Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха
Проте Микита Недільський загрався.
У нього б усе вийшло, аби не порушив просте правило: там, де живеш, краще не гидити.
Олеся Соколовська принижена ним до глибини душі.
І вона не з тих, хто триматиме в собі. Їй нема чого втрачати. На репутації жирний хрест, селяни озираються, гиготять навздогін. Єдиний спосіб піднятися над прикрою ситуацією — нападати. Дівчина пішла в наступ. Цим підписала собі смертний вирок. Вона була права, лиш Платон тоді, в їхній останній вечір, не зважив на це, списав на образу. А казала ж, говорила: Микиті вигідно позбутися її, нікому більше.
У всьому цьому Чечель поки не знаходив відповіді, хто і як убив Олесю. На цю роль панич Недільський підходив найменше. Платон не знав його близько, але з почутого робив висновок: у нього пуп розв’яжеться, куражу не стане. Натомість найняти вбивцю за батьківські гроші йому під силу.
Хай навіть так.
Але все одно не зрозуміло, де він розшукав найманця, котрий уміє розчинятися в повітрі й ходити, не лишаючи слідів.
Записавши це в загадки, Платон зосередився на дорозі й так дістався знайомої вже околиці Полтави. Звідси тиждень тому почав незвичну мандрівку. А здалося — наче ціле життя провів в іншому світі.
Не сподівався застати Кругляка вдома. Знав, який він — газетярський хліб, на місці не всидиш. Проте Панас Пилипович викотився назустріч власною персоною, обійняв та розцілував, наче близького родича або давнього друга, одразу потягнув за стіл, на ходу даючи вказівки домашнім. Марія Климівна, на відміну від чоловіка, зустріла гостя стримано, в очах читалася тривога, і Чечель розумів причину. Пані Кругляк жила у світі, реальнішому за той, який створив довкола себе її чоловік. Мудра жінка напевне здогадувалася — Кругляк уже досить тривалий час живе й працює під пильним наглядом. Платонова репутація їй теж була відома. Говіркий Панас Пилипович, яко місцевий фрондер, напевне розповів удома, кого має честь приймати.
Політики Чечель цурався. Хоч визнавав — саме вона вплинула на його життя й кар’єру після того, як він проти власної волі зачепив політичні струни. Його успішні лови київського маніяка вдарили по бездоганній репутації князя Урусова в Петербурзі, що, своєю чергою, зачепило імператорську фамілію. А все, що стосується імператора, — вже політика.
Приблизно те саме відбувалося з ним зараз у Полтаві. Кашу заварив навіть не Дундукевич, а його добрий приятель Кругляк. Котрий втратив обережність, бо певен: його писання під псевдонімами досі ніхто з імущих владу не розтелепав, — і поняття зеленого не має про негласний жандармський нагляд. Поява в орбіті неблагонадійного писаки такої самої, як не сумнівнішої особи, ставила під удар не тільки Панаса Пилиповича, а й усю його багатодітну родину. Дружина не могла на це вплинути, тож лишалося тихо молитися, аби Чечель чи хтось подібний надалі оминали їхній дім у затишних Дальніх Павленках.
Не судилося.
Платон подумки вибачився перед Марією Климівною.
Мав надію: вона прочитала каяття в його очах так само, як він із півнатяку зрозумів її.
— Ви перервали мені важливий процес, та я не гніваюсь.
Після сніданку Кругляк затягнув Чечеля до кабінету й широким жестом показав на стіл, де хаотично лежали списані аркуші. Біля столу валявся жмутик порваного паперу, у кутку — два зіжмакані. Господар поважно зайняв своє місце за столом, над маківкою Платон побачив уже знайому карту, де з’явилося трохи більше непоясненних позначок. Примостився на рипучий стілець, поклав ногу на ногу. Вже приготувався говорити, як Панас Пилипович хитро підморгнув.
— Може, по чарці?
— Ви ж працюєте. Важливий процес.
— Стимулює. Підганяє, це як шпори коневі давати. Хильнете, Платоне Яковичу?
— Моєму коневі зараз шпори не потрібні.
— А я з вашого дозволу.
— Ви в себе вдома.
Кругляк видобув зі знайомого вже сховку за шухлядою флягу, збовтав її, дослухаючись до звуку, хитро посміхнувся, хлюпнув у кухлик. Спритно перехиливши, хекнув, видихнув, прикрившись долонею, акуратно повернув флягу на місце. По тому відсунув папери, склав перед собою руки на столі, зосередився, наскільки дозволяло випите.
— Ви ж недарма приїхали, Платоне Яковичу. Не просто так — провідати мене в моєму маленькому царстві. Чув про трагедію. У нас говорили, писали навіть. Сенсацію з того не роздмухали, але й поза увагою не залишили. Не щодня на Полтавщині вбивають молодих відьом.
— Ну вас у баню, Панасе Пилиповичу. Не повторюйте дурниць. Олеся Соколовська була такою ж відьмою, як ми з вами — перевертні.
— Тим не менше історія, у яку я вас затягнув, замішана саме на відьомстві.
— Вона замішана на забобонах та загалом — людській дрімучості, — відрізав Чечель. — Я надто пізно в тому розібрався. Або — події на момент мого до них долучення вже стрімко добігали кінця. Хтось хотів у будь-який спосіб позбутися Олесі Соколовської й домігся свого.
— Ви вже знаєте хто? — Очі Кругляка зацікавлено блиснули.
— Ні. — Платон зловив себе на тому, що готовий вивалити на стіл перед коротуном усі свої думки й здогади. — Там, на місці, мені вже вдалося переговорити з усіма, хто так чи інакше може бути причетним до цієї сумної історії. Ви, як газетяр із досвідом, напевне зрозумієте мене. Без зустрічі з Микитою Недільським картина, яку я складаю, буде неповною.
— Хіба ви не знайшли його в Маньківці?
— Уявіть собі! Молодий чоловік улітку днює, а останнім часом навіть ночує в Полтаві. Хоч студенти мають літні канікули й роз’їхалися по домівках, хто не місцевий, інші — по дачах. Далі від гамірного міста, ближче до матері природи.
— О! Не всі такі, Платоне Яковичу. Комусь комфортніше в місті. Я вже не раз говорив вам — прогрес приваблює тепер значно більше, ніж садки вишневі коло хат та інші наші оспівані поетами пасторалі. Ви знаєте, до речі, що Левко Недільський так само трохи пише?
— Хвалився своєю публікацією.
— То проза, а має ще вірші! Підписує їх... чорт забирай... — Кругляк пожував губами, почухав маківку. — Вилетіло з голови. Не тримаю всіх псевдонімів. А в однієї
