Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

День минув швидко. Я просиділа біля Вербицького довше, ніж планувала, і не помітила, як час промайнув. Ми говорили про все й ні про що, жартували, а іноді просто мовчали. Але це була комфортна тиша.

Я помітила, що він не любить, коли про нього хвилюються. Кожен раз, коли я запитувала, чи болить рука, чи не потрібно щось, він відмахувався:

— Я не маленький.

— Та ти просто жахливий пацієнт! — закотила я очі.

— А ти любиш командувати.

— Я просто турбуюся.

Він підняв на мене очі. Я зрозуміла, що знову проговорилася. Але вже було пізно.

— Значить, таки турбуєшся? — в його голосі прозвучала нотка задоволення.

— Я… — я піднялася на ноги. — Все! Мені пора!

— Аріно… — він простягнув до мене здорову руку, ніби хотів щось сказати, але передумав.

— Відпочивай, — швидко сказала я й вийшла з палати.

Але вже в коридорі зрозуміла, що моє серце гупає занадто швидко.

Щось між нами змінювалося.

---

Наступні кілька днів я продовжувала провідувати його. Зазвичай приносила щось смачне, бо лікарняна їжа була… ну, ви знаєте.

— Ти мене годуєш, як бабуся, — жартував він, розгортаючи контейнер із домашнім супом.

— Просто знаю, що ти сам про себе не подбаєш, — парирувала я.

Але він дивився на мене так, що в животі щось стискалося.

А потім настав день його виписки.

— Ти ж забереш мене, правда? — знову запитав Вербицький, коли я прийшла його провідати перед випискою.

Я нервово стиснула пальці.

— Я… не можу.

— Чому?

Я глибоко вдихнула.

— У мене немає водійських прав.

Вербицький на секунду завмер, а потім раптом розсміявся.

— Ну ти даєш, Аріно.

— Що?

— Просто… я був упевнений, що ти керуєш світом, але не можеш керувати навіть машиною.

— Дуже смішно, — пробурмотіла я.

— Гаразд. Тоді викличемо таксі.

---

Дорога була тихою. Я краєм ока помічала, як Вербицький раз у раз дивився на мене, але нічого не говорив.

Коли ми нарешті зайшли до його квартири, він важко сів на диван і зітхнув.

— Це найкраще місце у світі.

Я посміхнулася:

— Тобі треба відпочити.

— Спочатку чай.

Я пішла на кухню, зробила чай і повернулася, поставивши чашку перед ним.

— Сідай поруч, — тихо сказав він.

Я вагалася, але сіла.

Він дивився прямо на мене, і цей погляд змусив мене затамувати подих.

— Ти мені подобаєшся, Аріно.

Я хотіла щось сказати, але він раптово простягнув руку, торкнувся мого обличчя і ніжно провів пальцями по щоці.

— Що ти робиш?

— Те, що мав зробити давно.

Його губи торкнулися моїх.

Це не був квапливий або нестримний поцілунок. Це було щось зовсім інше — м’яке, глибоке, але водночас напружене, ніби він стримував себе, боячись злякати мене.

Я мала б відсахнутися. Мала б щось сказати.

Але я просто втратила контроль.

Його теплі долоні обійняли моє обличчя, а потім пальці ковзнули у волосся. Я відчула, як по шкірі побігли мурашки.

— Вербицький… — прошепотіла я.

— Аріна, — відповів він хрипло, не припиняючи цілувати.

Мої пальці самі собою вплелися у його волосся, а серце калатало, ніби хотіло вискочити з грудей.

Я не знаю, скільки часу ми так просиділи, гублячись у відчуттях одне одного. Але я точно знала одне — назад дороги більше не було.