Поцілунок по-дорослому - Анна Харламова
Вільям взяв мовчки мене за руку і ми рушили до дерева, яке повисло над водою. Він заплигнув на міцний, широкий стовбур дерева і стояв на ньому як на містку. Допомагаючи мені забратись на стовбур, Вільям усміхнувся мені. Вільям рушив у перед по містку з дерева, тримаючи мою руку. Я нерішуче слідувала за ним і дивилась прямісінько перед собою. Він сів на стовбур і махнув головою, показуючи щоб я сіла поруч. Я сіла біля нього, але похитнулась, проте він мене втримав за талію. Від його дотику по усьому тілу пробігла хвиля блаженства.
Опустивши ноги з дерева, я затремтіла, відчуваючи прохолоду води. Ми сиділи мовчки. Вільям обіймав мене однією рукою, погладжуючи моє плече. Доки день змінювався на вечір, я і Вільям сиділи і насолоджувалися зірками, першими посланцями ночі. Стало прохолодно, погода наче змінювалась по хвилинах або навіть по секундах.
Вільям насупився, дивлячись на небо, яке водну мить потемнішало від густих хмар.
— Треба йти, бо ще у лісі попадемо під дощ. Хоча б встигнути до авто. — Додав він, встаючи з дерева і піднімаючи мене за собою.
— Як що будемо так поспішати, нам не буде вже загрожувати те, що ми можемо намокнути під дощем. Ми зараз звалимось у воду. — Засміялась я від душі.
— Можна тебе дещо попросити? — беручи мене за талію і знімаючи з дерева, спитав він.
Опинившись майже обличчя до обличчя, я відповіла:
— Звичайно. Що саме?
— Смійся так частіше.
— Добре, — мої очі засяяли.
— А тепер хутчіш збирати кошик і до машини.
— Згодна.
Йшли ми назад, швидше мабуть у три рази. Побачивши авто, я неймовірно зраділа, бо вітер приніс із собою вечірню прохолоду, і я замерзла ні на жарт.
— Здається починається дощ. На мене упало декілька капель. — Сказала я.
— Так. А ще він робиться сильнішим. — Додав Вільям, прискоривши свій і мій темп.
Щойно місяць з'явився у небі, як його закрила хмара і вода полилась нібито з відра. Ми підбігли до машини, Вільям усадив мене і зачинив дверцята. Через мить він сидів на своєму місці водія. Дощ зробився стіною, не було видно навіть лісу. Вільям завів авто, але зрушити з місця нам чогось не вдалося.
— Що таке? Чому ми не можемо виїхати? — запанікувала я.
— Здається машина загрузла у багні. Я вийду і подивлюсь що там.
— Ти що не бачиш яка злива?! Що ти зараз зможеш зробити? — заторохкотіла я, втримавши його за руку, коли він узявся за ручку дверцят.
— А що ж нам тоді робити? Ми не можемо зостатись у машині. Ну нехай я зможу тут перебути, але я не дозволю, щоб ти ночувала у машині. От я дурень! Треба було давно збиратись і їхати додому. А тепер ось що ми маємо із-за мене.
— Вільяме, досить. Це нам не допоможе. Завтра вранці, ми якось звільнимо машину із цієї пастки та повернемось додому. А зараз треба заспокоїтись.
— Ти що була «скаутом13»? — засміявся він.
— Так! — проголосила я, ледь стримуючи усмішку. — Я нас виведу звідси, ось побачиш! — засміялась я.
— Не сумніваюсь, — голосно засміявся він. Від його сміху мені так тепло на душі.
— Мені треба задзвонити батькам, — сказала я, і не рішуче додала: — і перший раз у житті збрехати їм. — Знаючи, що зараз у хід підуть запитання, я поспішила пояснити: — Не можу ж я сказати, що буду ночувати в машині, яка застрягла у лісі під зливою.
— А ще, — запнувся він, — на одинці з хлопцем.
