Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Я прокинулася зранку, почуваючись набагато краще. Температура спала, слабкість ще залишалася, але вже не така виснажлива. Я одразу глянула на телефон — жодного повідомлення від Вербицького.

Дивно.

Він приходив щодня. Приносив ліки, чай, навіть сидів поруч і просто розмовляв, коли мені було нудно. А тепер — нічого.

Може, справи?

Я чекала. Годину. Дві. Три. Але тиша.

Мене почало це дратувати. Чому мовчить? Зовсім не в його стилі. Зазвичай він завжди попереджав, якщо щось змінювалося.

Я не витримала й сама йому написала:

— Ти де?

Жодної відповіді.

Телефонувала — поза зоною недосяжності.

Тривога, яка спершу була легким хвилюванням, поступово наростала.

— Мам, — я вийшла з кімнати, хапаючи куртку. — Я вийду ненадовго.

— Куди? Ти ж ще не зовсім одужала!

— Мені треба… дещо дізнатися. Швидко повернуся.

Я викликала таксі й поїхала прямо до офісу.

---

Коли я зайшла, перше, що мене насторожило — напружені обличчя колег.

— Аріно, ти вже повернулася? — спитала Оксана, його секретарка, але її голос був якийсь невпевнений.

— Так, а де Вербицький?

Вона ніби вагалася, чи казати мені, а потім зітхнула:

— Потрапив у ДТП.

— ЩО?! — мені стало холодно.

— Вчора. Недалеко від твого будинку. Його машина врізалася в іншу, але не сильно. У нього забої, кілька подряпин, але він у лікарні.

Мене ніби струмом ударило.

— У якій лікарні?

— Він не хотів, щоб комусь повідомляли, але… зараз він у приватній клініці на Печерську.

Я розвернулася й вибігла з офісу, не слухаючи, що ще говорила Оксана.

---

Лікарня мала вигляд дорогого медичного центру. Я знайшла потрібну палату й, затамувавши подих, увійшла.

Вербицький лежав на ліжку, одягнений у лікарняний халат. Його рука була перев’язана, на щоці — подряпина. Він гортав телефон і навіть не одразу помітив мене.

Я голосно видихнула:

— Ти серйозно? Потрапити в аварію й навіть не повідомити мене?!

Він підняв голову й здивовано моргнув.

— Аріно?

Я перетнула кімнату за секунду.

— Чому ти мовчав?!

— Телефон розбився. Ось тільки новий налаштував, — він махнув гаджетом.

— Чому ніхто не сказав мені раніше?!

— Бо я не хотів паніки.

Я розлютилася ще більше.

— Паніки?! А я, значить, маю чекати й гадати, що з тобою?!

Він усміхнувся.

— Ти хвилювалася за мене?

Я відкрила рот, щоб щось відповісти, але слова застрягли.