Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова
Ранкове сонце зазирнуло у щілину між шторами, і цим самим змусило мене прокинутись. Потягнувшись, я хотіла відкинути ковдру, але мене зупинив голос який я добре знала, але не збиралась його почути ранком у своїй кімнаті.
— Прикрийся Янголе, бо ти мене змусиш до радикальних вчинків. — Засміявся він сидячи на стільці. — Хоча можливо ти саме цього і добиваєшся. — Його сміх лунав на усю кімнату. — Як що я зараз підійду до тебе Янголе, твої крила після цього трохи порідіють. Доброго ранку мила.
— Звідки ти тут узявся? Хто тебе впустив? — прикриваючись ковдрою до самої шиї, запитувала я.
— Твоя мама впустила. — Підходячи до мене, відповів він. — Я їхав на роботу і вирішив заїхати до тебе, сказати тобі доброго ранку. — Нахилившись, він ніжно поцілував мене у щічку. — Доброго ранку.
— Доброго.
— Ти така ніжна і невинна, як ранішнє сонце. Я б міг годинами дивитись на тебе.
— Не перебільшуй. З ранку я особливо «красуня». — Пригладжуючи руками коси, сказала я.
— Софія ти красуня. Ти така мила без косметики. Це здається таким інтимним, що я тут, і бачу тебе щойно після сну.
— Наступний раз я до тебе з ранку навідуюсь.
— Це тільки слова. Але я буду з нетерпінням чекати. Можеш заночувати у мене, щоб ранок зустріти разом. Не доведеться далеко іти. — Сміючись пояснив він.
— Та ну тебе. Відвернись я одягну халат.
— А можна я не буду відвертатись? — дивлячись спокусливо на мене, спитав він.
— Тоді я не буду вставати з ліжка.
— Тоді я можу лягти до тебе.
— Як узагалі моя мама впустила тебе до моєї кімнати?!
— Бо я «хороший» хлопчик.
— Це ти можеш обдурити моїх батьків, але я на це не клюну.
— Це добре. З тобою я хочу бути не хлопчиком, а тим паче хорошим.
Я важко ковтнула і зашарілась.
— Подай мені халат. — Показуючи на стілець, де висів халатик, попросила я.
— Будь ласка. — Тримаючи халат, і чекаючи щоб я встала, сказав Вільям.
І що ж мені робити? Добре що хоч я одягла шовкову сорочку, але вона коротка і відкриває занадто декольте. Що робити?
Зібравши усю волю у кулак, я встала з ліжка і підійшла до нього, відкриваючи для його погляду усю себе. Мої груди здіймались від важкого дихання і Вільям це не обминув. Ноги здавалося росли від самої шиї із-за мініатюрної нічної сорочки. Вільяму був доступ до майже усіх моїх жіночих принад. Поскаржитись мені нема на що, у мене гарні ноги, не довгі проте фігурні, груди повні, як персики у саду і є талія, тому надіюсь Вільяму сподобалось те, що він щойно побачив. Але моя впевненість і тут дає збій. Я от думаю, а чи сподобалась би я йому у костюмі Єви? Я вже нічого не знаю і не розумію. Чим довше я була сама і не чула ні компліментів, не смакувала поцілунків, тим менш я стала впевнена у собі. І ось тепер до пунктику поцілунок додався бонус – чи сподобається йому моє тіло? Як по мені – усе в мені гаразд і навіть дуже, але чи для Вільяма також. І узагалі чому хлопців так приваблюють жіночі форми, хоча до Вільяма мені здавалось, що їм узагалі байдуже. Але ж мене приваблюють біцепси, тугі сідниці Вільяма, чого ж я сумніваюсь, що йому будуть до вподоби мої форми. Я дивна. Він наче прочитав мої думки і у його очах спалахнули вогники. Він проводив поглядом то вгору то вниз, але потім зупинився на моїх очах.
Доки я поверталась до нього спиною ми дивились один на одного. Просовуючи руки у халат, я зав’язала його на пояс. Руки Вільяма ніжно обстежили кожен сантиметр від плечей до стегон і я затремтіла. Його руки вже були нижче сорочки і доторкувались моєї шкіри. Це дивовижні відчуття. Я неначе морозиво яке тане від теплих променів сонця.