— Повір їх напевне це менш за все буде хвилювати. Вони мені довіряють, та й ти у них на п'єдесталі.
———————————————
13 Ска́ут (англ. Scout). Скаутинг (англ. scouting) або: Скаутський рух — міжнародний неполітичний молодіжний рух, який своєю метою ставить підтримку фізичного, розумового і духовного розвитку молоді, щоб вона могла відігравати важливу роль у суспільстві.
— Нічого собі. Приємно чути. — Гордо випрямивши спину, сказав він.
— Сьогодні я запевню їх, що ми зупинились у твоїх друзів за містом. Та коли
завтра приїду додому «дуже надіюсь на це», розповім правду. Хочу щоб батьки нормально спали цієї ночі і не думали що мене «з 'їсть» ведмідь.
— Тут ведмеді не водяться, — засміявся він, — але є я.
— То що мені просто зараз вибігти з машини і бігти куди очі бачать?
— Пізно. — Його слова підтвердило клацання усіх чотирьох дверцят.
— Напевно треба розповісти батькам де я. — Скорчила я смішну, схвильовану гримасу.
— А ти знаєш де ми? — стримуючи смішок, запитав Вільям.
— Ні, але мене знайдуть по зоставлених мною крихтах хліба.
— Якщо ти про Ге́нзель і Ґре́тель14, то у казці їм це не допомогло. Їхні крихти з'їли птахи і вони заблукали.
— Я гадала ти більше розбираєшся у п'єсах. — Саркастично буркнула я.
— Я всесторонньо розвинений. — Засміявся він і його очі заблищали.
Дивлячись на нього, я не витримала і теж засміялась.
— Цікава бесіда з всесторонньо розвиненою особистістю, але треба подзвонити батькам.
— Уперед. Хочу послухати як ти брешеш. — Він з цікавістю дивився на мене.
— Може ти хочеш з ними поспілкуватись?
— Я можу. Давай телефон. — Потягнувся він до мого мобільного.
— Ні. Зупинись. Я сама.
— Удачі. — Стримуючись від нового нападу сміху, сказав Вільям.
— Дякую. — Видихнула я, і набрала номер матусі. Гудок перший, другий і я почула схвильований голос мами.
— Софіє де ти?
— Матусю не хвилюйся, у нас все гаразд. Ми з Вільямом за містом у його друзів.
— У яких друзів, чому не попередила?
— Ми самі не знали, що так вийде. Ми були на пікніку у лісі, на небі не було
———————————————
14 Ге́нзель і Ґре́тель (нім. Hänsel und Gretel) — відома казка записана братами Грімм. Казка двох дітей — брата та сестру.
жодної хмаринки, але потім зненацька огрів дощ. Все, що нам залишалось це поїхати у найближче пристановище. Нам прийдеться залишитись тут, у заміському
будинку, тому що дощ не дає змоги їхати додому.
— Ти що Софіє! Як так?!
— Мамусю, все гаразд. Я завтра рано буду вдома.
— Вільям з тобою? Не відходить від тебе?
Вільям почув, що запитала мама і посміхнувся.
— Він поруч.
— Хай не залишає тебе у не знайомому місці.
— Він не залишить мене, у цьому я впевнена.
— Тоді добре. Люба моя бережи себе і подзвони, як прокинешся. Добре?
— Так мамуся. Я завтра ранком подзвоню. На добраніч мамусю, татові теж передай. І скажи хай не хвилюється.
— Добре, передам. Якщо треба дзвони. На добраніч квіточко.
— Добре мамусю. Бувай. — Я поклала слухавку і важко зітхнула, почуваючись виною.
— Софіє, вибач що із-за мене ти повинна була збрехати батькам.
— Причому тут ти?! Ти що запланував це все, чи що?!
— Так у мої плани входив дощ. Я часто так роблю.
— Мені цікаво чи багато дівчат потрапляли до такої пастки? — поцікавилась я, усміхаючись.
