Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха

Платон грубо вилаяв довкілля разом із комарами. Розвернувся, пішов назад. І за декілька хвилин стало ясно: рухається не в тому напрямку, звідки прийшов. Бо замість ступати на тверде ноги що далі, то частіше занурювалися по кісточку в болотяну твань.

Чечель знову зупинився.

Покрутив головою, видивляючись.

Від тупцяння на місці вгрузнули одразу обидві ноги.

— Та де ти взялося на мою голову! — процідив Платон, ступаючи назад.

Чвакнуло.

Але тепер не тільки під ногами — схожий звук долинув ззаду.

Надто пізно оговтався, опанував себе.

Помітив атаку бічним зором. Встиг виставити вперед руку з револьвером. Палець натиснув на спуск. Бабахнуло, та наступної миті замашна палиця вдарила точно по враженому місцю. Біль пронизав руку до плеча, далі — розійшовся тілом.

Пальці знову впустили револьвер.

Єдине, що вдалося, — вдавити його ногою в твань, зробити непридатним.

А потім сильний удар палицею по голові змусив поточитися. Платон упав не одразу. Махав руками, наче крилами, намагався хоч якось втримати рівновагу. Новий удар вийшов іще міцнішим.

Чечель рухнув горілиць у болото.

Довкруж розлетілися смердючі бризки гнилої води.

Він лежав, поволі занурювався в твань і бачив перед собою захеканого, проте задоволеного Харитона. Той не наближався, напевне знаючи — далі зась. Рука крутила палицю, з нею він сам собі напевне здавався лісовим героєм — кимось, подібним до народного месника, що не дав чужинцю взяти себе просто так, заскочити, здолати.

До Платонового рота встигли якось набитися дрібні тонкі водорості.

Сплюнув із огидою, знову спробував підвестися.

Зараз Чечель ненавидів сам себе за те, що отак, безпорадно, крутиться на очах у ворога. А той мовчки стоїть, чекає на його смерть... Платон знову спробував підвестися, та вдалося єдине — зануритися у твань не горизонтально, а вертикально. Опинившись у трясовині по пояс, рвонувся з останніх сил, прагнучи, за прикладом барона Мюнгаузена, висмикнути себе з болота. Нічого не виходило. Що сильніше, активніше рухався, то глибше засмоктувала твань.

Чечель розправив плечі.

Досі не міг прийняти, що життя забере смердюче болото.

Та щойно подумав про це, глянув перед собою на застиглого Чобота — відчув, як повертається впевненість у власних силах. Він не помре. Тобто колись напевне помре, але не так, не тут, не тепер.

— Швидше! — гаркнув на всю силу легень, не шкодуючи про власну нестриманість.

Чобіт зиркнув здивовано.

Миттю зрозумів, до кого кричить жертва.

Випередив удар Писаренка, який у власній манері, нечутно, наближався ззаду.

Але, ухиляючись, теж втратив рівновагу. Встояв на ногах, скакнув уперед. Сава сіпнувся вбік, відрізаючи шлях до відступу. І Харитон одразу ж кинувся на нього, відчайдушно рвонув через твань, тримаючись одному йому відомої стежини.

Вузькою виявилася.

— Не стріляй! Живим! — крикнув Чечель, щойно прикажчик смикнув з плеча рушницю.

Сава в останній момент опустив дуло.

Та вигуку виявилося досить, аби втікач здригнувся, втратив рівновагу.

Ступивши крок не туди, сам занурився у твань одразу по пояс.

— Добре, що ти пальнув. Не знав би, де тебе тут шукати. І гаплик.

У виконанні велетня це здавалося подвигом.

— Робити нічого? — гаркнув Платон, безпорадно сіпнувшись посеред болота. — Не бачиш? Потім поговоримо!

— Ага. — Сава наставив дуло на такого самого безпорадного Харитона. — Зараз.

