Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук
— Виглядаєте ви, слава богу, — порушив він мовчанку. — Та й тут, — обвів рукою вітальню, — лад.
Парох заперечливо похитав головою. Він завжди любив прибіднюватись. А справи його тепер ішли непогано, зовсім не так, як за совєтів. Ті два роки згадував, як один темний день. Люди наче здуріли, не звертали уваги на напучення отця Андрія, полізли до колгоспів, взяли моду ходити до клубу, де співали нечестивих пісень і танцювали під нечестиву музику.
І де відразу поділась пошана до Ісуса Христа та святих угодників? А що вже казати про самого отця пароха! Шмаркатий швайкал не дасть дороги. Раніше хоч можна було нагримати, а зараз, боже мій, кожен став таким розумним, кожен всі закони знає — капелюха скинути з голови при зустрічі з священиком не хоче…
А отой паскудний гицель Йванко сидів у отця Андрія в печінках. Пам’ятав, як ще гасав той без штанів, а тут, виявляється, — комсомолія. Ще й нахабне яке! У неділю народ до церкви сходиться, а воно зібрало таких самих батярів — і мало не напроти святого дому вшкварили веселих пісень. Старі люди лаються, а” тим що — насміхаються: мовляв, культурно-масова робота, а не якесь гам релігійне одурманювання трудящих. Отець Андрій хотів присоромити їх, та що тут зчинилось! Той, шмаркатий швайкал виступив вперед і каже:
— Громадянине Шиш! — не отець парох, не святий отче, а отак і каже — громадянине Шиш… — У нас тепер церкву відлучили від держави, і ви не маєте жодного права втручатись у наші справи. Ми не дозволимо зривати нам масові заходи.
Ач, слів яких нахапалось: заходи, громадянин… Дати б тобі по писку, цуценя безхвосте…
Отець Андрій нічого не забув і розквитався з тим гицелем. Коли прийшла тверда німецька влада, поїхав до міста з списочком. Небагато — лише вісім прізвищ. Серед них і Йванко. Кажуть, галасу було на селі, коли їх вішали… Єгомосьць дипломатично побув ще з тиждень у місті, а коли у селі йому розповіли про нещастя, зробив великі очі і відправив безплатно панахиду.
Навіть у душі отець Андрій ніколи не жалкував, що вчинив так, — сумління залишалося чистим. Влада повинна бути твердою і жорстоко підтримувати порядок. А то дозволь тільки — Йванки та Марічки у засмальцьованих штанях та полатаних спідницях на голову сядуть. І все через отаких дуже розумних, як і цей Заремба.
— Живемо ми людськими молитвами, — лицемірно зітхнув отець Андрій.
“Ото довго прожив би!” — подумав Євген Степанович і посміхнувся, згадавши індиків та свиней на подвір’ї.
— Я до вас у справі, отче, — сказав.
— І які ж можуть бути справи у товариша, — наголосив останнє слово, — Заремби до простого сільського священика?
— Справа, бігме, не дуже й значна, — не звернув уваги на іронію Євген Степанович. — Та скажіть мені, отче, чи можете ви негайно розшукати Ромка?
Сказав і побачив, як сіпнувся у кріслі отець Андрій. Але ж відразу зробив байдужий вигляд і відповів непевно:
— Хто ж його зна, де він вештається…
— Шкода, — сказав Заремба розчаровано. — А я хотів запропонувати вам гарну комерцію.
Мовив ці слова, не спускаючи очей з отця Андрія. Як і передбачав, риба відразу клюнула.
— Яка зараз може бути комерція? Важко, ох, важко… — промимрив знов непевно, та оченята блиснули і дивились запитувально.
— Заробити можна було б… — інтригував Євген Степанович.
— Багато?
— Та, гадаю, були б задоволені…
— А все ж?
— На вашу долю, святий отче, кілька сотень перепало б…
— Окупаційними?
— Як умовимось. Можна й рейхсмарками.
Отець Андрій завмер у кріслі, зважуючи. Коли він викаже цього комуніста поліції, зиску великого не буде. Та й хто. ж його зна, може, цей Заремба перекинувся до нової влади — тоді сорому не оберешся. Він же пропонує якусь комерцію, а комерцію отець Андрій любив більше, ніж навіть хрестини чи весілля. Невідомо, щоправда, як поставиться до цього Ромко. Овва! Цей шмаркач Ромко став великим цабе. Як-не-як, а крайовий провід. Постачанням відає, а розумній людині більш нічого й не треба — гроші самі пливуть до кишені, тільки лічи! Ось і цей Заремба… Певно, пронюхав щось і хоче уладнати справу…
Так, Ромко напевно не розсердиться. По-перше, старі товариші — разом з цим Євгеном до одного класу гімназії ходив. Хоча на це наплювати: Ромко з задоволенням власноручно повісив би цього комуніста, але там, де дзвенять гроші, політика відступає. По-друге, Ромко сам розгнівається, якщо відігнати вигідного клієнта. Клієнти зараз під ногами не валяються — бо, прошу панства, війна…
Заремба не зводив очей з єгомосьця. Наче спить, очі заплющив, не ворухнеться. Та зраджують руки. Поклав на гладке черево, крутить великими пальцями. Нараз зітхнув.
— То коли кажете — рейхсмарками, — мовив гугняво, — спробуємо розшукати Ромка. Пан поспішає чи має трохи часу?
— Хто ж має зараз вільний час, святий отче? — посміхнувся Євген Степанович.
— Ганю! Ганю! — залементував отець Андрій. Дівчина просунула носа у вітальню. — Поклич мені Дмитра.
Коли з’явився у дверях робітник, наказав:
— Розпрягай, хрестити сьогодні не поїдемо. А сам верхи підскочиш до… — і щось шепнув на вухо. — Скажеш, щоб відразу був тут.
Заремба вийшов надвір. Наказав хлопцеві розпрягати. Був певен — нічого поганого, поки не приїде Ромко, з ними не станеться. Бо виріс разом з Андрієм і Ромком — були колись сусідами — і добре знав, які зажерливі істоти брати Шиші.
Колись у Коломиї старий Шиш тримав невеличку крамницю. Євген Степанович ніколи не забуде яскраво розмальовану вивіску над будинком напроти: “Бакалія та колоніяльні товари. Шиш і К°”.
Оце “Шиш і К°”, додане, як пояснював крамар, для солідності, стало для фірми своєрідною рекламою. Люди сміялись, та купували з більшою охотою у Шиша, ніж у одноокого Боруха Гольцмана. Може, тому, що у Шиша в крамниці не було так брудно, а може, й тому, що вимовлялось дуже легко: “Петрику, гайни у К°”, чи “Скажи К°, щоб записав, а гроші я потім віддам”.
І братів Андрія та Ромка всі дражнили К°. Вони звикли і не ображались. Брати завжди тримались осторонь хлоп’ячого гурту. Старий Шиш змалку примушував їх допомагати у крамниці, хлопці рано полюбили гроші і намагались всюди мати собі зиск. Крали навіть з батькової крамниці мокрі цукерки і кам’яні пряники та й продавали хлопчакам з великою знижкою: мовляв, то батькове, а це — наше.
Андрій закінчив духовну семінарію, а Ромко пішов по батьківській лінії. Одержавши у спадщину крамничку, заходивсь