— Ти перша і надіюсь остання.
Моє серце шалено закалатало, і до мене нарешті дійшло, що я проведу ніч з хлопцем на одинці у маленькій машині.
— Можна я дещо спитаю?
— Тобі можна все. — Серйозно сказав він. — Питай, що забажаєш. Я не люблю таємниць, тому відповім на все, що тобі буде цікаво.
— Ти кохав?
— Напевно що ні, скоріш за все то була пристрасть. У мене була дівчина у Німеччині, ми зустрічались майже три роки.
— А чому ви розійшлись? Вибач, це не моє діло, — поспішила сказати я.
— Все нормально. Я ж сказав ти можеш питати все, що забажаєш. — Ніжно глянув він на мене. — Ми розійшлись бо вона знайшла іншого. Але це на краще, бо я її не кохав. Займати місце того хто зробить її щасливою це неправильно.
— Ти взагалі з цього століття? Ти такий милий, чуйний, добрий, вихований, що здається ти дійсно зі століття Шекспіра.
— Щось ти мене розхвалила.
— Ти ж любиш правду, ось я її і кажу.
— Але я збрехав.
— У чому саме? Що тут нема ведмедів?
— Ні, — засміявся він, а потім серйозно мовив: — Я кохав і кохаю. Я закохався у одну дівчину перед від’їздом до Німеччини, але нічого не зробив для того, щоб вона була зі мною.
Я важко ковтнула. Він кохає мене. Так давно. Яка я була дурепа, що не розгледіла тоді у ньому того єдиного, який мені потрібен. Але усьому свій час і місце. Проте моя рішучість зосталась далеко у минулому.
— Вільяме…
— Не треба. Ти нічого мені не зобов’язана говорити. — Він закліпав очима, висушуючи вологі очі, і прокашлявшись додав: — Перебирайся на заднє сидіння і там вмощуйся. Треба лягати, вже майже перша ночі.
— Так. — Мій голос злегка тремтів. Як же я хотіла сказати йому, що я теж кохаю його, але не можу.
Я перелізла на заднє сидіння. Зігнувши ноги та положивши на лікоть голову, я дивилась, як Вільям намагався вмоститись зручніше. Проте, його довгі ноги ніяк не могли знайти пристановище. Я хихикнула і він глянув на мене.
— Тобі я бачу смішно?! — зазирнувши через спинку крісла, він вдавано насупився.
Я знов засміялась.
— Тобі так здалось.
— Та невже.
— На добраніч Вільяме. Гарно тобі відпочити. — Підморгнула я йому. — Як що зможеш звичайно влягтись.
— Дякую. Але поруч з тобою ні один нормальний хлопець не захотів би просто відпочивати. — Перевів він розмову у інше русло. Його очі затуманились від пристрасті, підкреслюючи суть його слів. — На добраніч Софіє. — Сказавши це, він усміхнувся і повернувся від мене.
Його зауваження я залишила без відповіді, але у самої аж у роті пересохло від його слів.
Пролежавши майже годину, міняючи місцями то руку то ногу, я важко зітхнула. Намагаючись знайти положення, щоб не німіли кінцівки, мої нерви були на межі. А ще стало прохолодно. Дощ видався холодним, а не по літньому теплим. Я змерзла, але вкутатись не було чим.
Вільям теж без перестану крутився, але жодного разу не сказав що йому не зручно. Я так хотіла, щоб він мене обійняв і зігрів своїм теплом. Але попросити я цього не наважувалася. Я поклала голову на спинку сидіння і заплющила очі. Майже задрімавши, я відчула хвилю блаженного тепла.
Вільям перебрався до мене і міцно притиснув мене до себе. Я подалася спиною до його грудей і вдячно зітхнула. Його руки обвивали мене і вмощували зручніше. Через декілька секунд, моя голова і рука покоїлась на його грудях, а ноги вкривав плед від пікніка.
