Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

— Ні, — обірвав Заремба, — Пан так не думає. Розраховуватимусь готівкою.

— Овва! Готівкою! — оговтався нарешті Ромко. — Не крути мені голову. Нашкрябали десь два-три десятки доларів і думають, що стали мільйонерами…

— За справну рацію з запасним комплектом ламп, — сказав Заремба, — заплатимо триста доларів.

— Го-го! Дури голови льохам, а не мені, — не повірив Ромко.

А єгомосьць обтер губи серветкою і сказав швидко:

— Чотириста!

Євген Степанович підняв очі до стелі, наче підраховуючи, зітхнув і мовив:

— Триста п’ятдесят…

Він би дав і більше, та знав, з ким має справу — швидко погодишся, гризтимуть самі себе, що не злупили більше; бували випадки — через це зривалися вже укладені угоди.

— Чотириста! — підхопив Ромко. — Чотириста і жодного доляра менше!

— Але ж, панове, я можу не знайти стільки, — не погоджувався Заремба. — Це ж долари, а не якісь паршиві марки.

— Знайдеш, — впевнено перебив Ромко. — Я тебе знаю: захочеш — знайдеш…

— Триста вісімдесят — файна ціна, — підставив Ромкові руку Євген Степанович. — Ну?

— Давай! — ляснув той по долоні. — Тільки як ми умовимось?

— Привезеш завтра на хутір Сороки. Той, що за Іванівкою… Знаєш?

— Чом би не знав?

— О третій годині. І без крутійства. Аби було з тобою не більше, як двоє… Інакше не вийду з лісу…

Видно, думка про те, що можна було б захопити Зарембу разом з доларами, визрівала в Ромка, бо здригнувся, мов хвисьнули батогом.

— За кого мене маєш? — запитав, вимушено посміхнувшись, — Все ж колишні товариші!..

“Маю за того, ким ти є!” — хотів відповісти Євген Степанович, та вирішив не лізти на рожен.

— Ну, ну… дивись мені… — попередив і рішуче підвівся з-за столу.

— То, прошу пана, обід зараз тільки починається, — спробував затримати його отець Андрій, але Заремба послався на далеку дорогу й пішов.

Зранку партизанські пікети зайняли пункти спостереження біля Сорок.

— На випадок провокації, — пояснив Дорошенко. — Тому бандитові я не вірю.

— А хто йому вірить? Та побоїться втратити гроші, — заперечив Заремба.

— Бережного бог береже, — поклав край розмові командир.

Побоювання Дорошенка виявились даремними. Близько третьої години бричка Шиша під’їхала до Сорок — на козлах, як і вчора, тулились один до одного два дядьки з автоматами.

Радист Федько Галкін перевірив рацію. Ромко порахував долари і дістав з брички літрову пляшку.

— Могорич! — запропонував.

— Казав, не п’ю, — відрізав Заремба.

Шиш вихилив повну склянку, решту віддав охоронцям.

“Хоробре вояцтво!” — посміхнувся Євген Степанович. Влаштувався поруч з радистом на фірі — й погнали з хутора хутчіш.

Через годину на затишній лісовій галявині Федько Галкін настроїв рацію.

— Нас слухають, — повідомив схвильовано.

Заклацав ключем, передаючи повідомлення. Заремба дивився, як легко і впевнено відстукує він шифр, і думав, скільки небезпеки й труднощів довелось подолати, перш ніж лягла на папір ця невеличка колонка цифр…

Останнім часом Карл Кремер став постійним відвідувачем офіцерського казино. Перед крупним негоціантом, та ще й близьким до дому самого губернатора, відчинялися всі двері, а Карл Кремер не цурався товариства. У казино його ввів штандартенфюрер Менцель, і цього досить, щоб швейцар шанобливо брав капелюха в пана Кремера, а офіціанти здалеку починали кланятись.