— Твоя шкіра неначе найдорожчий шовк, і я зовсім не помітив як мої руки опинились не на тканині твоєї сорочки. — Він ніжно поцілував мене у шию, спускаючись своїми вустами до плеча, я затремтіла і на шкірі з'явилися мурашки.
— Вільяме, — важко дихаючи почала я, — я хочу, щоб ти дещо знав. — Я повернулась до нього і не дивлячись у вічі сказала: — розумієш коли я зустріла Марка, у мене до нього не було жодного хлопця, мене звичайно ніхто не цілував. Стосунки з Марком, — я запнулась немаючі змоги говорити. Клубок сорому застряг у горлі. Зітхнувши, я мовила: — Розумієш, ми з ним зустрічались, але він так і не наважився зробити крок. Він цілував мене скоріше як близьку подругу, але точно не як дівчину, з якою він зустрічається. — Я червоніла з кожним словом все більше і більше.
— Він тебе не цілував?
— Ні.
Вільям обернув мене і підняв моє обличчя за підборіддя і глянув мені у вічі.
— Софіє ти скарб! Ти мрія, а не дівчина. А він бовдур. Але я знову йому вдячний. — Вільям задоволено усміхнувся. — Мені неймовірно пощастило зустріти тебе.
— А мені тебе. — Тихо сказала я.
Те що я йому зізналась нічого не змінило, тепер мені буде ще важче його від себе відгородити. Я узагалі думаю головою?! Звичайно він сказав, що йому пощастило, він же милий і чемний.
— Ти мені дуже подобаєшся. — Нахиляючись до мене, хриплим голосом сказав він.
Я знову нахилила голову. Цей тупий рефлекс, мене добиває.
— Вибач мене. Вибач Вільяме. Я ще не можу.
— Нічого Софіє. Я все розумію. Я зачекаю.
Чого ти зачекаєш? Того що у нас не буде – поцілунку?
— Дякую.
— Досить вибачатись і дякувати. Я хочу бути поруч, і я радий, що ти це дозволяєш. Зрозуміла?
— Зрозуміла.
— Узагалі то, я тобі дещо привіз. — Усміхнувся він. — Тримай, — беручі пакунок зі стола, він дав його мені.
— Що це?
— Сніданок.
— Кексики та кава. — Дістаючи один кекс, я відкусила його і дала вкусити його Вільяму. — Смакота. Дякую. Сніданок у ліжко. — Засміялась я.
— Смачного. Радий, що вгодив. Колись я буду кожного ранку приносити тобі сніданок у наше ліжко. — Знімаючи з моєї губи солодку пудру, він облизав свій палець.
— Чому лише одна кава?
— Мені треба вже бути на роботі. Тому я піду, а ввечері зустрінемось. — Поцілувавши мене у щічку, він усміхнувся. — Бувай люба.
— Я тебе проведу.
Спустившись разом з Вільямом униз, ми натрапили на маму.
— Привіт доню. — Усміхнулась вона.
— Привіт мамусю.
— Вільяме ти вже ідеш? А я приготувала каву і млинці з клиновим сиропом. Будь ласка, залишайся поснідай з нами. — Ласкаво запросила мама.
— Мам, йому на роботу.
— Дякую, я з задоволенням залишусь на сніданок. — Погодився він.
— От і чудово! — задоволено сказала мама.
Ми сіли за невеличкий стіл на кухні. Вільям сидів навпроти мене, а мама як дзиґа крутилась на кухні. Аромат свіжоспечених млинців і кави рознісся по усій невеличкій площі кімнати.
— Мені каву не наливай, — зупинила я маму, — у мене є своя персональна кава. Ось. — Показуючи стаканчик, я посміхнулась.
Мама і Вільям розсміялись.
Наливаючи Вільяму каву, мама спитала:
— Як справи у твоєї родини, все гаразд?
— Так, дякую. Вам обов’язково треба познайомитись.