— Дякую. — Притискаючись ближче і втягуючи носом дивовижний запах його тіла, сказала я.
— Так краще?! — спитав він, і я відчула його усмішку на своїх косах.
— Ні, це більше ніж краще. — Потерлась я немов кошеня щокою об його груди і відчула як сон наздоганяє мене.
Ніжне ранкове світло пестило моє обличчя, доки я дивилась на сплячого Вільяма. Він прекрасний. Цей чудовий хлопець може бути моїм, проте цю думку я одразу змахнула. У нього прямий акуратний ніс, гарні вилиці і підборіддя, довгі вії (от би мені такі), а ці губи створені для того, щоб дарувати палкі поцілунки. Його чорні коси, спадали на один бік, приховуючи половину бездоганного обличчя.
— Я так хочу бути з тобою. — Сказала я пошепки, що сама ледь почула власні слова.
Я лежала в його обіймах і це найкраще місце де я б могла прокинутись. Одна його рука тримали мою спину, а інша трохи сповзла на мою п’яту точку. Це дійсно один з найкращих ранків у моєму житті. Мої ж руки знаходились – одна на його талії, а інша лежала на сильному, накачаному торсі. Він наче мармурова скульптура, але його гаряча шкіра суперечить цьому. Мої коси хвилями спадали на його руки, плечі і на груди. Я не могла намилуватися ним. Мої очі вивчали кожну клітинку його обличчя, а тіло запам’ятовувало його руки. Я дивилась і дивилась на нього, доки він не поворухнувся.
Опустивши голову до низу, він тепло усміхнувся мені, як ранкове сонце.
— Привіт.
— Привіт. — Посміхаючись, сказала я.
Я ворухнулась щоб встати, але він і не збирався послаблювати обійми.
— Е-е-е ні красуня, не так швидко. — Запротестував він. — Я хочу насолодитись твоєю ранішньою красою.
— Вільяме, ну ти і бовкнув. Я зараз «красуня» із «красунь». Коси як гніздо у якому щойно пташка вила хатку і кинула не доробивши. Туш напевне вже не на тому місці де повинна бути і…
Вільям не погоджуючись з моїми словами, насупився і перебив мене:
— Я знаю що говорю. Ти така ніжна, рідна і… — він дивився прямісінько мені у вічі і сказав: — ти моя. Я хочу, щоб мій ранок починався завжди ось так. — Він вказав поглядом на свою руку, яка покоїлась на моєму м'якому місці. — Я хочу ще хоч трохи потішитись тим, що ти прокидаєшся у моїх руках.
Я намагалася бути спокійною, але моє тремтіння мене видавало. Жодна з його спритних рук не збиралась покидати свого місця.
Дивлячись у його блакитні очі, я ніжно посміхнулась і провела долонею по його щоці. Моя рука опустилась на своє попереднє місце, а голову я знову поклала на його груди.
Він задоволено зітхнув.
Ми майже пів години були у тому ж положенні, і нічогісінько не говорили. Я і Вільям просто насолоджувалися один одним. Але мені у голову прийшло одне запитання:
— У мене є одне запитання. Я раніше так ні з ким не… — я промимрила, але зібравшись все ж таки закінчила фразу, — не спала. Тому мене цікавить, я хроплю?
Він що сили розсміявся. Його груди здіймались від сміху, що моя голова аж затряслась.
— Цікаве запитання. — Зі смішком мовив він. — А яка має бути відповідь, щоб я потім не отримав за це?
— Правдивою. Але я вже і сама зрозуміла що хроплю.
— Трішки.
— Ой, жах якийсь. — Я занурилась у долоні.
— Чого це, дуже навіть мило. Це скоріше муркотіння.
— Мені стало легше. — Саркастично сказала я. — Вибач, що не дала тобі виспатись. — Жалісно видавила я.
— Хотів би я, щоб ти не давала мені виспатись. — Легенько ляснувши мене трохи нижче попереку, насолоджувався він сказаним і своїми діями.
