Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова
— У лісі?! У машині?! — голосила мама, ходячи то в один куток кімнати, то у інший.
— Мамусю, ну все ж добре. — Заспокоювала я її.
Моя розповідь про пікнік і про ніч у лісі добряче приголомшила батьків.
— Дійсно, все ж гаразд. — Підтримав мене тато. — Кохана, — мовив він до мами: — ось чому вона не розповіла нам про це учора вночі, бо ти б собі місця не знайшла. Ось як зараз. Софія вже доросла дівчинка, вона знає, що робить.
— Але вона моя дівчинка. — Схлипнула мама. — Бідолашна, спала у лісі.
— У машині. З Вільямом. — На моєму обличчі з'явилася дурнувата усмішка, про яку розповідав Вільям.
— Тим паче, — засміявся тато, — нам немає за що хвилюватись. Це всього на всього ніч з Вільямом.
Я глянула на тата і саркастично сказала:
— Дякую татко. Мамі тепер легше.
Тато засміявся.
— Ти не змерзла у ночі? — спитала схвильовано мама.
Я стала яскраво-червоною, від згадки про сьогоднішню ніч і обійми Вільяма.
— Ні не змерзла. Вільям не дав змерзнути. — Ну і бовкнула. Мій язик напевно що без кісточок, лепече завжди не подумавши, хоч би мозок допомагав, але ж ні. Коли йдеться про Вільяма, я наче гублюся у хмарах. — Це не те, що ви подумали. Я і Вільям… Між нами нічого не було. Та ви й самі знаєте. Я і секс, це як Африка та Антарктида. Я навіть поцілуватись з ним не можу, не кажучи вже про інше.
— Усьому свій час. — Заспокоїла мене мама.
— Ага. — Я не хотіла засмучувати батьків, тому і не опиралась фразі «усьому свій час». Я не думаю, що час коли я поцілую Вільяма колись настане. Це так боляче. Я начепила усмішку і встала з крісла на якому провела досить довгий час, і мовила: — Я піду прийму душ, потім поснідаю і ляжу трішки поспати. І ще де що, я іду з Вільямом сьогодні на вечірню прогулянку.
— Він молодець! Часу не гає. — Усміхнувся тато.
— Тоді іди у душ, а я приготую попоїсти. — Встаючи з дивану і прямуючи до кухні, сказала мама.
Вийшовши на ганок о шостій, я чекала на Вільяма. Він не змусив на себе чекати. Його машина зупинилась перед моїм парканом і він вийшов до мене.
— Привіт. — Як завжди за цими словами послідували обійми Вільяма, на які я звичайно відповіла.
— Привіт. — Посміхнулась я. Трохи відсторонившись, я спитала: — Куди ми їдемо?
— До мого ресторану. — Узявши мене за руку, він повів мене до машини.
— Що?
— До мого ресторану. — Повторив він навмисне, не звертаючи на моє спантеличення уваги.
— Ні, Вільяме. Я не готова знайомитись зараз з твоїми батьками. Я б інакше одягнулась і… — глянула я на нього, — випила б заспокійливого. — Нібито пожартувала я.
— Не хвилюйся, тобі сьогодні не треба було пити заспокійливого. — Посміхаючись тільки очима, сказав він. — Там сьогодні нікого немає. Будемо тільки ми.
— Як це?
— Сьогодні у всіх не запланований вихідний. — Підморгнув мені він. — Батьки закрили на сьогодні ресторан спеціально для свого любого сина.
— Нічого собі! — задоволено вигукнула я.
— І ти доречі чудово виглядаєш.
— Дякую. — Прийняла я комплімент, дивлячись йому у вічі. — Ресторан далеко?
— Ні, хвилин сім.
— Тоді уперед! — посміхнулась я, сідаючи у авто з допомогою звичайно Вільяма.
Приїхавши у центр міста, Вільям зупинив авто біля великої будівлі. Споруда нагадувала скоріше театр ніж сучасний ресторан. Колони, арка, сходинки з білого каменю. Нічого собі! Як же я мала виходжу у люди, нічого не знаю що нового робиться у місті. А що стосується ресторанів, то до них я просто не навідуюсь, та й з ким? Лізі просто не до мене, Яна теж не було поруч, а сама ж я не піду до ресторану. Добре все ж таки, що я одягла хоч якусь сукню, хоча плаття яке на мені зараз вечірнім не назвеш, але воно досить гарне. На мені довга, невагома сукня бузкового кольору на одне плече. Коси спадають хвилями на спину. Добре, що я їх у останній момент вирішила звільнити від шпильки.