— З великим задоволенням. — Усміхнулась вона. — Тому хочу запросити тебе і усю твою родину до нас завтра на вечерю.
Я відкрила рота. Що? Що? Я не проти, але це вже виглядає, як заручини.
— Дякую, з великим задоволенням. Можу з впевненісттю сказати і за свою родину. Вони будуть раді.
— Тоді домовились. — Встаючи мовила вона: — Мені треба до магазину, а ви доснідайте.
— Я можу вас підвезти. — Скрипнувши стільцем, щоб встати, сказав Вільям.
— Ні, ні синку не треба. Я не далеко. Смачного вам. До зустрічі Вільяме.
— Дякую за смачний сніданок. До зустрічі.
— На здоров'я. — Виходячи у коридор, мама мовила: — Тоді чекаємо вас завтра о шостій.
— Дякую, ми обов’язково прийдемо.
Вхідні двері хлопнули, мама пішла до магазину.
— Ну кажи який потрібен розмір обручки? — сміючись, спитав Вільям. — Моя мама точно подумає про заручини. — Сміючись, говорив він.
— Дуже смішно.
— Так. Завтра теж буде смішно. — Поправляючи мій халат, він прикрив моє оголене плече. Спокусливо усміхаючись, він додав: — Ось так поки що краще, — дивлячись на щойно поправлений халат, сказав він. — Якщо ти звичайно не хочеш поквапитись з заручинами.
— Та ну тебе.
— Мені треба іти. Дякую за сніданок і гарний ранок у твоїй компанії.
— І тобі дякую.
Вільям, як завжди цмокнув мене у щічку і поїхав на роботу. Зачинивши після нього двері, я подумала, якби було приємно ось так кожного ранку снідати з ним і проводжати на роботу.
З гарним настроєм я пішла прийняти душ, почистити зуби і одягтись, щоб піти на шопінг з дівчатами.
Натягнувши білі джинси та легкий синій топ, я спустилась до низу саме у той момент коли прийшла мама. Вона зайшла до кухні, а я попленталась за нею.
— Скажи мамусю, як ти впустила у мою кімнату Вільяма? — спантеличено спитала я.
— А як я могла йому відмовити?
— Це запитання на запитання, так не чесно.
— Він попросив, а я не відмовила. От і вся історія. — Розвівши руки, сказала вона. — Тим паче що він такий чемний, що навряд чи він би до тебе залицявся коли я вдома.
— Не думаю, що його це дуже хвилює.
— А що щось було? — з цікавістю в очах, спитала мама.
— Ні, мам. Нічого не було. Хоча було, я розповіла йому що не цілована. — Я почервоніла.
— І що він? Зрадів напевно.
— Так, звичайно. Він же не міг сказати інакше.
— Чого ти все завжди перекручуєш? Чого ти просто не можеш повірити в те, що йому це дійсно приємно?!
— Не можу і все.
— Ти правильно зробила що сказала. — Усміхнулась мама.
— Я знаю. Слова самі злетіли з губ. У мене теж до тебе запитання.
— І яке ж?
— Це що за заручини ти збираєшся влаштувати завтра?
— Які це заручини. Це просте знайомство з батьками твого хлопця.
— Мам, ну якого хлопця?! Вільям і я… Ми… Не знаю.
— Вам же добре разом. Ви закохані один в одного, це видно. Не ускладнюй все доню.
— Все і так складно. Те що я зізналась йому, нічого не міняє. Я так само не можу зважитись на поцілунок. — Зітхнула я. Розшифрувавши дослівно те, що сказала мама, я спитала?: — ти гадаєш він мене кохає?
— Звичайно що кохає. Він їсть тебе очима. Коли ти не бачиш, він потайки дивиться на тебе і закохано усміхається.
— Але він прямо нічого не казав. Він не зізнавався у кохані.
— Але ти ж теж нічого йому не казала. Ти і нам не казала з татом, що ти кохаєш його, але ж ми бачимо, що ти закохана до нестями. Про це не обов’язково говорити, все і так видно. Як видно по тобі, так видно і те, що Вільям закоханий у тебе.
