Твердиня - Максим Іванович Кідрук
— Домовся з човнярем, — сказав він Сатомі (на Ґрема намагався не дивитись). Можна було попросити човен у Тора, але його плавзасіб не викликав довіри. Вчотирьох вони його потоплять на раз-два, навіть не допливши до середини річки.
— З Атаучі?
— Так. Можна й з ним.
— На коли?
— Затягувати не варто. Нехай завтра зранку піджене човен до причалу коло халупи Сандерса. Щойно повернетесь, відпливемо, добре?
Дівчина була не в захваті від того, що попливе в нетрища не виспавшись, але заперечувати не стала.
— Гаразд, — кивнула японка. — Щось іще?
Сьома метнувся назад до хатини і повернувся із записником у руках. Видерши аркуш, він написав на ньому електронну адресу й передав його Сатомі:
— Це мейл моїх батьків. Напиши, що з нами все гаразд і що наступного разу вийдемо на зв’язок десь за два тижні.
— О’кей, Семе.
— Я залишаю генератор увімкненим, — озвався Тор Сандерс. — Заряджайте камери і що там іще у вас із техніки. Душ за будинком, туалет у кущах. Якщо маєте продукти, можете скористатися плитою — кухня на першому поверсі, відразу за вітальнею.
Прощаючись, Ян простягнув Левку руку:
— Бувай, друже, і… не ображайся, що зіпсував вам усе…
— Це ти мені пробач. — Українець почувався дивно, адже, якби не Ян, вони ніколи не зазирнули б до хатини Сандерса і не дізналися б про послання Ґуннара.
— Все добре.
— Ти зразу в Ліму чи зависнеш у Куско?
Чех невесело всміхнувся:
— Одному сумно. Шурую напряму в Ліму і спробую поміняти квиток, щоб вилетіти якнайшвидше. Якщо не вдасться, куплю на найближчий рейс.
— Зрозуміло. Тоді гарної дороги. Не хворій!
— Дякую! А тобі… — Очі Фідлера потьмяніли. — Бажаю розшукати цю гниду.
Левко сяйнув короткою, мов виблиск сонячного зайчика, усмішкою.
Підійшов Семен, хлопці по черзі обнялись. Тор Сандерс завів двигун старезного «Jeep Cherokee», сигналізуючи, що час рушати.
— Давайте сфоткаємося, — запропонував Ґрем, — усі разом. Знімете нас, Торе?
Не глушачи мотор, Сандерс вийшов із машини і зашкарублими пальцями взяв камеру з рук японки. Хлопці й дівчина стали пліч-о-пліч і обнялись. Зліва Сьома, за ним — Ґрем, обоє посміхаються. В центрі — Сатомі, зосереджено тупиться у вічко фотоапарата. За дівчиною стоїть Ян, не сфокусований, майже розгублений, думками він далеко за межами сельви, він бачить себе в чистій сухій кімнаті з кондиціонером над головою і головне — в кліматичній зоні, в якій від спеки піт не ллється з усіх бісових пор твого тіла, так, наче ти підгузок, який не міняли цілий день. Справа прилаштувався Левко. Українець хмуриться, думаючи про те, що мав би зреагувати першим і поїхати з японкою замість Ґрема.
Тор Сандерс зробив два знімки і віддав «Nikon» Семену.
LV
Поставивши всі телефони, навігатор та акумулятор від «Nikon’а» заряджатися, Левко засів за ноутбук Семена і спостерігав, як копіюються на жорсткий диск зроблені за останній тиждень знімки. Процес ішов повільно: чи то SD-картка у Сатомі була старою, чи то Семенів нетбук ледве дихав від спеки.
Обкрутившись рушником, Сьома зайшов до вітальні. Щойно з душу.
— Як вода? — не піднімаючи голови, спитав українець.
— Чудова! Там чорна бочка з північного боку будинку, за день нагріло добряче. Хоча за такої погоди я був би не проти крижаного душу.
— То лізь у річку.
— Пф-ф. Думаєш, там набагато холодніше?
Росіянин підтягнув плетене крісло і всівся біля Левка.
— Ну як фотки?
Українець знизав плечима:
— Ще не переглядав, копіюється поки.
— Добре. — Семен зітхнув і, дивлячись убік, притишено спитав: — Ти реально хочеш туди пертись?
Левко скинув голову, але не зміг відшукати очі товариша: Семен відвернув лице, наче розмовляв із кимось іншим. «І це питає людина, котра півгодини тому вмовляла Ґрема й Сатомі, доводячи, що вони скусають лікті від жалю, якщо не скористаються шансом і не вирушать на пошуки Твердині?» Хлопець замислився. Згадав обличчя над Розколиною, сон, після якого щезла карта, знайдені гільзи. Зрештою коротко, але невпевнено відповів:
— Хочу.
— Ти завагався, — зауважив Сьома.
— Який ви спостережливий, Шерлоку!.. А ти не вагаєшся?
— Пам’ятаєш ту стежку, правда? — різко, наче спортивний болід, змінив тему Семен.
Левко не відповідав і не кивав (росіянин усе одно не бачив — його очі досі блукали по дальній стіні), та й питання було риторичним — за мить Сьома продовжив:
— Як гадаєш, чия вона?
Відчуваючи, що запитання не таке просте, як здається, українець обережно відповів:
— Ну, ти ж казав, що її, певно, проклали дикі свині.
Семен витягнув губи і підняв внутрішні краї брів над переніссям. Він завжди робив таке обличчя, збираючись виголосити очевидні речі, які він не виголошував бозна-скільки часу, щоб остаточно переконатися, що ніхто до них самотужки не додумався і, відповідно, всі навкруг повні ідіоти. Сьома нахилився, зазирнув просто в очі Левку і проказав:
— А де ти, Лео, бачив свиней півтора метра зростом?
Несподівано до Левка дійшло, що він справді ідіот.
— Ти хочеш сказати…
— У джунглях немає тварин, які робили б такі проходи. Це алогічно. Безглуздо. Таку стежку треба постійно підтримувати. — Мокра після душу голова повернулась у попереднє положення. — Вона може бути потрібною тільки для нас — прямоходячих приматів.
— Гм… — відреагував Левко.
— От і я кажу — гм.
Копіювання фотографій завершилось.
— Перекинь собі на флешку, — порадив Семен, показавши пальцем на нетбук. — Хай буде. А то раптом мій апарат у воду шубовсне чи щось таке.
Зауваження мало сенс. Сатомі звільнить картку, щоб вмістити нові знімки, тож, поки вони мають доступ до електроенергії, слід скопіювати фотографії на якомога більше носіїв.
Українець підвівся, пройшов кілька кроків до кучугури рюкзаків, які, полінувавшись, вони вирішили не заносити на другий поверх (усе одно завтра зранку зносити назад), і витяг зі спеціальної кишеньки розсувну флешку «Kingston» у формі запальнички. Покопавшись, хлопець дістав з бокової кишені ще дещо і повернувся за стіл.
Вставив флешку в USB-порт на нетбуці і, дочекавшись відкриття спеціального вікна, перетягнув у нього папку з фотографіями. Перезапис на «Kingston» відбувався чи не втричі швидше, ніж копіювання з SD-картки, що стояла в фотоапараті.
І тільки після того Левко виклав на стіл поруч із нетбуком п’ять автоматних гільз.
— Що це? — звів брову Семен.
—