Вільям подав руку, щоб я вийшла з авто. Піднімаючи поділ сукні, я обережно ступила на землю.
— Вау! — все що я могла вимовити, побачивши будівлю у притул.
— Гарний початок. — Усміхнувся він мені, беручи за руку і ведучі до сходинок.
— Зачекай! — зупинила я його.
— Що таке? — він запитуючи глянув на мене.
Зупинившись на сходинці, я підняла голову і поглянула на назву закладу та посміхнулась.
— «Дванадцята ніч15». — Тихо мовила я. Усмішка не сповзала з мого обличчя.
— Так, і тут моя люба мама «почаклувала» над назвою. — Загравши бровою, сказав він.
— Люблю цю п'єсу!
— Не сумнівався, що ти знаєш п'єсу «Дванадцята ніч13». Надіюсь ти й ресторан полюбиш!
— Не сумнівайся в цьому! — подивилась я на Вільяма. — Тепер я розумію чого заклад так виглядає. Назва бездоганно пасує ресторану.
— Мама зрадіє, що тобі сподобалось. Ну що, пішли у середину?
— Так, звичайно. — Піднімаючи трохи сукню, я ступила на другу сходинку. Але вже через секунду я була у повітрі, і мій поділ плаття розвивався від літнього, вечірнього вітерцю.
— Надіюсь ти не заперечуєш?! — тримаючи мене на руках, спитав він. Проте було зрозуміло, що йому не потрібна моя згода.
— Ні, але на нас дивляться люди. — Дивлячись йому через плече, я бачила зацікавлені обличчя.
— Нехай. Я цього хочу, ти не заперечуєш, тоді що нам до них. — Поцілувавши мене у чоло, сказав він.
———————————————
15 Дванадцята ніч, або Що завгодно? (англ. The twelfth Night, or What You Will) — п'єса, комедія Вільяма Шекспіра у п'яти діях, названа на честь свята дванадцятої ночі у різдвяний сезон.
Я міцно обіймала його шию, вдихаючи легкий аромат парфумів, і солодкий запах його шкіри. Цікаво вона на смак, така ж смачна як і її аромат?! Звичайно що так! Поцілувати б його у ключицю і скуштувати на смак його оксамитову шкіру.
Я важко ковтнула і легенько труснула голово, щоб зосередитись на будівлі, а не на еротичних фантазіях. Не так це вже і легко.
Дійшовши до дверей, Вільям опустив мене на землю, але однією рукою все ж таки підтримував мене за талію. Діставши ключ зі кишені, він відімкнув перед нами двері та запросив мене жестом увійти. Так я і зробила. Вільям прослідував за мною у темний зал. Зачинивши двері, він увімкнув світло. Прегарні кришталеві канделябри освітили величезну залу з багатьма столами.
Стіни прибрані у золоті шпалери з малюнком, та прикрашені великими і не дуже картинами. На столах білосніжні скатертини а у середині кожного стоять ніжні квіти у вазах. Посуд відполірований до блиску. Ножі, вилки та ложки – усе віддзеркалює світло від канделябрів. Я наче у дев'ятнадцятому сторіччі на якомусь балу. Краса неймовірна.
— Яка краса! — крутячись на одному місті, сказала я.
— Дякую. Це гордість моїх батьків. — Гордо відповів він. — Ти не дуже зголодніла?
— Та, ні.
— От і добре. Пішли, — хапаючи мої пальці у свою міцну руку, він повів мене по коридору.
— Куди ми?
— На кухню. Трохи похазяйнуємо. — Усміхнувся він.
— Ми будемо готувати на кухні ресторану?
— На моїй кухні. — Уточнив він.
— Ого!
— Не заперечуєш?
— Ні ти що?! — з захватом сказала я.
— Проходь, — відчиняючи важкі двері, пропустив він мене у перед.
— Вау! Яка вона білосніжна, ви що на ній не готуєте? — засміялась я.
— Моя мама контролює, щоб кухня сяяла до і після готування. Це її пунктик.
— Я її підтримую. Я теж з моєю мамою полюбляємо, коли усе чисто і блищить.
— Ну що будемо готувати салат, м'ясо у медовому соусі та шоколадний мус. — Вільям глянув на мене через плече. — Готова?
— Я у вашому розпорядженні Шеф!
— Не забудь ці слова. — Спокусливо підморгнув мені він.
— Ну, з чого почнемо?
