрямував до туалету, а офіціантка взялася прибирати посуд, що залишився на столах.
– Нам теж не треба гаяти час,– сказав Мафін.– Ось Савицький повернеться…
Відчайдушний крик увірвав його на півслові.
– Допоможіть! Швидше! Негайно потрібна допомога!..
Крик линув із коридора, де були розташовані туалети, а наступної миті звідти ошелешено вилетів молодий тато. Його світла сорочка була вкрита плямами крові.
– Хто-небудь, скоріш викличте «швидку»!..
Трійця приятелів мовчки кинулася до коридора. Перше, що впало їм в очі – багряні відбитки кросівок на підлозі. Вони належали молодому чоловікові, який благав про допомогу й виклик «швидкої».
Першим до вбиральні ввірвався Остап, за ним – Дарина та Максим.
Алекс, скорчений та геть залитий кров’ю, лежав на сірих кахлях. Кров юшила ніби звідусіль, з усіх отворів, якими нагородила людину матінка-природа. Нею були вкриті його волосся, обличчя, одяг, тріснуте дзеркало над умивальником… Усе замазалося червоним так, ніби хлопець наступив на протипіхотну міну і десятки дрібних уламків, прошивши його тіло й пошматувавши нутрощі, вилетіли назовні.
Дара несамовито закричала. За нею заголосила й дівчина-офіціантка.
Якийсь чоловік у білому халаті грубо відштовхнув їх обох від дверей. Це, мабуть, був кухар ресторану. Далі він так само випхнув звідти Остапа з Максом, а потім кинувся до тіла на підлозі і почав намацувати на шиї хлопця пульс.
Але все було більш ніж очевидне: жодна допомога вже не потрібна, і «швидку» треба викликати тільки для того, щоб констатувати смерть Алекса Савицького.
35
БЛУКАЧІ ДХАРМИ
Далі все відбувалося, наче в імлі, сповненій привидів.
Трійця пленталася узбіччям автотраси, наче солдати розгромленої в пустелі армії. Їхні друзі загинули, командири залишили напризволяще, і попереду немає нічого, крім кощавої пані. Здавалося, що, погодившись вирушити в цю божевільну мандрівку, кожен з них отримав квиток в один кінець.
Години зо дві тому перед Остапом, Дарою та Максом постав серйозний вибір: ризикнути життям, залишившись на місці вбивства, або покластися на долю й дременути звідти, рятуючись від потвори, яка, як виявилося, переслідувала їх навіть у дорозі.
Трохи зібравшись із думками, Остап дійшов висновку: Панночка чинить шалений опір. Бо вони, зрештою, наважилися торкнутися запечатаної сімома печатями й захованої під порохом століть таємниці, і що ближче стає розгадка таємниці, тим менше особиста безпека кожного з них. Утім, іншого вибору все одно не було. Альтернатива, звісно, існувала – можна просто розслабитися й чекати кінця, але такий варіант нікого не влаштовував, хоча всі добре розуміли: те, що сталося, далеко не кінець історії, і, схоже, найстрашніше чекає на них попереду.
«Гранд Черокі» залишився на парковці біля ресторану. Разом з усіма Алексовими документами: паспортом, студентським квитком і свідоцтвом про оренду автівки.
Скориставшись метушнею, Остап миттю повернувся до їхнього столика й за кілька секунд випатрав гаманець приятеля, що залишився лежати поруч із меню. Не чіпав тільки кредитні картки, візитки й водійські права. Потім, схопивши з обох боків Дару, вони з Максом силоміць витягли її надвір. Дівчина перебувала в шоці й практично нічого не тямила. Вона почувалася так, ніби настав кінець світу й жити залишилося лічені хвилини.
Прожогом підскочивши до джипа, Остап роззирнувся, мов злодюжка, відчинив двері – дякувати вищим силам, що через суперечку з тим чолов’ягою Алекс забув їх заблокувати,– і схопив їхні речі. Наступної хвилини вони, так само міцно тримаючи Дарину за руки, чкурнули звідти.
Складно сказати, чи зауважив хтось на їхню втечу. Адміністратору й персоналу закладу зараз і без них вистачало клопоту, тому Остап був переконаний: вони зникли непоміченими. Принаймні, якби хтось їх побачив, то обов’язково намагався б зупинити. Однак їхню відсутність виявлять одразу
