Гелтер Скелтер - Олександр Завара
– І що нам з цього? – насмішкувато поцікавився Алекс.
– Можливо, саме дзеркала й створюють коридори між тими кулями,– додав Остап.– І хтось, наприклад наша Панночка, може в них застряти… А можливо, всі, кого люди іменують янголами та демонами чи навіть Богом та сатаною,– то лише мешканці інших світів, що експериментують із нами…
– І як усе це має вирішити нашу проблему?
– Не знаю,– чесно визнав Остап.– Та це принаймні допоможе усвідомити, що ми маємо справу з чимсь реальним, хай навіть воно не піддається науковому поясненню. Поки що, я вважаю.
– На нашому рахунку, взагалі-то, дві смерті. Хотілося б більше конкретики…
Алекс скоса поглянув на Остапа, а сам тим часом згадав Лану. Болючий спомин, немов павук, укотре почав висмоктувати сили. Повільно, але впевнено.
Наступні півтори сотні кілометрів знову панувала тиша. Виняток склала зупинка, коли Дара запропонувала приятелям бутерброди. Трохи перекусили, кинули кілька зауважень щодо оточуючої природи. Але не більше.
Ближче до обіду Алекса почало хилити в сон, не допомагав навіть кондиціонер. Тому, подолавши приблизно половину шляху, вони таки мусили зупинитися біля одного з придорожних закладів, бо про запас кави в дорогу ніхто не подбав.
Вони зупинилися на виїзді з Нового Любара біля ресторанчика з невигадливою назвою «При дорозі». Ця типова для дорожніх забігайлівок будівля зовні більше нагадувала якийсь ангар або склад. Пофарбована в жовте, вона здалеку привертала увагу як влітку, так і взимку, тож власник з кольором точно не помилився. Метрів за сто стирчала заправка «ТНК», а великий майданчик перед рестораном був майже вільний, якщо не рахувати кілька легковиків і фур далекобійників.
Перетинаючи стоянку, джип ледь не зачепив якогось чолов’ягу. Той рухався навпростець, сонно роззираючись навколо. Алекс загнав машину в тінь у кутку майданчика і, вимкнувши двигун, розтер обличчя долонями. Йому справді бракувало дози кофеїну. Зараз це найперша необхідність, а потім знову можна в дорогу.
– Бляха! Ти очі роззуй! – почулося десь зблизька.
Біля «Черокі» маячив той самий чоловік, якого Алекс мало не збив хвилину тому. На ньому були сині вимащені джинси, сіра футболка й кепка. Неголеність та плями поту на футболці виказували водія-далекобійника. Він, вочевидь, був власником одного з тих велетнів, що ховалися позаду ресторана, виблискуючи на сонці нікелем та хромом.
– Тобі що, падло, жити набридло?
– Чого лізеш під колеса?
Алекс, ледве ступивши на бетон, рушив назустріч чоловікові й відразу ж тицьнув пальцем у бік в’їзду на стоянку. Там стояв стандартний знак-попередження.
– Он там, бачиш, для дебілів написано: «Місця для паркування». Не для пішоходів, затямив? Для паркування! Для…
– Хто тут дебіл? – Чолов’яга підступив до Алекса впритул.– Ти кого дебілом назвав? Ти що, падло, безсмертний? Ти тут…
– Спеціально для кінчених дебілів повторюю по складах! – не вгамовувався Алекс.– «Мі-сця для пар-ку-ван…»
Компанія приятелів миттю оточила чоловіка. Але той ніби й не зважав.
– Та я тобі, курво, зараз язика вирву,– заволав він, уже готовий віддухопелити зухвальця разом з його спільниками. Тим більше, що, на його погляд, тут чи не кожного можна було покласти буквально з одного удару, а до бійок далекобійникові було не звикати.
– Якого біса ти вештаєшся посеред парковки? – кинув Алекс.– Не знаєш знаків? Права за сало купував? Чи в канаві знайшов?
Він уже відчував: зараз буде гаряче. Однак у тому стані, у якому він зараз перебував, йому було байдуже: битися, то й битися.
– А ти дивися, куди їдеш!
Чолов’ягу зненацька почало попускати. Він заспокоювався, але й досі поглядав на Алекса спідлоба. Ймовірно, спрацювала наявність свідків.
– Гадаєш, узяв таткову тачку й одразу став королем траси? Та я таких, як ти, шмаркачів надвоє перекушую! Зрозумів?
– Та вдавишся! Реально вдавишся.
– Це ми ще подивимося.
Незнайомець обвів оцінювальним поглядом четвірку друзів, проте голос у нього став більш-менш стриманим. Зрозумів-таки: краще не заводитися.
– Пощастило тобі з приятелями,– кинув він Алексові.– Та пам’ятай: наступного разу через довгий язик нарвешся на когось іншого. Бо я добрий. От тоді тобі дійсно буде боляче…
Відвернувшись, чоловік неохоче рушив до трейлерів.
Алекс уже збирався кинути йому в спину якийсь ущипливий жарт, однак утримався, бо ситуація нормалізувалася. Треба тримати себе в руках, бо інакше все стовідсотково закінчиться бійкою. А в них наразі інша мета, про яку не треба забувати.
– Усе о’кей!
Він вишкірився у звичній посмішці. Потім звернувся до приятелів:
– Ну що, ходімо пити каву?
Вони всілися за стіл у дальньому кутку залу. Просто над ними мигтів чималий плазмовий екран: канал М2 крутив новий кліп гурту «Фіолет». Атмосфера була якась сонна, у ресторані сиділи лише кілька відвідувачів. Двоє з них, що сиділи за різними столиками, точно були водіями, згодом до одного з них приєднався третій – вони відразу впізнали того чолов’ягу, з яким посварився Алекс. Ще тут була сімейна пара з немовлям і дві дівчини за столиком поруч. Запилюжений одяг та чималі наплічники свідчили, що вони подорожують автостопом, і ця локація в них точно була не першою.
Офіціантка виявилася моторною, і вже за кілька хвилин принесла їхнє замовлення. Попри те, що у подібних закладах зазвичай подають каву зі смаком паленої гуми, напій несподівано виявився смачним та гарячим, а ціна досить демократичною. Це стало неабиякою приємністю, і враження від інциденту на парковці поступово вивітрилися.
Алекс сьорбав чорну рідину, насолоджуючись кожним ковтком. Дарина сиділа навпроти, дивилася крізь велике вікно на дорогу й думала про своє. Макс, у свою чергу, обережно спостерігав за дівчиною, міркуючи над тим, як сильно вона змінилася з часів пам’ятної вечірки. Тоді Дара Ковалевська здавалася уособленням зваби й хіті, і мало хто міг її в цьому перевершити. Але зараз вона виглядала слабкою, кволою істотою, яка несподівано розплющила очі й побачила світ таким, який він є насправді.
Остап скоса поглядав на дівчат із наплічниками. Те, що вони «свої», він виявив одразу. В однієї з подруг на голові куйовдилася якась подоба дредів, а біла майка оголювала плече з синім татуюванням у вигляді символу «Ом». Інша мала виголені скроні та пірсинг на обличчі, а її футболку прикрашав виразний малюнок – усміхнений череп у навушниках.
Розмова вкотре не в’язалася.
Допивши каву, Алекс роззирнувся навколо.
Ресторан «При дорозі» зсередини так само нагадував ангар, однак з певними ознаками комфорту. Тут вистачало місць не лише подорожнім, але й тим, хто забажав відсвяткувати весілля, помини чи іншу дату.