— Здурів! — вигукнув Чечель, ураз зрозумівши — намір прикажчика серйозний. — Його живим треба!

— Не мені.

— Саво, сюди глянь! Мене слухай! Нікуди Чобіт звідси вже не втече! А тут я балакати не можу, Гнатовичу!

Велетень ніби щойно побачив Платонову безвихідь. Гмикнув, притулив рушницю до найближчого стовбура. Пошукав поглядом, знайшов молоденьке деревце. Спробував видерти з корінням, та потім вирішив менше морочитися — відламав унизу. Ставши критично близько до небезпечного місця, простягнув рятівне деревце полоненому твані. Платон подався вперед так глибоко, як дозволили болотяні лещата. Вчепився обіруч, не зважаючи на гострий біль у порізаному місці. Боявся — рана завадить триматися міцно, зчепив зуби, навіть заплющив очі. Коли Писаренко потягнув, почав смикатися всім тілом, наче вугор на гачку, крутився за стрілкою годинника, перевернувся на бік, далі — на спину, не розтискаючи пальців, прикипівши ними до рятівної гілляки.

Спершу нічого не відбувалося.

Чечель навіть злякався — або він не втримається, або в Сави забракне сил. Усередині похололо, Платон закричав, до рота не знати яким дивом знову потрапили бридкі тонкі водорості. Аж раптом відчув — рухається вперед і вгору, твань вчепилася, але велетень долав опір. Дихати стало легше, і Чечель на видиху звільнився з полону, Сава висмикнув його, мов корок із пляшки, поволік болотом. Оговтався Платон на твердому, захрипів, ліс довкола перестав стрибати. Голова гула, та почувався вже значно краще.

Брудний, смердючий.

Живий, вільний.

Платон сперся на ліву руку, потім — сів, роззирнувся. Задоволений Писаренко стовбичив над ним. Простягнув розкриту праву долоню, допоміг підвестися. Тепер на Харитона дивилися обоє.

— Йому наказував хтось, — сказав Чечель. — І йому, і, думаю, Шимчисі теж. Де вона?

— Прив’язав, — похвалився Сава. — Писок мені подряпала, стерво, та нічого. Не царський, заживе.

— Чобіт не вбивав. Зі своєю бабою все робив, аби Олесю забили й це виглядало людським гнівом. Відьма, ще й навчена, нічого не взяти. Причина залізна.

— Не для мене. — Прикажчик підхопив рушницю.

Чобіт бовванів у твані мовчки. На ворогів своїх зиркав вовком. Нічого не робив, аби звільнитися, навіть не просився. Платон поклав руку на дуло, легенько опустив донизу.

— Скажеш, хто тобі наказував, — витягнемо. Житимеш, Харитоне. Етапом підеш у Сибір, заслужив. А може — відсидиш десь у тюрмі, як і баба твоя. Хто велів підкупити Павлу? Кому треба було стежити за Олесею? Хто через тебе шантажував молодого Недільського, вимагав звабити панночку? Кажи.

Чобіт презирливо сплюнув. Відвернувся. Сава штовхнув Платона ліктем.

— Нічого він тобі не скаже. Знаю я таких. Бач, видно, когось дуже важливого для себе прикриває.

— Не здохне ж добровільно за нього. — Чечель не відчув упевненості у власних словах.

— Хтозна. — Писаренко передав Платонові зброю, взяв деревину, ступив ближче, простягнув Харитонові. — Е, ти! Не дурій. Хапайся. Витягну.

— Можеш мовчати, твоє діло. — Чечель поміняв тактику. — Вилазь. Не мені, так у поліції скажеш. Доведеться.

— Тримай, кажу! — Велетневі уривався терпець. — Нема коли нам із тобою тут! Ну!

— Гну! — вигукнув Харитон.

І раптом зробив те, чого від нього не чекали.

Втупився поглядом в обох рятівників.

Зневажливо примружив очі,