— Вільяме! — я зойкнула і покачала головою.
Він закинув голову і розреготався.
— Немає за що вибачатись, ти не хропіла, а мило муркотіла. Тим паче я ще не бачив жодної людини, яка могла б контролювати цей процес. Я б хотів кожну ніч слухати твоє ніжне посопування.
— Так посопування чи муркотіння?
— І те, і інше, тільки щоб поруч з тобою.
— Нам пора Вільяме. Мене батьки вже зачекались. — Я підняла обличчя і зустрілась поглядом з Вільямом і нерішуче сказала: — Дякую за гарну ніч. — У ту ж саму мить я опустила очі.
Він підняв моє підборіддя і мовив:
— Це я тобі дякую за те, що відчув те що досі не відчував. — Його гаряче дихання обпікало моє обличчя.
Я усміхнулась, дивлячись у дорогі мені очі.
— Ну що, душ, сніданок? — пожартувала я. — Треба якось завести машину.
— Так.
Не охоче звільнившись з обіймів один одного, ми вийшли з машини, встрявши у болото.
— Чого ти вийшла? Тепер усе твоє взуття у багні.
— Ну той що. — Вдихаючи ранкове прохолодне повітря, безтурботно сказала я.
— Я зараз візьму якусь палицю і підкопаю під колесами. Може тоді ми зможемо вибратись.
Палиця все ж таки допомогла і вже через пів години ми вирушили до дому. Проїжджаючи повз ліс, я обернулась до Вільяма:
— Дякую за чудовий пікнік, він назавжди залишиться у моїй пам'яті.
— Будь ласка. Я впевнений ми ще не раз будемо влаштовувати пікніки.
Якщо б і я могла бути такою впевненою як він. Він може так думати бо не знає що я буду від нього відсторонюватись.
Ось і міст ми обминули і вже заїхали до ще тихого міста. Але вже через декілька хвилин місто наповниться потоком людей які спішать по своїм справам. Цікаво є ще хтось такій як я? Який так хвилюється бо не цілований і так само ухиляється від поцілунку? Навряд. Хоча хто знає.
— Коли ми побачимось? — порушив мовчання Вільям. — Я хочу познайомити тебе зі своєю родиною.
— Вони знають про мене?
— Звичайно! А як же інакше! Я ходжу і посміхаюсь як бовдур, тому вони одразу спитали, як звати дівчину яка так на мене впливає.
— Ну я не знаю коли.
— А я знаю. Завтра. — Він узяв мою руку у свою. — А сьогодні вечері ми погуляємо. — І додав: — Це не запитання.
— Після того, як я розкажу правду батькам про ніч, навряд вони мене будуть відпускати далі нашого дому. — Засміялась я.
— Тоді нам доведеться одружитись. — Він серйозно глянув на мене. Аж раптом засміявся і додав: — А що ж нам зостається робити, після разом проведеної ночі?!
— Та ну тебе, — ляснула я грайливо його по плечі.
— То що, о котрій мені зайти? О шостій підійде?
— Так. — От дурна, і ось таким чином називається, я його випроваджую?! Треба було сказати ні. Тверде ні. Але не можу, дивлячись у його очі, не можу.
— Чудово. — Поцілувавши мої пальчики, сказав він.
Пригальмувавши біля мого будинку, він як завжди був галантний. Відчинив дверцята, подав руку і провів до дверей. Поцілувавши мене у щічку і міцно обійнявши, він прошепотів мені на вушко:
— Чекаю з нетерпінням на вечір.
— До зустрічі. — Відповівши на його обійми, сказала тихо я.
*************************************
P.S. Любі мої усім дякую, хто підтримує мою працю зірочками!! Окрема подяка за час який Ви приділяєте книзі і коментарям!!!! Ви мене надихаєте!!!! Обіймаю* Люблю* Ваша Анна*