— Так. Я кохаю його. Кохаю так, що дихати не можу без нього. Він моє серцебиття. З ним я щаслива.
— Доню моя. Я така щаслива це чути. — Змахуючи сльози, сказала мама. — Прошу тебе забудь про свій страх перед поцілунком. Дай шанс собі і йому здобути заслужене щастя. Ти варта кохати і бути коханою, як ніхто інший. Ти так довго на це чекала. Вільям це саме та людина, яка тобі потрібна.
— Мамусю. — Заплакала я. — Мені так важко. Я так хочу бути щасливою, але сама все ускладнюю. Проте, інакше у мене не виходить. Але я постараюсь все змінити. Я кохаю його.
— Радий це чути. Я так хочу для тебе щастя. — Витираючи вказівним і великим пальцем очі, від виступивши сліз, сказав тато, стоячи на порозі кухні.
— Татку. — Глянула я на нього з любов'ю. — Я вже щаслива, бо кохаю Вільяма усім серцем. І вас дуже люблю, ви моє життя. — Дивлячись то на матусю, то на тата мовила я.
— А ти наше життя. Ти саме дороге, що ми маємо. Я кожного дня дякую Богу що дав нам тебе. — Сказала мама, хлюпаючи носом.
— І я дуже вдячна Богові за вас.
Підійшовши до мами, а потім до тата я міцно їх обійняла і поцілувала.
— Він гарний хлопець. Він заслуговує на твоє кохання. — Сказав тато.
— Я знаю.
— А ти заслуговуєш на його кохання. — Додала мама.
— І це я знаю.
Пролунав дзвінок у двері і наполохав мене.
— Хто це може бути? — спитав тато.
— Це Ліза і Крістіна. Ми ідемо по магазинах. Я піду припудрю носика і замаскую червоні щічки, а ви поки що поговоріть з ними.
— Добре мила. — Заспокоїла мене мама.
Сьомий по рахунку магазин весільних суконь. Ці сукні мені снитися сьогодні будуть. Крістіна ніяк не могла визначитися, їй кожен раз подобався новий фасон, то їй подавай мереживо, потім шовк, то їй хочеться коротке плаття, а через секунду довге. Я втомилась. Хочу додому. А ще більше я хочу в обійми Вільяма і не про що не думати, просто насолоджуватися тим, що він поруч. З солодких мрій, мене на землю опустила Крістіна своїм захопленим вереском:
— Ось сукня моєї мрії!
— Ти казала про кожну так. — Між моїми бровами пролягла невдоволена складочка.
Навіть Ліза втомилась, сиділа собі у кутку магазина і пила чай у стаканчику.
— Ні, це точно вона. Точно.
— Тоді до примірочної. — Підштовхнула я її.
— Я від неї у захваті. Я пішла приміряти її. — Задоволено гомоніла Крістіна.
Крістіна сховалася у примірочній разом з консультантом.
— Ну що, як справи? — спитала втомлено Ліза.
— Усе добре. А ти як?
— Теж добре. — Сьорбнувши чай, вона спитала: — Ти ще бачилась з Вільямом?
— Так.
— Чому не розповіла? Розповідай! Скоріше! — Ліза розправила плечі і уся втрачена енергія, повернулась у її тіло. — Ви разом? Чому не сказала? Ти нарешті поцілувалась чи як? Надіюсь що так, бо скільки можна вже тягти?
Я зітхнула і на моїх губах заграла знервована усмішка. Як Ліза зможе мене зрозуміти? Ніяк. Вона з пелюшок кокетувала з хлопцями і їй це добре вдавалось. Навіщо мене про це зараз запитувати, якщо за останні роки її мало чим цікавило як я. Але брехати я не можу.
— Ми зустрічались декілька разів з Вільямом. І ми ще не цілувались. Усьому свій час.
— Ти і з Марком так казала, і що вийшло?! Нічого. Не тягни.
— Лізо, я ж тобі не кажу, що тобі робити з Маріо. Я знаю, що і коли мені робити з Вільямом. Дякую, що так переживаєш, але якось воно все буде.
