Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха

Платон не вагався — сів на підвіконня, перекинув ноги за вікно. Як стрибнув і впав на землю, машинально розтиснув правицю, пускаючи зброю. Але одразу ж підхопив, сховав у кишеню піджака, припустив навздогін.

Утікач орієнтувався на місцевості значно краще, тож рухався стрімко та впевнено. Проте Чечель недарма провів у провулку й поруч кілька годин. Біг, ніби щодня грав тут у квача. Крики позаду стихнули, і якщо погоня й привертала чиюсь увагу, то хіба вечірніх перехожих. Найменше Платонові хотілося зараз наскочити на городових, а ймовірність того зростала: Микита біг до центру, де стражів порядку завжди було більше, ніж будь-де. Єдине, на що розраховував Чечель, — знайде спосіб випередити появу поліції.

Вони вибігли дворами на Котляревського, і молодий Недільський рвонув через вулицю, петляючи між перехожими й штовхаючись, до найближчого візника. Платон мав при собі ще одну зброю, яку без нагальної потреби намагався не застосовувати, бо часом діяла сильніше за револьвер. Зараз її час настав.

Рука сягнула в ліву кишеню піджака.

Висмикнула поліцейський сюрчок.

— Злодій! Тримай злодія! — загорлав Чечель на всю силу легень.

І засвистів.

Трель змусила перехожих нарешті зрозуміти, як слід діяти. Хтось із чоловіків спритно поставив Микиті підніжку. Той виявився пильним — підстрибнув цапом, уникаючи пастки. Та вже наступна підставлена нога зупинила, змусила втратити рівновагу, з усього розмаху налетіти на брук.

Втікача оточив натовп.

Чечель знову засвистів.

— Розійтися! Розійтися! — кричав він, проштовхуючись ближче.

Як добіг, нахилився, сіпнув за комір, прошипів на вухо:

— За мною йди, бо гірше буде!

— Нікуди я не піду! — прохрипів Микита.

— Тоді разом — до околодку! Про Олесю доведеться тобі говорити там!

— Про яку Олесю?

— Знаєш, про що я. З голосу чую!

Поруч засюрчали знову — тепер уже до гурту квапився городовий. Радше відчувши його, ніж побачивши зі свого положення, Микита спершу став рачки, потім — звівся на рівні. Витер юшку й кров із розбитого об брук лиця.

— Ану, тихо мені! — гаркнув городовий, відштовхнувши плечем найцікавішого з вуличних роззяв. — Що тут таке, га? Хто свистів?

— Злодія ловили! — бовкнули з натовпу.

— Зловили?

— Так ось же!

Троє впевнено показували на Микиту. Ще двоє так само впевнено тицяли пальцями в Платона.

— Нема злодіїв, ваше благородіє! — Чечель усміхнувся так широко, як міг, розкинув руки, усім виглядом виявляючи послух та покору. — То мені товариш заклад програв! У карти! На «півника»[45] грали!

— Було! Грали! — випалив Недільський, сплюнувши кров із розбитої губи під ноги.

— Догралися. Харі порозбивали. Студенти, либонь? Га? — Голос городового вже не звучав загрозливо.

— Та вони п’яні, вашбродь! Обоє! — почувся обурений жіночий голос із натовпу.

— Пили? — Страж порядку тупнув.

— Не без того. Чого вже там, ваше благородіє... — тягнув Платон.

— Забрати б та всипати двадцять п’ять гарячих, — буркнув поліцейський. — Так свої ж на сміх візьмуть. Та й з вас узяти нема чого... півники... Ану, кру-угом обоє!

Чечель підкорився першим. Микита, дивлячись на нього, теж розвернувся, тільки незграбно. Городовий крекнув, відчепив шашку, примірився піхвами й по черзі влупив кожному нижче спини під схвальні оплески зібрання. По тому зиркнув на перехожих, набувши геройської постави.

— Ходу, — шепнув Платон, сіпнув Микиту за рукав, одразу ж додав: — Не здумай тікати, більше так дешево не обійдеться!

— Йди ти до чорта, — процідив Недільський у відповідь.

Під улюлюкання й свист натовпу, спраглого до розваг, обоє скоро залишили людне місце.

Розділ 20

Картярський борг

Полтава, вулиця Садова

Вів Микита, знав місце. На ходу не балакали, хоч Недільський двічі намагався почати розмову й навіть сказав — знає, хто за ним ганяється, від батька почув про вельми цікавого гостя. Але Платон навмисне мовчав, лиш багатозначно ляскав себе по кишені, де лежав револьвер. Хоч вдалося перехопити в простака-городового ініціативу й викрутитися, могли нарватися на когось ретельнішого. Обшук — і від околодку не відкараскатися. Так само як Чечелю за подібних обставин не вдалося б уникнути нової зустрічі з паном поліцмейстером, Мироном Іллічем Додіним.

У трактирі молоді люди пройшли в дальній куток, Чечель замовив пару пива. Його супутник тим часом опанував себе, помітно заспокоївся. Навіть з’явилася певна зацікавленість подіями, у центрі яких опинився. Тож укотре заговорив: — Ти ж Чечель, Платон Якович.

— Отже, обійдемося без світських церемоній знайомства. Ти чого тікав, Микито Левковичу?

— А ти чого гнався? Нащо чіпаєш мене? Який інтерес?

— Олесю Соколовську вбито. Скажеш, не чув?

— Чув. Я тут ні до чого.

Принесли пиво, поки половий не відійшов — мовчали.

— Я ще нічого не сказав, а ти вже виправдовуєшся. — Платон відсунув кухоль. — Давай не крути, Микитко. Що з тобою робити — не знаю, не маю жодного важеля. Але й просто так не відпущу. Найперше — усе розкажеш мені. Далі молися Богу, аби я не переповів нашу розмову прикажчикові Писаренку, його ти повинен знати. Мені треба самому придумати, як із тобою вчинити.

— Дурника знайшов? — Недільський сьорбнув пива. — Так я ж кажу: за дурника мене не тримай. Ти ж якби захотів, аби мав із чим, не ганявся б за мною по веселих будинках. Знайшов би спосіб нацькувати на мене фараонів. Хіба ні?

Чечель задля паузи теж зробив ковток.

— Кисле, — стукнув нігтем по склу кухля.

Але випив ще. Не так тамуючи спрагу, хоч дійсно захекала гонитва. Мав перетравити відкриття, яке не сподівався зробити, — Микита Недільський таки не дурник. Платон вважав пещеного панича недалеким, та зараз побачив і зрозумів: дещо помилився в розрахунках.

— Припустімо, ти правий, — мовив неквапом. — Але чому ховався, ще й у борделі?

— Там безпечно. За мої гроші мене там не викажуть. Ще й годуватимуть, поїтимуть, дівка м’яка під боком.

— Бач — безпечно. Боїшся, значить. Звідки небезпека?

— Хоча б від таких мудрагелів, як ти.

— Гаразд. — У Платоновій голові вже склався план розмови. — Тутешня поліція хоче чимшвидше поховати Олесю для себе. Її історію, маю на увазі. Вашу з нею історію, Микито.

—