Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Який створила Палажка Шимченко, — нагадав Чечель.

— Саме так! Може, буде цікаво: до кукурудзиння Чобіт задля певності додавав трошки щурячої отрути. Але саме по собі воно псує шлунок корови чи вола доволі швидко. Особливо якщо худоба звикла до якісних кормів. Економія Недільського на тому стоїть. Не знаю, сам додумався Чобіт чи підказав хто. Отруйна для худоби їжа діє не одразу. Ветеринар пояснив: від десяти до дванадцяти годин. Прислужуючи в економії, Чобіт міг вільно заходити до тварин зранку й згодовувати їм оте лайно. Далі худобу гнали на пасовисько. Спрацювати все могло, за його розрахунком, аж під вечір. Лишалося вчасно втрутитися, нагнати жахів, напустити туману, знищити сліди. Отже, — земський начальник потер руки, — вашими зусиллями, Платоне Яковичу, потрава в економії припинилася. Винних знайдено, один навіть сам себе покарав, до суду. Прикажчик Писаренко докладно й не раз усе розповів.

Чечель засовався на ліжку, вмощуючись зручніше.

— Ще багато неясного, Ільку Михайловичу.

— Як на мене, усе зрозуміло, — заперечив Дундукевич. — Ви ж іще не знаєте. Нашу поліцію називають провінційною, та коли треба — працює добре. Немає ніякої Пелагії Шимченко.

— Тобто?

— Немає! — Земський нагадував провидця, котрий розгадав кунштюки циркового фокусника. — У цієї особи було вже чотири паспорти. Ще два знайшли в льосі, сховок у стіні. На ній стільки подвигів — знаменита одеська Сонька Золота Ручка хай посунеться й поступиться місцем! Аби довго не морочити вас: вона справді має певний вплив на маси, переважно забобонні, не надто освічені. Придумала виявляти відьом за різними ознаками, накручувала людей. Потім милостиво дозволяла так званим відьмам забиратися з миром. А вони навзаєм віддавали їй різні цінні речі.

— Про таке я вже чув.

— Бачте, правда. Тепер доведено. Особа, яку тут знали як Шимчиху, мандрувала з місця на місце під виглядом погорілиці. Потім придивлялася до тих, поряд із ким оселилася. Вибирала підходящих жертв. Зізналася в усьому, я деталей сам не знаю. Дізнався через знайомих: чистий вам сенсаційний роман можна писати.

— Зрозуміло, чому не чіпала Прокопиху, — мовив Чечель радше сам до себе, міркуючи вголос. — Але взятися за таку жертву, як Олеся Соколовська, погодьтеся, ризиковано. На що розраховувала?

— Підняла ставки, — пояснив Дундукевич. — Загралася. Ще й Чобіт поруч виник. Думала, разом потягнуть таку грандіозну виставу.

— Не бачу кінцевої мети. — Платон стояв на своєму. — Чим панночка могла від них відкупитися? Для чого її вбивати? Хто її вбив? Не забувайте про Микиту Недільського, його роль у цій негарній історії. Поліцейське слідство враховує це?

Земський відкинувся на спинку крісла, присунутого до ліжка. Поклав ногу на ногу. Заговорив не одразу.

— Платоне Яковичу, прошу уважно послухати мене. У деталі поліцейського слідства бути втаємниченим не маю статусу й повноважень. Звісно, колись дізнаюся більше. Але не тепер. Я виклав вам ту версію подій, яка поліцію, а за великим рахунком — губернську владу влаштовує цілковито. Недарма зізнався, що спершу не повірив у користь від вашого втручання. Чекайте! — жестом зупинив намір Чечеля перервати себе. — Не все так просто. Про ваше існування я не знав. Але про моровицю й дивним чином прямо пов’язану з нею особу меншої доньки покійного Соколовського начуваний, бо належить. Мав необережність поділитися з паном Кругляком. А він незабаром наполегливо висватав мені вас. Мовляв, нечасто така видатна персона, сищик від Бога, опиняється в наших тихих краях. Запросив вас радше задля очищення совісті. Ну, й справді було бажання, аби хтось глянув на наші дивовижі стороннім, свіжим оком.

— Зрозуміло. Не ображаюся, не маю нічого проти такого підходу. Проте я дещо дізнався. Власне, до Шимчихи й Чобота мене привела розмова з Микитою Недільським. Він мав мотив для вбивства, та довів непричетність. Натомість розкрив одну таємницю, що дозволило знайти винних у моровиці. Без згадки про молодого Недільського...

— ...краще обійтися, — завершив фразу Дундукевич. — Пане Чечель, якщо хлопець не причетний до вбивства, краще його прізвище не писати в жодному протоколі. Це потягне за собою знеславлення поважного, шанованого прізвища. Заради виведення його з-під удару та збереження репутації мого повіту все з вами й почалося. Ви — приватна особа, Платоне Яковичу. До всього — не бажана для позитивної згадки. Вашої активної участі у викритті злочинниці Шимчихи та її приблудного чоловіка Харитона Чобота краще не афішувати. На щастя, є прикажчик Сава Писаренко. Це він дізнався, що покоївка Павла Горобець, підкуплена Харитоном, стежила за своєю панночкою. Ви на той час перебували в маєтку, знову пошкодився автомобіль. Тож прикажчик не знайшов нічого кращого, як ловити злочинців разом із вами. Ви просто були під рукою. У потрібному місці в потрібний час. Що сталося далі — знають усі, кому треба. Нещасну дівчину вбив Чобіт. Його жінка вже зізналася в цьому. Заявивши — нічого не знала. Харитон зробив так, бо план нацькувати на відьму погромників зірвала сама Олеся.

— Отак, значить, — протягнув Чечель. — А щоб запитати самого Чобота, треба пірнати в болото. Красиво, Ільку Михайловичу. Елегантно, я б сказав. Багато чого не в’яжеться, але все одно — гарно.

— Не пащекуйте, годі. — Дундукевич видобув із внутрішньої кишені піджака пухкенький цупкий конверт. — Тут навіть більше, ніж вам обіцяли. Пан Недільський та власники інших економій вдячні вам за допомогу. Ваше ім’я ніде не згадають всує, що вас, знаю, цілковито влаштує. Ви ж не згадуєте всує інших імен, окрім тих, кого поліцейське слідство вже визнало винними в трагічних подіях. Якщо спробуєте згадати, вас не послухають.

Конверт ліг на край ліжка.

— Вас прислали парламентером. Абощо. — Платон не торкнувся його.

— Думайте, що собі хочете. Тільки я говорю з вами не від імені поліцмейстера чи губернатора. Маю чималий досвід і власну думку. Тим керуюся, мосьпане. Одужуйте. Вибачте ще й за те, що тоді, в гостях у Панаса Пилиповича, при першій зустрічі й розмові, неправильно зрозуміли одне одного. То була моя провина. Та й ви, Платоне Яковичу, вочевидь прийняли мене не за того.

— Звісно. Ви ж не знали, Ільку Михайловичу, куди все це піде. І не уявляли, що синок Недільського — більш ніж розбещений капосник.

— Вірчими грамотами обмінялися. —