— У нас з Маріо все гаразд, бо я не тягла з поцілунками.
— Вітаю тебе. — Спокійно сказала я. Навіщо вона так робить? Навіщо торкається теми, яку я не хочу з нею обговорювати. А тим паче при Крістіні.
— Дякую. — Усміхнулась вона і додала: — Але не зволікай, бо Вільям справжній хлопець і чекати навряд чи буде.
— Якщо хлопець від «старту» не захоче мене розуміти та підтримувати, тоді навіщо він тоді узагалі потрібен?!
— Ти і досі говориш, як вісімнадцятирічна дівчинка. Може досить жити у одних фантазіях і чекати на романтичного принца?
— Ні, не досить. Я почекаю. — Я вже його знайшла. Згадуючи побачення з Вільямом, я на сьомому небі від щастя. Він романтик, він пристрасний, надійний, ніжний і чуйний – мій принц.
Як що Лізу влаштовує пасивність з Маріо, це її життя, що мені до цього? Як що її це робить щасливою я за неї рада. Але не усі бажають, як вона жити без романтики і якихось приємних дрібничок зі сторони чоловіка. Вона колись теж думала інакше, але з Маріо вона змінила думку. А зміна думки вийшла із-за того, що вона не хоче ділитись з Маріо і говорити йому про те, що їй дійсно потрібно. Краще змиритись самій і усім казати, що це її думка, а не її чоловіка. Вони однаково думають, у них однакові інтереси – все що йому до вподоби стає механічно до вподоби і їй. Іноді побоювання залишитись одній занадто великі, тому багато жінок погоджуються з тим, що мають.
Я бачила, як Ліза не знаходила місця коли розійшлась з Маріо, тому я і посадила їх пару років назад за «стіл переговорів». Я хотіла, щоб вона була щаслива, і як що вона з Маріо набула те, що хотіла я за неї рада. Але кожному своє. Я хочу інакшого. І це інакше мені дає Вільям.
— Як знаєш. Надіюсь ти знайдеш те, що шукаєш.
— Неодмінно. — Усміхнулась я.
— Дівчата! Дівчата! — лунав задоволений голос Крістіни з примірочної. — Це вона! Вона! — Вилетівши із за шторки, вона показалась перед нами.
— Ти прекрасна Крістіно! — заплескала я в долоні.
— Так сукня дивовижна! — додала Ліза.
— Приміряй фату, — беручи до рук фату з мілкої сіточки, я відала її Крістіні.
— Вау! Дякую Софіє! — одягаючи фату і завершуючи образ, вона щиро мені посміхнулась.
— Хай вона принесе тобі багато щастя. — Сказала я, стиснувши її долоню.
— Дякую. — Очі Крістіни засяяли.
Сукня дійсно чудова. Фасон плаття «русалка» і воно бездоганно підкреслює форми нареченої. Атлас переміг.
— Ну що – це те плаття у якому ти скажеш так? — запитала я.
— Так! — заплескала вона.
Сидячи у кафе, неподалік останнього магазину суконь, Крістіна спитала:
— Про що ви говорили, коли я міряла сукню?
— Про те, що у Софії та у Вільяма роман. — Облизуючи ложечку від морозива, бовкнула Ліза.
— Здається до твоєї вагітності ти отримала бонус – зухвалість і пліткарка. — Засміялась я.
— Дуже смішно. — Буркнула Ліза.
— Що ви з Вільямом дійсно разом?! Клас! — Крістіна звернулась до мене.
— Ми поки що просто спілкуємось. — Уточнила я.
— Це поки що, а потім і весілля не за горами. — Весело сказала Крістіна.
— Побачимо. — Усміхнулась я, і перевела розмову у інший напрямок. — Як там Ян? Готується до важливого дня?
— Так. Він теж сьогодні пішов по магазинах, купувати смокінг.
Крістіна почала розповідати про підготовку до весілля і це зайняло у нас ще дві години. На при кінці я просто валилась з ніг. Втомилось моє тіло і вуха. Безкінечні розмови про плаття і торти виснажили мене.