— З м'яса. Приготуємо його, потім мус і на останок салат.
— Що робити мені?
— Надіти спочатку фартух. — Підійшовши до мене, він встав у притул і почав надівати на мене фартух.
Я як завжди затремтіла і він це не пропустив.
— Зараз зігрієшся, коли увімкнемо піч. — Усміхаючись, мовив він.
— Чекаю не дочекаюсь. — Я з викликом підняла підборіддя.
Зав'язуючи позаду бантик на моєму фартусі, він нахилився до моєї шиї, нібито дивлячись чи все він правильно робить. А через секунду його вуста зупинились на моїй шиї. Я ще дужче затремтіла і відхиливши голову назад, тихо зітхнула.
— Усе готово! — вигукнув задоволено він, нібито говорячи про фартух.
Він відійшов, зоставивши мене зніяковілою і розчервонілою. Я вперлася об тумбочку спиною, щоб встояти на своїх тремтячих ногах і не з'їхати на підлогу.
— З чого мені починати? — пересохлими губами, запитала я.
— Ось візьми цю тарілку, — ставлячи переді мною миску, сказав він і ще дав у руки вінчик. — Я підготую м'ясо, а тобі буду казати, які інгредієнти змішувати для соусу.
— Добре. Що мені змішати?
— Усі продукти та приправи стоять біля тебе. Візьми сік половини лимону, меду ложки три або чотири, гірчиці не шкодуй, сіль, перець, все перемішай.
— Так, Шеф!
Він засміявся, але продовжив розбиратись із м’ясом.
Доки ми готували, я сміялась не припиняючи. Вільям розповідав веселі історії, які з ним відбувались за кордоном. Замаринувавши м'ясо, Вільям поставив його у піч. Дійшла черга до салату. На столі лежали усі барви літа: червоні томати, огірки, різноманітні салати, жовті, червоні і зелені перці. Усе це ми почали нарізати у велику прозору тарілку. Він швидко порізав майже усі овочі, а я і досі різала один перець. Порівняно з Вільямом, я повільна як черепаха, проте салат вже був готовий.
— Ну що почнемо приготування десерту, візьми шоколад і поламай на частини. А я приготую парову баню, потім ми змішаємо над нею масло, шоколад і каву.
— Так Шеф! — засміялась я.
— Мені подобається коли ти з усім погоджуєшся. — Дивлячись у мої очі і потираючи долоні, він додав: — Чекаю не дочекаюсь, що буде далі.
Нічого Вільяме, нічого. Це я гарантую. Що я роблю? Чого я його не віддаляю від себе? О, згадала, — саркастично подумала я сама до себе, — бо я шалено кохаю його.
— Не відволікайся, — зауважила я, ламаючи шоколад.
— Так Шеф! — сказав він, і ми двоє розсміялись.
Розламавши увесь шоколад, я голосно сказала:
— Усе готово Шеф! — показуючи порожні руки, я посміхнулась.
— Бачу, — підходячи до мене, він великим пальцем пройшовся по своїй нижній пухкенькій губі, і хитро посміхнувся. Узявши мої долоні у свої, він почав по черзі куштувати з кожного пальчика шоколад, що розтанув на них. — М-м-м.
Від цих його «М-м-м», я вся обм'якла, голова запаморочилась, у роті пересохло, дихання і серце забули, що їм треба робити. Він мене зводить з розуму.
Коли не зосталось і натяку шоколаду на моїх пальцях, Вільям підняв голову і зустрівся своїм пристрасним поглядом з моїм затуманеним. Я ще ніколи нічого подібного не відчувала. Все моє єство бажало його. Я так хотіла, щоб він поцілував мене. Проте щоб зробив це швидко, не даючи мені схаменутись і втекти від нього. Хай би зробив це не даючи мені вийти з дурману пристрасті. Але доки він повільно наближався, я встигла понурити голову. Як завжди. Добре хоч, що задзеленчала піч, сповіщаючи нас про приготування м'яса і цим відвела розчарований погляд Вільяма від мене.
Щоб збадьорити мене і показати, що все гаразд, він усміхнувся мені своєю сонячною усмішкою. Це мене узагалі «добило». Як я можу так з ним поводитись?! Ну чому я така дивачка?! Якби він тільки знав, як я його бажаю. Але як він може про це знати, я ж ретельно маскую свої почуття до нього. Він такий милий, ніжний, а я розбиваю йому серце. Треба це припинити. Сьогодні ж.
