Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук
— Ви недооцінюєте наших спеціалістів, — заперечив Герман.
— Можливо… Зрештою, мене це не обходить!.. І справа не в цьому. Хочу вам сказати щось дуже важливе… Роблю це тому, що не хочу смерті багатьох тисяч мирних жителів і руйнування людської цивілізації… — Мор помітно хвилювався, на обличчі у нього виступили червоні плями, він весь час облизував сухі губи. — Ви запам’ятаєте мої слова?
Шпехт нахилив голову. Хвилювання Мора передалось і йому. Слухав, вкарбовуючи у пам’ять кожне слово.
— Для створення нової зброї на базі енергії атома потрібні великі запаси важкої води. Завод по виготовленню цієї води розташований у фіордах Норвегії. Місто Н. Від нього на південь у скелях прокладено трьохкілометрове шосе. Завод заховано в печері. Є підходи з моря, гавань зручна, та, певно, замінована. Все… Останнє довершать ваші військові.
— В якому стані роботи по виготовленню зброї? — запитав Герман. — Чи є у вас якісь креслення, розрахунки, схеми?
— Я не вдарю пальцем об палець, пане Шпехт, — похитав головою Мор, — щоб допомогти вам прискорити створення такої ж зброї. У вас також працюють над нею… Розрахунків у мене нема, та коли б і були, я не дав би їх вам. Я німець — і цим усе сказано.
— У німців є Тельман… — почав Герман, та Мор обірвав його.
— Я не комуніст і далекий од політики. Просто я не хочу, щоб наша атомна бомба впала на якесь місто. Це принесе людям смерть. Не можна жити з брудними руками… — Роберт підвівся і, не озираючись, пішов до ганку.
Герман сидів, мимоволі здираючи кору з залишеної ним гілки. Невимушена дитяча посмішка блукала по його губах. Потім рушив за Мором. З дверей визирнула Лотта.
— Вас до телефону, — покликала. — По-моєму, бурбон…
Дзвонив Амрен. Його бадьорий бас гув у трубці так, що Герман змушений був тримати її на відстані. Оберштурмбанфюрер повідомив — лише сьогодні прибув до Берліна і хоче зустрітись. Можна було б о дев’ятій, біля ресторану… Потім вони можуть поїхати до дівчаток…
Герман хотів послатись на головний біль, та роздумав. “Біс із ним, — вирішив. — Посидимо, а там нехай сам їде… І все — кінчаємо з Амреном!”
Дора чекала гостей, і Шпехт, пославшись на справи, залишив у неї Лотту і подався до центру.
Від Дориного кварталу до Бранденбурзьких воріт — пряма магістраль. Герман ішов повільно, з насолодою вдихаючи свіже весняне повітря. Відчував себе піщинкою у величезному затемненому місті, яке розкинулось на багато кілометрів. Нараз пролунав звук сирени. Повітряний наліт? Йти далі не можна — суворо заборонено. Звернув у бічну тиху вуличку, присів на гранітну тумбу під високим парканом. Нічого не поробиш — треба перечекати.
Голубі блискучі леза прожекторів розрізали небо. Дзвінко зацокали зенітки. Десь на обрії спалахнула червона заграва.
“Скинули бомби”, — зрозумів Шпехт. Він вперше бачив наліт на вороже місто і, усвідомивши, що там, у темному небі, свої, а тут уже палає звіряче лігво, відчув радість, захотілось вийти на середину вулиці, закричати, щоб люди в темному небі почули його і скинули частину свого смертоносного вантажу на отой завод, корпуси якого височать за два квартали… Наче у відповідь почув у небі тонкий гул і, побачивши, як забігали вгорі прожектори, зрозумів — літаки вже тут. Підвівся з тумби, стояв, втупивши погляд у небо, й чекав. За кілька кварталів од нього вибухнуло, і хвиля пружного повітря притиснула Германа до штахетів. Вибухнуло знову, засвітилось небо, і Шпехт зрозумів, що бомблять квартали біля Дориного будинку.
Нараз подумав — палає саме там, де він залишив Лотту, — і злякався. Побіг назад. Хотів упевнитись, що люди, які ставились до нього з такою симпатією, уникли небезпеки. Біг довго, аж поки зрозумів, що втратив орієнтацію. Праворуч диміли корпуси заводу, перед ним — догорали якісь будинки. Озирнувся й побачив знайому вивіску пивної, повз яку проходив, щоб потрапити до Дориного будинку. Але ж чому ця пивна тут? Ступив крок уперед — і все зрозумів. Невже? Ще не вірячи, не сміючи в це повірити, глянув навколо і закам’янів. Так, цей пошматований бетон — колишній Дорин будинок… Горить яблуня, під якою він щойно сидів з Мором… Але ж де сама Дора?.. Де Лотта?.. Навколо будинку метушаться якісь люди, під’їхала пожежна машина.
— Не заважайте! — грубо відштовхнув його пожежник, розмотуючи шланг.
А Лотти нема. І вже ніколи не буде. Не вірячи в це, рушив до палаючих руїн, та його не пустили. А може, вона поїхала додому?
Відбій тривоги. Сів у трамвай, який довго петляв затемненими вулицями. Тихо відчинив двері. Замок клацнув ледь чутно, здалось — наче постріл. Навшпиньках зійшов сходами і, не вмикаючи світла, побачив акуратно застелене ліжко. Може, ще не приїхала? Стояв, не роздягаючись, біля вікна — побачить, почує її ще здалеку…
З-за рогу вискочила машина. Лотта? Якісь чорні постаті рушили до будинку. Закалатали у двері: “Відчиніть! Поліція!”
Поліція? Раптом обірвалось серце — це ж за ним…
А коли спробувати через двір? Перебіг до своєї кімнати, на ходу дістаючи пістолет. Обережно відчинив вікно, визирнув і побачив за парканом ще одну машину.
Значить, все…
А внизу вже їм відчиняють. Зараз будуть тут — вже грюкають у двері, які ведуть на другий поверх. Ще раз визирнув у вікно і згадав — за два метри у стіні ніша. Примхливий поворот стіни — два виступи й ніша.
Не думаючи, майже автоматично відчинив вікно і ступив на карниз. Причинив за собою віконницю і, обережно пересуваючись по вузькому виступу, подався до ніші. Тут не зірвався б лише циркач. І він чомусь не зірвався. Доліз до ніші, притиснувся спиною до холодної цегли — один необережний рух, і…
В кімнаті ввімкнули світло. Хтось різко розчинив вікно, кинув у темряву:
— Ніхто тут не з’являвся?
— Все спокійно, — відповіли за парканом.
— Мабуть, він залишився там, — почув Герман знайомий бас Амрена. Мор був правий — Шпехт недооцінював свого противника: оберштурмбанфюрер, очевидно, повідомив про нього органам гестапо. Певно, вони запросили особисту справу Шпехта, справу, якої взагалі ніколи й ніде не існувало. Амрен, мабуть, продовжував грати з ним у хованки — нікуди