Нарешті я іду додому. Зараз сяду у крісло, витягну ніжки, зроблю собі чай і буду відпочивати.
Я вдома.
Крісло і чай складають мені компанію.
Мами і тата немає вдома, пішли у кафе. Мені подобається, що вони проводять разом час і насолоджуються один одним. Стільки років разом, а теми для розмови не вичерпуються, ось що таке кохання. Час нічого не міняє, коли кохаєш по справжньому.
Сьорбнувши чай, я солодко зітхнула. Мій старенький котик лежить на сусідньому кріслі і теж відпочиває.
Хтось постукав у двері і я невдоволено захникала не охоче встаючи. Постукали ще раз і ще раз.
— Та іду вже, іду. — Крикнула я.
Відчинивши двері, я побачила отетерілого Вільяма.
— Я не вчасно?
— Ні ти що?! Вибач мені. Я просто вимоталась з цими магазинами, і ледь пересуваю ноги. Я забула про нашу зустріч. Вибач.
— Ну що ти, я розумію. Перенесемо на завтра нашу зустріч. Відпочивай. — Він зробив крок назад.
— Не іди. — Зупинила його я, схопивши за руку. — Заходь у дім. Я сама вдома. Ой ні, не сама. З котом. — Засміялась я, тягнучи до хати Вільяма.
— Янголе, відпочивай. Я завтра зайду.
— Ти не хочеш зі мною побути? — нічого собі запитання. Я зашарілась.
Вільям усміхнувся моєму запитанню.
— Я рахую хвилини до нашої зустрічі, а ти мене питаєш чи я не хочу бути з тобою?! Я плутаю рецепти та кидаю до малинової панакотти кетчуп, а до соусу з грибів кидаю джем, думаючи про тебе. Із-за мене наш ресторан скоро буде зазнавати збитків. — Засміявся він.
— Ну тоді нам краще не бачитись. — Ледь стримуючи усмішку, серйозно мовила я.
— Ти хочеш, щоб я узагалі з глузду з'їхав? Ти мене вже запросила, тому не гарно зараз мені відмовляти у гостинності. — Клацнувши замком він зачинив двері.
— Проходь у вітальню.
— Може хоч обіймеш мене після важкого робочого дня?
Я нерішуче підійшла і підняла руки обхопивши його шию. Запах його шкіри, це мій дурман. Притискаючись до нього, я чула глухий, але швидкий стук його серця. Його руки стискали мене у міцних обіймах, не даючи навіть поворухнутись. Нічого не зрівняється з обіймами коханої людини. Міцні руки Вільяма почали тихо спускатись нижче талії, притягуючи мене все міцніше до своєї сильної статури.
— Хтось нахабніє! — засміялась я, приховуючи за цим своє хвилювання.
— Хто? Я? Ніколи. — Хриплувато засміявся він. По усьому холі відгуком прокотила хвиля його сексуального сміху.
Трохи відсторонившись, я глянула йому у вічі. Його блакитні очі потемнішали, а радужки узагалі стали чорні. Бажання палало у його погляді. Він наче випромінював вогонь пристрасті. Повітря можна було ножем різати від наелектризованого між нами потягу, один до одного.
— Чаю? — як завжди врятувала мене якась безглузда фраза. Але я не хотіла рятуватись від Вільяма. Я хотіла, щоб його пристрасть поглинула мене цілком і повністю.
— Так. — Усміхнувся він, знаючи що я навмисне тікаю від нього.
— Тоді іди до вітальні, а я за чаєм до кухні. Піди познайомся з моїм стареньким котом, якого звати Велетень.
— Добре.
Через декілька хвилин я увійшла до вітальні, та віддала чай Вільяму.
— Я бачу ти потоваришував з Велетнем. — Дивлячись, як котик підставляє свою мордочку для погладжування, я усміхнулась.
— Так. — Вільям обдарував мене щирою усмішкою. — Вибрали сукню?
— Так. — Зітхнула я. — У сьомому за рахунком магазині. — Я знову зітхнула і підняла очі до стелі. Глянувши на Вільяма, я мовила далі: — Ліза спитала за нас. Потім вона ще бовкнула про це Крістіні і незабаром тобі напевне подзвонить Ян.