— Що мені робити далі? — невпевненим голосом спитала я.
— Чого ти люба? Все гаразд. — Вимкнувши піч, він підійшов до мене. Узявши мої руки у свої, він мовив: — Коли я говорив, що зачекаю скільки потрібно і не відступлюсь від тебе, це були не пусті слова.
— Вибач. — Піднявши очі на нього, я посміхнулась.
— Тобі нема за що вибачатись. — Поцілувавши мене у щічку, запевнив він мене.
— Я змішаю шоколад, каву і масло так?
— Так, на водяній бані. Уперед, — підганяючи мене до плити, він пішов змішувати інші інгредієнти.
Доки я мішала свою суміш, мені вдавалось споглядати за Вільямом. Він змішував яйця, цукор, ром і воду за сусіднім столом. Закінчивши, він узяв свою миску і підійшов до плити, та почав робити зі своєю суміщу теж саме що і я. Коли усе було готово, Вільям усе це змішав разом над мискою з кригою. Розливши у келихи мус, ми поставили їх у прохолодне місце.
— Усе готово! Так Шеф?
— Так люба. — Тепер треба зняти з тебе фартух. Обертайся я зніму.
Я слухняно обернулась і тішилась словом «люба».
— Все ми свою зміну здали. — Обтрусивши руки, пожартувала я.
— Так. Дякую, що допомогла мені на кухні, а тепер гайда до дому.
— А чайові?!
— Так, зовсім забув. — Усміхнувся він. Узявши мої руки у свої, він ніжно їх поцілував. — Я розрахувався?
— Безперечно! — я подивилася у його усміхнені очі і мені стало значно легше, знаючи, що я не дуже напартачила. Я рада, що у нього гарний настрій і він мене розуміє.
— Ось і добре. Подай мені, будь ласка он ту тацю, — вказуючи пальцем на полицю, де знаходився предмет якій він попросив.
— Тримай. — Віддавши тацю, я спостерігала за його подальшими діями.
— Дякую. — Сказав він і почав ставити наші страви на тацю.
— Тобі допомогти?
— Ні. Пішли за мною. — Відчиняючи ногою двері, він пропустив мене, а потім вийшов сам.
— Куди йти?
— Бачиш сходи на другий поверх, он туди нам треба піднятись.
— Добре. — Я не поспішаючи, йшла за Вільямом.
Ми піднялись на другий поверх і опинились у довгому коридорі. У стінах були білі арки до самої стелі, які робили окремі невеличкі зали. Ось в одну із них Вільям і запросив мене жестом увійти.
— Прошу.
— Дякую. — Присівши у грайливому реверансі, я зайшла у залу та й охнула. — Вільяме, — з захватом зітхнула я. Повернувшись до нього, я вдячно усміхнулась.
Я стояла у кімнаті, повну мерехтливих свічок. Усюди були свічки, які осяювали увесь простір, а біля них м'яким шовком лежали білі і червоні пелюстки троянд. Я неначе знаходилась у казці, або у самому романтичному кіно. Я ніколи не думала, що хтось буде робити для мене щось подібне. Важко ковтнувши, і похлопавши віями я прогнала не прохані сльози. Розвернувшись до кімнати, я побачила стіл накритий білою скатертиною з усіма приборами, як і у нижньому залі. Тільки ось на столі ще були маленькі свічечки та шикарний букет з білих і червоних троянд. Позаду стола, знаходилась веранда, яка відривала вечірню панораму міста. Вогники зірок і сяйво місяця закінчували останні штрихи романтичної атмосфери.
— Сідай за стіл. — Тихо сказав він, не порушуючи спокій який огортав мене.
— Вільяме, це неймовірно. Коли ти встиг це зробити, ти ж завжди був зі мною?!
— Є у мене одна помічниця. — Усміхнувся він. — Вона дуже полюбляє книжки про бали.
— Джейн?
— Так. Доки ми творили на кухні, вона трохи «почаклувала» тут.
— Нічого собі трохи. Це неймовірна краса. Вона ще тут?
— Ні.
— Шкода, я б дуже хотіла з нею познайомитись. — Зітхнула я.
— Завтра познайомитесь, за вечерею у нас вдома.
— Вільяме…
Він перебив мене:
— Сідай бо все вистигне.
Цього я заперечити не могла, тому сіла за стіл і поклала серветку собі на коліна. Вільям все гарненько розставив поміж свічок і підійшов до мене. Узявши мою тарілку, він поклав трохи салатику та шматочок м'яса. Аромат страв наповнив залу дивовижною, смачною хмаркою. Поклавши тарілку зі смачними стравами біля мене, він повторив це зі своєю тарілкою також.
