Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха

— А хто ти — знаю, — промовила.

— Звідки?

— Бачила. Ти мене не бачив, бо що тобі до таких, як я.

— Коли бачили?

— Як Леську ховали. Я ж була на цвинтарі. Трималася далі, аби цікаві не озиралися. Потім поспитала в людей, що то за один, із лисою головою.

Чечель вільною від револьвера рукою машинально торкнувся жорсткого їжачка на черепі.

— Відросте волосся, — бовкнув.

— А Леська моя не оживе, з гробу не встане. Пощо прийшов? — Прокопиха досі не назвала його на ім’я.

— Поговорити треба. Зайдете?

— Мене в мою ж хату просять. Дожилася.

Собака забіг, обнюхав Чечеля, гавкнув для порядку, подріботів до печі — там стояла для нього миска з водою.

— Вибачте, — витиснув з себе Платон, заховав зброю у велику кишеню куртки. — Я не ворог, як що. Он песик ваш мене визнав.

— Бо я так захотіла, — в тон відповіла Прокопиха. — А схочу, Ґедзь тобі горлянку вигризе.

— Собаку Ґедзем кличете?

— Ти ж не про собак прийшов балакати. Вийди, у хаті не поговориш до пуття.

Вона відступила, пропускаючи Платона вперед.

Нагнувшись, він вийшов назовні, і тепер очі змушені були звикати до денного світла.

Як призвичаїлися, Чечель нарешті роздивився хуторянку.

Її називали бабою, та радше — за сільською звичкою, ніж Прокопиха справді була старою.

Життя самітниці не робило й молодшою, але навіть із поправкою на це жінка мала менше від шістдесяти років, хоча їй було далеко за п’ятдесят. Голову щільно прикривав коричневий очіпок, краї якого туго закрутила вузлом спереду. Поверх білої домотканої сорочки з вишивкою вона вдягнула куртку сірого сукна. Нижній край довгої баєвої юпки відкривав грубі круглі носи чобіт. На призьбі хазяйка примостила плетений кошик, у якому жмутики різних трав лежали поруч із грибами: кілька підосичників з червоними шапинками, сироїжки, червоні й зелені, у куті, окремо — три великі красені мухомори.

— Присядь, нема в ногах правди. — Прокопиха забрала кошик.

Чечель вмостився. Жінка теж усілася, поклала руки на коліна.

— Кажи.

— Про Олесю спитати хочу. І не тільки.

— Кажи, — повторила Прокопиха. — Хоча й так знаю, чоловіче, пощо сюди, до моєї глушини, вибрався. Тебе і всіх вас там, — рука махнула в бік, звідки Чечель приїхав, — пече, чи справді Прокопиха навчила молоду письменну панночку чогось лихого. Робити людям, чаклувати, замовляти, клясти й різне таке.

— Думки читаєте.

— Так у тебе, чоловіче, усе на пискові намальовано. — Її рука легенько торкнулася його щоки, Чечель сахнувся, тілом не знати чому пробіг неприємний холодок. — І ніби через те в дитини хтось життя забрав.

— Бачте, все ви знаєте, — мовив Платон. — Раптом зараз скажете мені, хто вбив Олесю.

— Ти й по це теж прийшов, — зітхнула Прокопиха. — Ні, чоловіче. Доведеться шукати. Я можу глянути на тебе й назвати, чим слабуєш. Пороблене вичитаю, хворобу полікую, дитя прийму, як треба. А як треба буде — то й прокляну за недобрі слова й справи. Людей, чоловіче, читати навчилася, слава Богу. Покажи мені людину, і знатиму, добра вона чи погана. Поганій можу вказати шлях, який виведе. Багато чого можу. Багато що Богом дане мені. Та не знаю й не знатиму, хто в дитини нещасної забрав життя. Без того не радісне, але єдине, що вона в цьому світі мала.

— Красиво говорите.

— Уже як умію. — І раптом, без попередження: — Тобі, молодому, горілки б менше пити.

— Звідки...

— Звідти! — перервала Прокопиха. — Хіба брешу? Здурієш від неї колись, тоді згадаєш мене. Пізно буде. Хіба в дзеркалі себе не бачив ніколи?

— Ну... бачу. Щодня.

— Краще видивляйся. Зелений змій, чоловіче, печінку гризе. Від того колір лиця трохи міняється. Та й очі, що книжка розгорнута. Обережно з оковитою, я правду кажу. Або дам тобі травичку, запариш, пий натщесерце. Для печінки добре, всяку отруту виведе.

Чечель клацнув пальцями.

— Про мене потім поговоримо. Дякую за пораду, але — потім. Я не встиг взнати Олесю ближче. Та все ж вона чомусь довірилася мені. У розмові зізналася: так, просила вас дати їй відьомської науки... чи як воно там називається.

— А більше Леська покійна нічого тобі не сказала про себе? — Прокопиха примружилася, схилила голову набік.

З хати вибіг Ґедзь, підступив до хазяйки, почав лащитися, тручись головою об стегно. Жінка потріпала його по боку, відштовхнула від себе. Пес слухняно відійшов, розлігся на траві поруч із криницею.

— Сусідський панич, Микита Недільський, спокусив її заради забави. Коли Олеся зрозуміла це, у відчаї прийшла до вас. Думала, ви навчите, як кривднику помститися.

— То все?

— Що ще?

— Леськи вже нема. — Прокопиха говорила, дивлячись повз Чечеля, на дерева. — Ти вже бачив, як я вмію розказувати про хвороби. Їй теж сказала, щойно побачила.

— Чекайте. Олеся на щось хворіла?

— Дитя під серцем — не хвороба.

Платон спершу вклякнув на місці.

Потім — рвучко підвівся й знову завмер, мовби хто прицвяшив до землі.

— Олеся завагітніла? Від Микити?

— То була її таємниця. Від мене не приховаєш нічого. А тоді, коли прибігла, ще не знала, не розуміла. Бо почулася погано, знудило. Нікому не могла про таке говорити. Прийшла сюди, аби Прокопиха полікувала. Я й кажу їй: нема чого лікувати.

— Два місяці, — промовив Чечель радше сам до себе, ніж до жінки, враз переставши зважати на все довкола. — Олеся носила дитину два місяці. Може, трохи менше чи більше. Її вбили вагітною. Ніхто не побачив, бо в земській лікарні її не розрізали. Для чого розтин, коли нагла смерть без того очевидна?

— Не дуже тебе розумію, чоловіче.

— Що? — Голос Прокопихи повернув його назад. — А, так-так. Давайте спочатку. Усе ж тепер простіше виглядає. Дівчина відчула себе погано. Знала, що на хуторі живе відьма, у якої лікується вся Соколівка, ще й з довколишніх сіл народ ходить. Прийшла до вас із одним, пішла з новими знаннями. Вона хотіла лишити дитину?

— Спершу молила витравити, — мовила жінка. — Та я не дала. Гріх великий. Більший, ніж народити байстря. Потім Леська ридала тут, де ти сидиш. Сльозами вмивалася,