— І що ти їм сказала? Ти засмутилась, що вони дізнались про нас?
— Ні, ти що! Але я гадала, що це ти засмутишся, бо ми домовились нікому поки що нічого не розповідати. Я сказала їм, що ми з тобою спілкуємось.
— З якого це дива я маю засмутитись?! Хай знають усі що ми спілкуємось. — Він невдоволено підкреслив слово спілкуємось. — Тепер завдяки твоїм подругам і Яну усі в найближчому окрузі будуть знати на що їм тепер зась. — Узявши мою руку у свою, він сплів наші пальці. — Сядь біля мене. — Притягуючи мене за руку до себе на диван, сказав він.
Не відпускаючи однією рукою Вільяма, іншою я поставила чашку на столик. Всівшись біля нього, я забралась під його руку, і опустила голову йому на груди. Піднявши ноги на диван, я скрутилась клубочком наче кошеня. Одна моя рука обіймала його сильну спину, а інша лежала на «сталевому» пресі. Глянути на нього без сорочки, хоча б одним оком. Кому я брешу «хоча б одним оком», цього замало! Коли я притиснулась іще міцніше він задоволено зітхнув, і поцілував мене у маківку.
— Ти ж знаєш, що ми більше ніж просто «спілкуємось»? Я не хотіла тебе цим образити. — Я поцілувала його у шию і одразу опустила голову назад.
Він захрипів і прокашлявся. Мої дії його здивували і цим я зрозуміла, як мало я показую йому який він мені дорогий.
— Я знаю. — Інші слова нібито застрягли у нього в горлі.
— Як щоб я не хотіла бути з тобою, всього цього б не було. Ти розумієш?
— Я знаю.
Мені було замало цих слів. Я знаю, що він не зізнається у коханні дівчині, яка його навіть не цілує. Я не маю права щось від нього вимагати, якщо сама дивно поводжусь. Але ж кохання не залежить тільки від поцілунків. Якщо кохаєш, треба це сказати. А сама я так роблю? Мені байдуже звичайно хто кому перший скаже «я кохаю» головне, щоб ці слова прозвучали. Але я все ж таки дівчина і хочу почути перша зізнання. Тим паче я не можу йому зізнатись у коханні бо тоді послідує поцілунок, а я цього зробити не можу. Тільки тому я не можу сказати слова кохання, які відчуваю до нього.
Я встала з дивана і він ошелешено та невдоволено водночас глянув на мене.
— Я здається залишила чайник на плиті. Вимкну його і повернусь. — Мені треба було вийти з кімнати, щоб не розревітись. Я не могла дивитись зараз йому у вічі. Думок безліч і серце знаходиться у сум’ятті від того, що воно так хоче почути: «я кохаю тебе». Він напевно вже шкодує, що почав приходити до мене і хоче якось віддалитись, але не знає як. Я допоможу йому з цим.
Я стояла на кухні обпершись обома руками об стіл і переборювала сльози, які застрягли у горлі.
— Вибач мені. — Сильні та водночас найніжніші руки узяли мене за плечі.
— За що? Все гаразд. — Важко ковтнувши, я обернулась і посміхнулась. — Пішли у вітальню. — Я швидко вийшла з кухні, зайшла до вітальні і сіла на крісло, де б я залишилась сама.
Вільям увійшов одразу за мною і сів біля мене навпочіпки.
— Вибач за мою поведінку. За те, що окрім слова «знаю», я нічого не сказав.
— Вільяме не треба. — Зупинила я його. Я знала якщо він скаже бажані для мене слова, зворотного напрямку не буде і він поцілує мене. А я розчарую його. І я знову лишусь сама. А моє серце вже навряд чи витримає. — Ти нічого не повинен мені говорити або пояснювати. Усе у повному порядку. — Я усміхнулась.
— Ні не в порядку.
— Будь ласка, не треба. — Заблагала я.
— Чого ти боїшся?
— З чого ти узяв, що я щось боюсь? — я важко задихала.