— М-м-м. — Вдихнула я носом і мовила: — Аромат чудовий. Дуже кортить скуштувати.
— Вина? — тримаючи пляшку з червоним вином, спитав він.
— Так, дякую.
Вільям наповнив два келихи вином. Червона рідина нагадувала рубін, переливаючись у сяйві свічок.
— За нас і за наш чудовий тандем на кухні. — Почаркувавшись своїм келихом об мій, сказав Вільям.
— За нас. — Усміхнулась я.
— Ну давай спробуємо, що ми приготували. — Він показав на тарілку.
Я закивала головою у знак згоди.
— Надіюсь Шеф, я Вас не підвела. — Усміхнулась я, дивлячись у чисті очі Вільяма.
— Якщо підвела, я знаю навіть, як тебе покарати. — Навіть при світлі одних свічок я побачила, як Вільям почервонішав від власних слів.
— Цікаво і як же? — тепер була моя черга червоніти. — Забудь, те що я бовкнула. — Сказавши це, я облизала пересохлі губи.
— Повір такого запитання я не забуду. — Зробивши ковток вина, він мовив далі: — Повір покарання прийде тобі до смаку, так само як і мені. — Усміхнувся він і підняв спокусливо одну брову.
Не сумніваюсь, — хотілось відповісти мені, але сказала я інше:
— Вибач, покарання поки що не буде, — поклавши м'ясо до рота, я прицмокнула. — Страва занадто смачна, щоб я була покараною. — Мій язик лепече без дозволу мозку.
— Не хвилюйся, ще знайдеться причина, щоб я міг привести у дію свій план.
— Побачимо! — це був майже виклик. Або не майже.
— Смачного, — хитро посміхаючись, сказав він. — Дійсно смачно! Тепер ти моя головна помічниця!
— Е-е-е, ні. Щоб завжди знаходитись у ризику, бути покараною.
— Я обіцяю, що це буде так солодко як і наш з тобою, приготовлений мус.
— Смачного, Вільяме. — Дивлячись у його хитрі очі, сказала я.
Вільям лише широко усміхнувся.
Ми гарно проводили час, жартували, сміялись, насолоджувалися смачною їжею і тішились компанією один одного. Нарешті дійшла черга до смачнючого десерту.
— М-м-м. Це щось. — Облизуючи ложечку, прицмокувала я. — М-м-м.
— Який блаженний звук. Повтори, прошу. — Впершись спиною об стілець і схрестивши руки на грудях, він посміхався.
— Ну і як мені тепер їсти, після твоїх слів?! — надула губки я.
— Можеш це робити так само, як хвилину тому, я не заперечую. — Він облизав губи та посміхнувся.
— М-м-м. — Дивлячись прямісінько у його очі, я облизала ложечку.
Він вишкірився до самих вух.
Дві останні ложечки і десерту кінець. Шкода. Така смакота. Добре мати хлопця який вміє готувати. Але Вільям не мій хлопець. І це також шкода.
— Підемо на веранду?
— З великим задоволенням. — Беручи руку Вільяма, яку він мені люб’язно подав, я встала і ми попрямували на свіже повітря.
— Гарно правда? — дивлячись на вогні міста, сказав він.
— Дуже. — Але мої очі були спрямовані на прекрасне, щире обличчя Вільяма.
На моїх руках з'явилася гусяча шкіра. Вітерець був легкий але, я все одно затремтіла. Обхопивши себе руками, я стояла і дивилась на нічне місто.
— Ти змерзла? — спитав Вільям. — Хочеш підемо назад у середину?
— Ні, ще трохи хочу помилуватись вогнями метушливого міста. — Мої коси гарно здіймались від вітерцю, не псуючи зачіску, точно як у рекламах шампуню.
Вільям підійшов позаду мене та обійняв. Його руки оплили мої, зігріваючи мене як найтепліша накидка. Я сперлася спиною об його груди, а він ніжно притиснувся щокою об мою щічку. Гаряче дихання Вільяма запестило мені щічку, коли він заговорив:
— Мені дуже добре з тобою Софіє.
— А мені з тобою. — Це була найчистіша правда.
