Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха

Зітхнув прикажчик.

Але вдарили по руках.

Так Чечель переніс надалі розмову про вчинок покоївки Павли — буде куди розлюченому велетневі жбурляти гнів.

Запряг коляску.

Прихопив рушницю, поклав мисливську сумку з набоями.

Рушили.

Околиць Маньківки дісталися, щойно почало розвиднюватися, — липневі ночі короткі. Писаренко правив і вивіз їх саме туди, куди треба, оминувши село й діставшись ближче до потрібної околиці. У цьому місці закінчувався ліс, тож прикажчик прив’язав коня за деревами на узліссі, взяв рушницю напереваги й кивком звелів Чечелю йти за собою. Так він без суперечок перебрав командування на себе, та Платон у цій ситуації зовсім не опирався.

Хата Шимчихи, крита свіжою соломою, крайня на цьому куті села, була зведена трохи далі від інших, від чого здавалася немов відірваною від чогось цілого. На підступах Писаренко притулив пальця до стиснутих губ, потім зробив з пальців фігуру, що нагадувала собаку. Чечель кивнув, хоч поки не мав плану, як упоратися з перешкодою. Та, схоже, Сава уже все вирішив. Передавши Платонові рушницю, він зігнувся в три погибелі й нечутно, чим уже раз дивував, ковзнув між жердинами тину, прокрався городами і зник у тилу. Чечель присів, аби не маячити й не потрапити на очі котромусь сусідові — раптом саме зараз хтось прокинеться до вітру. Але довго чекати не довелося — Писаренко виринув так само тихо, як зник, і Чечель не одразу розгледів, що велетень стискає в правиці.

Коли поруч м’яко впав труп собаки — Платона пересмикнуло, хоч уже бував у бувальцях.

— Нащо? — прошипів, відсуваючись далі.

— А як? — поцікавився велетень так само тихо, взяв назад рушницю, переламав навпіл, перевіряючи заряд. — Тепер гайда.

Чечель глипнув на мертвого собаку.

Приготував револьвер, так само про всяк випадок перевірив барабан. Усі кулі на місці, після стрілянини, коли відганяв оскаженілий натовп, зарядив наново. Рушив за Писаренком, переліз через тин. Підкоряючись, зайшов до ґанку з протилежного від прикажчика боку. Ковзнув повз вікно, приготувався постукати й чекати, поки відчинять.

Та велетень уже діяв за власним планом, про який Чечель нічого не знав.

Якби знав — не завадив би.

Писаренко з короткого розбігу, сильно відштовхнувшись від землі, налетів на двері плечем — так гармаш випускає ядро. Силу мав справді нелюдську, особливо в гніві. Усе одно довелося гатити вдруге, і тепер уже двері злетіли з петель.

Усередину Сава ввірвався з хижим ревінням.

Його зустрів протяжний жіночий вереск, змішалися докупи чоловічі крики, за мить гаркнув постріл. Платон оговтався, так само щось закричав, підбадьорюючи себе, і влетів слідом.

Нічого не встиг розгледіти до пуття — одразу хтось навалився. У вухо різко вереснули, чіпкі пальці спробували схопити за волосся. Та Шимчиха — атакувала вона, поки чоловіки вовтузилися в кутку біля печі, — не могла знати, що має справу з лисим.

Гострі нігті ковзнули по голому черепу, дряпаючи до крові.

Наступний удар цілився в очі.

Платон двигнув ліктем, влучивши Шимчисі в лице, відкинув від себе й дивом урятував око. Так само дивом примудрився не впустити револьвер. Тепер перейшов в атаку, влупив її руків’ям, але тут уже Шимчиха спритно відхилилася, пірнаючи під руку.

З кутка долинув зойк болю, за мить — радісний вигук.

А потім на Чечеля скакнув Харитон, у самому спідньому, але ба — у чоботях: не знати, як і коли встиг скочити в них. Перед собою виставив довжелезне лезо ножа-колія, замахнувся, вдарив навідліг.

Платон машинально підняв правицю, не знаючи іншого способу захиститись.

Обпекло кисть.

Пальці розтиснулися, револьвер з гуркотом упав на підлогу.

Від наступного випаду Чечелю вдалося ухилитися. Скочивши вбік, він опинився спиною до стіни, чим сам собі звузив можливості для маневру. Але Чобіт битися чомусь не збирався — стрімголов кинувся в пройму дверей.

Платон одразу ж зрозумів, у чому річ.

З підлоги піднімалася велетенська постать, руки наставили рушницю вперед.

Ще один постріл.

Харитон, чоловік із військовим досвідом, устиг пірнути вперед, під кулю.

— А-а-а-а! Вбили!

Шимчиха не допетрала, що сталося. Побачила лиш — Чобіт упав після пострілу. Не контролюючи себе, остаточно забувши про обережність, розпатлана фурія, у нижній сорочці, боса, сліпа від люті, стрибнула на Саву.

Сумка з патронами — поперек грудей, наче патронташ.

Не встиг.

Чечель стояв менш ніж за метр від свого револьвера.

Ступив крок, нахилився, підняв. Руків’я стало мокрим та липким від крові. На біль не зважав — кураж.

Харитон підвівся.

— Стояти! — гаркнув Платон.

Дивно — замість знову атакувати Чобіт зайцем вилетів назовні, у вологий ранок.

Писаренко намагався віддерти від себе Шимчиху.

— Назад, я сказав!

Уже гавкали довколишні собаки, розбуркані стріляниною.

Чобіт, як був, гнав до лісу.

Туди, де починалося болотяне кільце.

Платон загубив утікача між дерев.

Поки біг через відкриту місцину, навіть коли Харитон шугнув за кущі, він ще бачив його помітну білу спідню сорочку. Припустивши, добіг до узлісся, покрутив головою. Чобіт зник із очей, та наступної миті виринув — віддалявся великими стрибками, заплутуючи переслідувача, мов заєць — мисливців. Чечель вистрілив навздогін, без віри в те, що влучить. Затим прикусив нижню губу, помчав далі, намагаючись триматися в тому самому напрямку, що й втікач.

Не вдалося.

Якийсь час біла сорочка ще мигтіла вдалині. Але дуже скоро розчинилася, сховалася в лісовій зелені, що дедалі густішала. Та Платон вперто продирався крізь зарості. Гілки шмагали по обличчю, ноги шпорталися об коріння й час від часу потрапляли в ями, і лише диво вберігало від переламу чи вивиху. Чечель мусив визнати: пересування лісами — не для нього, звичного все ж таки до міських чи просто широких, відкритих доріг і просторів. Тут же сама природа ставала ворожою, оточуючи, стискаючи, гальмуючи, роблячи погоню що далі, то складнішою.

А незабаром ґрунт почав м’якшати.

Пробігши ще далі вперед і вглиб, Платон ураз зупинився. Комарі миттю обліпили з усіх боків, довкола голови утворилася густа хмара з огидних комах. Найспритніші лізли у вуха й до рота. Чечель закрутився на місці, махаючи руками і марно намагаючись розігнати нових ворогів. Від різких рухів ґрунт просідав ще дужче. Чечель не стояв на місці, стрибав, зовсім перестав стежити, куди прямує, почав втрачати орієнтири на місцевості. Єдине, що розумів, — його заманили на болото і звідси треба негайно вибиратися. Лишатися тут довше — зачиняти власну пастку зсередини.

Зрештою визнавши поразку, прийнявши програш,