— Якщо ти хвилюєшся за… — він запнувся, але все ж таки сказав, — секс, я можу тебе запевнити, я ніколи не торкнусь до тебе доки ти не будеш готова.
— Я знаю. — Тихо сказала я. — Тобі потрібна інша не така цнотлива, як я.
— Можливо це я маю вирішувати хто мені потрібен. І я вже це давно вирішив. Мені потрібна тільки ти. Як раз із-за твоєї чистої душі, великого серця, внутрішньої і зовнішньої краси, та невинності я тебе бажаю усім серцем. Мені не потрібна інша.
— Це самі дивовижні слова, які я коли-небудь чула. — По моїх щоках потекли сльози.
— Не плач. Я ж просив не плакати із-за мене. — Піднявшись на ноги, він нагнувся і підняв мене на руки з крісла. Тримаючи мене, він сів на диван. Я обійняла його так міцно, як ніколи до цього. Він усміхнувся мені у коси. Сидячи у нього на руках, я заспокоїлась.
— Ти найкраща людина, яку я коли-небудь зустрічала. — Майже вчепившись у нього, промовила я.
— Приємно чути це від тебе мій Янголе. Я хочу бути гідним тебе.
Я провела долонею по його щоці.
— Ти гідний усього найкращого.
— Усе найкраще зараз у моїх руках.
Ніколи не думала, що ще є такі чоловіки як Вільям. Йому лише двадцять вісім, а він такий розважливий, працьовитий, такий дорослий і у той же час він веселий, життєрадісний, як і повинно бути у такому віці.
Як би там не було нам треба припинити ці відносини. Ну нехай він ще трохи потерпить, але потім йому це все набридне. Я б могла розповісти, чого саме я так поводжусь, але мені соромно. Він же знає, що я нецілована і не зроблю першого кроку, хай би не тягнув і сам усе взяв у свої руки. Нехай я опускаю голову, ну та й що, він же знає причину, хай би просто підняв моє обличчя і сам усе зробив. Я розумію його, він боїться наполохати мене, але якщо він не зробить це, ми так і не поцілуємось. Я не зможу підняти голови, даючи «зелене світло», я соромлюся. Він знає, що я сором’язлива, але все одно не наважується поцілувати мене. І що нам робити?
Почувши клацання замка, я швидко встала з колін Вільяма. Він засміявся з моєї швидкої і комічної реакції. Я так поводилась нібито мої батьки застали нас за чимось більшим ніж просто обійми.
Мама і тато зайшли до вітальні, мило привітавшись з Вільямом, мама нагадала, що ми чекам їхню родину на вечерю. Вільям подякував і сказав, що уся його родина неодмінно прийде.
Ще трохи посидівши на одинці з Вільямом, ми поговорили про Джейн і її хлопця. Вільям, як старший брат звичайно хвилюється і не довіряє її кавалеру. Він намагається контролювати Джейн, але чи це допоможе? Шістнадцять років, почуття першого кохання зносять «дах», гормони вирують і той хто не розуміє її кохання той ворог. Вільям мене попросив поговорити з його сестрою і пояснити, що не треба робити поспішних рішень. А кому, як не мені пояснити як залишитись якомога довше незайманою і нецілованою. Я знаю, що Вільям не це мав на увазі, він просто хоче захистити свою «маленьку» сестричку. Але я гадаю вона не наробить дурниць. Вона не дурненька, тому про секс поки що можна забути, а от про серце яке можуть розбити у друзки забувати не треба. Серце теж цнотливе, воно ж раніше не відчувало такого, тому це його скоріше треба захищати, щоб не було боляче на довгі роки. Після моїх пояснень, Вільям декілька хвилин мовчав, а потім сказав, що обов’язково зробить так, щоб моє серце знало тільки радість. Він зрозумів паралель між мною і Джейн. Він погодився послабити нагляд за Джейн, а я погодилась поговорити з нею. На цій ноті я провела його до дверей. І тут пішло все як завжди по плану, я нагнула голову, він поцілував мене у щічку і ми попрощались до завтрашнього вечора.