Вільям розвернув мене у своїх обіймах і я опинилась прямісінько біля його вуст. Він ніжно обхопив своєю долонею моє обличчя і наблизився ще ближче. Моє серце вибивало шалений ритм, удар за ударом відлунював у моїх скронях. Губи пересохли і я швидко їх облизала, і цим ще більше скомпрометувала Вільяма. Мої губи були неначе дві зажаті лінії і з цим я нічого не могла поробити. Він ніжно доторкнувся своїми теплими, м'якими губами до моїх і я опинилась немов у Раю. Вільям ще дужче притис моє напружене тіло до свого. Він ніжно провів пальцями по моїй спині, а губи у ту ж мить ошелешили мене своїм напором. Його гарячий, вологий, спритний язик пройшовся по моїй нижній губі і я здригнулася. Цю насолоду ні з чим не порівняти, про те моя паніка повернулася і не дала змогу натішитись поцілунком Вільяма. Ні! Ні! Ні! Я не можу! Запанікувала я і відсторонилась від Вільяма.
— Вибач. Я не можу. — Відходячи ще на пару кроків, я дивилась на нього крізь сльози. — Пробач мене.
Схопивши мене за руку, він притягнув мене знову у свої обійми.
— За що тебе вибачати?! Це я повинен вибачатись. Я просто не можу втриматись, щоб не доторкнутись до тебе. Ти зводиш мене з розуму. Коли я вдихаю запах твого тіла, твого волосся, коли відчуваю тепло твоїх рук, я перестаю думати. Я не хочу поспішати, але це вище за мене.
Слова, які він сказав були і моїми також по відношенню до нього, проте переступити через безглузду нерішучість я не могла. Я що сили розплакалась.
— Вільяме, пробач мене. — Схлипувала я. — Я не хотіла тебе образити.
— Ти не образила мене. Не думай так. — Його обійми стали ще сильнішими. — Заради мене ніколи ніхто так гірко не плакав. Повір твої сльози багато сказали.
Краще б мої губи могли показати, як я тебе кохаю.
Вільям узяв мене за талію і повів до кімнати. Він сів на стілець і всадив мене на свої коліна. Він гладив мою спину, волосся, яке розсипалось по плечах. Шепотів на вушко ніжні слова, доки моя голова спочивала на його плечі. Мої ж руки міцно обвили його шию, а вуста торкались шкіри. Я поступово поверталась до нормального дихання і серцебиття.
— Ти найкращий хлопець на усій планеті і за межами її також. — Сказала я, не піднімаючи голови.
— За межами планети мені це вже казали. — Усміхнувся він.
Я засміялась, і він з полегшенням зітхнув.
— Дякую за вечір, вибач що я зіпсувала його своїми сльозами.
— Ну по-перше, ти нічого не зіпсувала, а по-друге, вечір ще не закінчився. Потанцюєш зі мною?
— Але ж музики немає.
— Зараз буде. — Вийнявши з кишені свого незамінного друга, під назвою телефон, він увімкнув пісню. — Ну як, потанцюєш зі мною?
— З задоволенням. — Витираючи сльози, відповіла я.
Заграла знайома пісня, і я посміхнулась. Одна з улюблених моїх пісень Just Give Me A Reason16.
— Тоді леді, пройдімо у центр зали.
Ми вийшли у центр. Вільям легким рухом поклав свою руку мені на талію, а іншу відкрив долонею уверх, щоб я поклала у неї свою. Я так і зробила. Вільям професіонально і галантно захопив мене у танець.
— У тебе завжди усі пісні під ситуацію. — Тихо мовила я.
— Ага. — Усміхнувся він, дивлячись у мої очі.
Я розтворилася у танці у поєднані наших рук і тіл.
Після танцю ми ще довго сиділи за столиком говорили і жартували. Вечір завершився у піднятому настрої, наче не було ні сліз, ні не зручних моментів.
Стоячи вже біля моїх дверей, Вільям знову мені нагадав про завтрашню вечерю у них вдома. Вірніше вже сьогоднішню, бо зараз вже добряче за північ.
— Я сьогодні о сьомій вечора зайду.
— Значить мені знову доведеться відмовитись від походів по магазинах з Лізою і Крістіною. Учора я їм теж дзвонила і казала, що у мене не виходить, але не сказала причини.
———————————————
16 «Just Give Me a Reason» «Просто дай мені привід» - пісня американської співачки Пінк!. Композиція була обрана третім синглом з шостого студійного альбому The Truth About Love. Записана спільно з солістом групи fun Нейтаном Рюссом.
— Ти не хочеш, щоб вони знали про нас?
Про «нас», як приємно звучить це слово.
