Твердиня - Максим Іванович Кідрук
(«Та що ви кажете», — промайнуло в голові Левка.)
До Паїтіті веде інша дорога, що починається просто посеред джунглів, і проходить південніше від шляху на Розколину Черепів. Якийсь час дороги йдуть паралельно, але друга сягає глибше в нетрі. Вона обривається в сельві за десять кілометрів від Паїтіті. До місця, де починається південна кам’яниця, веде непомітна стежка. Стежина відгалужується від північного шляху приблизно на його середині. Вам доведеться помучитись, поки знайдете її, бо майже напевно вона заросла й стала геть непомітною. Якщо ж не вдасться відшукати, звертайте на південь неподалік Розколини і рубайтесь навпростець крізь сельву, поки не наштовхнетесь на південну дорогу. Так вийде довше, але промахнутись не зможете.
Після того як південна кам’яниця обірветься, йдіть строго на захід — джунглі там не дуже густі, — і протягом дня ви дійдете до руїн. Для наочності надсилаю оновлену версію карти, а також фотографію, котра підкріпить ваше бажання податись на пошуки, якщо раптом воно підупало після того, як ви вперше побачили ліси довкола Пуерто-Мальдонадо.
Ще дещо…
По дорозі навкруг вас можуть коїтись дивні речі. Іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси. Ви будете бачити те, чого насправді немає. Такі вже особливості тих земель: у тій частині Мадре-де-Діос нерідко трапляються тумани, настільки щільні, що викривляють не тільки візуальні образи, а й звуки, котрих у тропічному лісі завжди достатньо. Нічого не бійтеся — просто не звертайте уваги, хай що діятиметься довкола. Запам’ятайте: всі речі мають пояснення. Хай що вам ввижатиметься, осмислюйте побачене раціонально. Ніяких духів, демонів і привидів. Ніякої містики.
Мабуть, вас також цікавить, чому я з самого початку не розказав про другу дорогу і чому сам не рвусь до Мадре-де-Діос. Я занадто старий, а на все інше… є причини… багато всіляких причин… Повірте, я не мав на думці ошукувати чи збивати вас з пантелику. Все, чого я хотів, — це бути певним, що карта і — найголовніше — моя історія не потрапить до поганих рук.
На цьому все.
Бережіть себе!
І нехай удача буде з вами до кінця.
Щиро ваш Ґуннар Іверс
17 березня 2012
Стокгольм
Левко з Семеном перезирнулись.
— Оце так пояснив, — скептично відзначив Ян. — «Ви мусите знайти Паїтіті…», «на на все інше є причини…», бла-бла-бла. Ти мала рацію, дідок стрьомний.
— Ти теж вважаєш, що швед їздить нам по вухах? — Ґрем відклав аркуш.
— Ще й як, — підтакнув чех.
Українець і росіянин продовжували витріщатись один на одного, наче грали в гру «Хто кого передивиться».
— А я так не вважаю, — повільно промовив Левко.
— І чому це? — Ян саркастично скривив рота.
— Тому що Розколина Черепів, Голова Папуги, Аппер-Вінкер-Лейк, Лоуер-Вінкер-Лейк і мощена дорога існують, причому саме в тих місцях, про які писав Ґуннар. Швед не брехав, і я не бачу причин, чому йому брехати зараз.
— Не забудь про фотку. — Ґрем торкнувся фотографії.
Левко мав рацію…
— Думаєш, це вона? — смикнув бровою Сьома, так і не відвівши очей від лиця Лео.
Українець мигцем збагнув, про що йдеться.
— Я впевнений, — рубонув він.
— Ви про що? — нашорошився Ян.
— Стежка, про яку сказано в листі, існує, — пояснив Семен. — Ми її бачили.
— Чому я вперше про неї чую? — з відтінком обурення прискіпався американець.
— Бо ми не думали, що це важливо. — Сховавши очі, Сьома злукавив: — Я гадав, то звіряча стежка.
Друзі примовкли. Розмова велась англійською, і Тор усе розумів. Норвежець слухав хлопців зі значно більшою цікавістю, ніж належало б відлюднику, уважно вивчав їхні лиця, проте ні Левко, ні Ян, ні Ґрем цього не помічали.
— Що значить «ніякої містики»? — вклинилась у розмову Сатомі, пробігши очима послання Ґуннара.
Хлопці всі разом втупили погляди в дівчину.
— Мабуть, південна дорога тягнеться реально далеко в сельву, проходить неймовірно дрімучі нетрі. Під час походу люди виснажуються, от їм і ввижаються дурниці, — спробував пояснити росіянин.
«Як, наприклад, той чувак, що стежив за нами зі стіни Розколини Черепів, — подумав Левко. — Е, ні, Сьома, я не був виснажений…»
— Дурниці зараз говориш ти, Семене, — палко заперечила дівчина, тіпнувши перед носом росіянина розгорнутим листом. — «Іноді здаватиметься, що чуєте голоси… будете бачити те, чого насправді немає» — такі речі так просто не пишуть! У тих нетрищах щось є, і… — Японка зробила паузу, оббігши поглядом хлопців: — Невже ви не розумієте? Ґуннар не застерігає, він лиш натякає, при цьому не кажучи всієї правди, бо боїться нас налякати.
— Це не має значення, — м’яко обірвав її Ґрем. — Ми все одно повертаємось.
— Якого числа у нас зворотній літак? — задумливо пом’явши неголене підборіддя, спитав Левко.
Сьома при цьому здригнувся: бульбашки ущипливої радості попливли під шкірою по спині. Левко читав його думки.
— Ні-ні-ні-ні-ні, — насупився мулат. — Ти що це задумав, бадді?
— 24 серпня, — не слухаючи американця, відповів Сьома.
— День у Лімі, день на дорогу до Куско, три дні на спуск назад по Ріо-де-лас-П’єдрас, — перераховував українець, загинаючи пальці. — У нас є час до 18—19 серпня. Два тижні від сьогодні. Можемо спробувати, якщо завтра зранку рвонемо назад до Голови Папуги.
— А як же Ян? — пручався Ґрем.
— Поїде в Пуерто-Мальдонадо без нас, — висунув пропозицію українець. — Ти ж не проти? — Чех знизав плечима. — Гадаю, Тор із радістю його підкине. — Левко глипнув на норвежця. — Він може поїхати просто зараз і ввечері вже спати у нормальному ліжку.
Тор Сандерс повільно кивнув, підтверджуючи, що доправить чеха в столицю регіону (але при цьому обличчя старого зберігало дивний вираз — думав він явно не про дорогу до Пуерто-Мальдонадо).
— Ти досі віриш, що Паїтіті існує? Що це не вигадка? — не
