Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Не зволікаймо, панове, — одразу загнуздала Лизавета. — Як я розумію й бачу, кожному з вас так пече придбати осиротілий маєток, що примчали сюди наввипередки, коли земля на могилі хазяйки ще свіжа.
— Я чув, соколівський піп не хотів її відспівувати, — мовив Граков обережно.
— Для вас це має значення?
— Для мене — жодного! — ступив наперед Булатний. — Мій колега...
— Конкурент, — уточнила Лизавета.
— ...мій колега незграбно висловився. Мав на увазі, що місце, де ми зараз перебуваємо, має погану славу.
— Я не просив вас трактувати мої слова! — вицідив Граков, скельця окулярів хижо блиснули.
— А я прошу вас обох не гарикатися тут і тепер! — Лизавета піднесла голос. — До речі, Даниле Івановичу, я чудово зрозуміла натяк Павла Павловича. Відповім, вволю цікавість. Так, отець Василь піддався лихим забобонним чуткам. Він справді побоювався відспівувати в храмі покійницю, яку тут називали відьмою. Ми разом із чоловіком переконали його в рівності померлих перед Богом. Мій чоловік добре вміє переконувати, завжди знаходить потрібні слова. З цим усе?
Граков миролюбно виставив перед собою руки.
— Гаразд, підемо далі. — Лизавета говорила, ніби рубала сухі гілки від здорового стовбура. — Те, про що мова, не обходить нікого, крім мене та вас, зацікавлених осіб. Тепер я єдина законна спадкоємиця, а отже — власниця родинного маєтку в Соколівці й великої земельної ділянки, прилеглої до нього. Олеся трималася за це, і я її розумію. В дівчини більше нічого не було, тут — її світ. Тому відкидала всі пропозиції продажу.
— Їй радили поміняти обстановку, почати життя спочатку, — вставив Булатний. — Для неї, можливо, у тому був сенс.
— Що вже тепер, — зітхнув Граков.
Лизавета вела далі, мовби не чуючи чоловіків:
— Ані мені, ані, тим більше, моєму чоловікові все це добро, на жаль, не потрібно. Ми маємо намір його позбутися. Особливо тепер, після відомих вам трагічних подій. І так, з огляду на недобру славу, якою це колись затишне місце нині оповите. Аби остаточно розставити всі крапки, мій чоловік жодним чином не братиме участі в аукціоні.
— Аукціоні? — перепитав Булатний.
— Хіба зараз не почнеться аукціон? — У голосі Лизавета брязнула іронія. — Ви ж примчали торгуватися, панове. Якщо ми не домовимося, чоловік радить пустити маєток із молотка. Я слухняна дружина, тому скористаюся порадою.
Конкуренти перезирнулися.
— Не варто ускладнювати собі життя, Лизавето Степанівно, — мовив Граков. — Ви щойно визнали: родинний маєток обтяжує вас. Я готовий тут і зараз позбавити вас тягаря.
— Я так само готовий, — озвався Булатний. — Дам більше за Павла Павловича, скільки б він не загнув.
— Цікаво, скільки все коштує. — Іронія нікуди не зникла. — Зважте на лиху славу. Також — на місцерозташування. Колись Соколовські тут давали собі раду з господарством. Мій покійний татусь своїми фантазіями звів усе на пси. Майно, наголошую, обтяжливе. Запитайте хоч нашого прикажчика. Навіть при всій любові до нашої родини й місця, де жило кілька поколінь Писаренків, він із сумом визнає — господарство занепадає. Ви думаєте відродити його? Позбавити поганої слави?
— Так! — вигукнув Булатний, ставши перед Лизаветою й лишивши Гракова позад себе. — Так! У мене є плани! Ви знаєте чи, може, не знаєте, але ж у мене в Полтаві — цегельний завод! Ще — макаронна фабрика, ковбасний цех! Я за тутешніми мірками не бідна людина! І мене дуже цікавлять наміри незабаром осушити частину тутешніх боліт! Я дивлюся в майбутнє, Лизавето Степанівно! Прогрес крокує широко, і будьте собі певні: років зо два я почну тут будівництво, зведу філію котрогось зі своїх цехів!
— Чудово. Скільки ви готові дати за майбутнє?
— Сто тисяч рублів! — заявив Булатний.
— Сто двадцять тисяч! — Граков виступив наперед. — Я плачу ці гроші за власний спокій! Ви б знали, Лизавето Степанівно, куди зараз крокує той прогрес! Я виснажений до денця! Будівельні підряди приносять чималу вигоду, але ж замовник нині вибагливий! Кожен хоче в Полтаві власну Європу, і до всього — аби його Європа не була схожа на Європу сусіди, коли розумієте, про що я.
— Київ живе тим самим, — кивнула Лизавета.
— А тут, у Соколівці, ідеальне місце для відпочинку! Під Полтавою земельні ділянки для дач кусаються, мода на них тепер пішла. Та й що то за дачі, клаптик землі, не завжди видно природу. Не те що тут: ліс, луки, річка, повітря яке! Я трушу калиткою, бо думаю передусім про власне здоров’я. Колись Данило Іванович зрозуміє, що важливіше: новий цех чи міцний здоровий сон. Я планую прожити довше, купивши ваш маєток.
Лизавета глянула на кожного по черзі.
— Ви торгуєтеся, пане Булатний?
— Дам більше, — вичавив той. — Не аж так, але більше. Плани й розрахунки пана Гракова проти моїх. Кожен правий по-своєму. Справа за гаманцем. Суму називаєте все одно ви.
— Згодна. Бачу, кожен має свою мрію, панове.
— Хіба це погано? — спитав Граков.
— Ні. Без мрій зле. Та мені здається, і чоловік згоден — маєток і прилегла до нього земля коштують значно дорожче. Від півмільйона. Чи помиляюся?
— Хочете продавати до кінця життя — оголошуйте цю суму. Або чого вже там: оцініть у мільйон, — реготнув Павло Павлович. — З усією повагою, Лизавето Степанівно, але навіть сто тисяч для цього маєтку — вже занадто. Збанкрутіле господарство, занепалий дім, згадана не раз погана репутація. Усе воно не сприяє збільшенню ціни.
— Ми обидва претенденти, але дозволю собі погодитись, — долучився Данило Іванович. — Є межа, за яку розумна ціна не сягне. Не битимусь із шанованим мною Павлом Павловичем, якщо ваш вибір упаде на його пропозицію. Але заради того, аби її перекрити, все ж таки не підніматиму ставку вище згаданої межі. Скажу більше, мосьпані, і ваш мудрий чоловік те підтвердить. Сьогодні наша фінансова пропозиція така. За певний час вона поповзе донизу. Не зростатиме, дешевшатиме. Випадок, даруйте, не той. Доведеться віддавати за безцінь. І, ще раз прошу пробачення, я не певен, що з часом запропоную бодай щось. Мене цікавить купити маєток зараз. Аби, не приховую, трошки посприяти вам у скрутному становищі й зважаючи на ваше горе. Дасте відкоша — втруся і втрачатиму інтерес.
— Ми змагаємося, — кивнув Граков. —