Сьогодні Кремер під’їхав на своєму “мерседесі” на початку сьомої. Швейцар сказав — гауптштурмфюрер Харнак уже чекає на нього.

— Нічого, хай чекає, — кинув Кремер, і швейцар розуміюче усміхнувся. Справді, що для відомого багатія якийсь слідчий гестапо…

— Привіт, Віллі! — помахав рукою Кремер, побачивши Харнака за столиком. — І ти п’єш це? — підняв пляшку зі шнапсом. Покликав офіціанта. — Коньяку… Найкращого… І щоб я не бачив, як мій друг п’є отруту…

Уже два місяці Харнака вважали другом Карла Кремера. Та дружба дружбою, а служба службою — слідчий усе ж таки зв’язався з містечком, де народився і жив колись Карл Кремер. Відповідь була позитивна, особу ж комерсанта неофіційно підтвердив сам губернатор, і Харнак довіряв Кремеру майже як собі — тим більше, що його новий друг мав гроші і в разі потреби міг замовити слово навіть за самого гауптштурмфюрера. Власне, така потреба вже появилась. Харнаку загрожували неприємності, і він мав надію, що Кремер заступиться за нього перед губернатором.

— У вас сьогодні такий вигляд, Віллі, ніби ви ковтнули не шнапсу, а кислого пива, — вгадав настрій слідчого Карл. — Що сталось?

Офіціант уже ніс коньяк і закуски. Кремер налив повні келихи.

— Мені хочеться випити, Віллі! — сказав урочисто. Гауптштурмфюрер стенув плечима.

— Не морочіть мені голову, Карл. Ви ж ніколи не п’єте.

— А сьогодні буду! — засміявся Карл. — У мене є нагода.

— Яка?

— О, це секрет, Віллі…

Чи міг він розповісти Харнаку, що кілька годин тому одержав повідомлення — шифровка вже у Москві. У самій Москві! А може, навіть у Кремлі?

— За успіхи! — підняв келих.

— Ділова операція? — продовжував допитуватись гауптштурмфюрер.

— Надзвичайно вдала! — з пафосом мовив Кремер. — Дай боже, аби завжди було так!

— Нехай вам щастить, — перехилив келих Харнак. — О, що це за коньяк?

— Тримайтесь за мене, Віллі, не пропадете.

— Саме про це я хотів поговорити з вами, Карл, — вимучено усміхнувся Харнак. Йому не хотілось розповідати про свої службові неприємності, але як же знайти зручніший вихід з скрутного становища?

— Бачу, вам легше випити оцту, ніж звернутись до свого друга з проханням, — сказав Карл. Він уже кілька разів позичав гроші Харнаку і був певен — зараз мова знову піде про це. — Мені соромно за вас, Віллі. Вам потрібні гроші?

— Коли б гроші, — зітхнув гауптштурмфюрер. — Справа значно складніша…

— Я можу вам допомогти?.. Заплутались з дівчиськами цього пронози Сливинського?

— Розплутатись там — не така вже й складна справа. Я б зробив це без вашої допомоги.

Харнак розповів історію втечі з гестапівської тюрми небезпечного підпільника. “Молодець Богдан”, — радів Кремер, який знав у загальних рисах цю історію. Запитав діловим тоном:

— Не розумію, при чому тут ви?

— Моєї вини, власне, нема. Та начальство хоче відігратись на комусь. От і причепились — мовляв, я наказав перевести його до окремої камери…

Карл задумався. Він міг зразу ж владнати цю справу через фрау Ірму — дружину губернатора. Та чи варто? Цей Харнак — розумний і небезпечний ворог, і буде краще, коли його перекинуть куди-небудь на Східний фронт. Але ж чи стане краще? По-перше, він, Карл Кремер, позбудеться своєї руки у гестапо, по-друге, можна скористатися з цієї нагоди і…

— Добре, — швидко сказав Карл, — вважаємо цю справу вирішеною. Заради вас, Віллі, я готовий на все… — Побачивши, як