Серденько Змія - Віолетта Котова

- Знаю. Тільки ти трохи забув, що я вже давно не твоя.

- Пам’ятаю, вибач. – мовчання нависло на декілька десятків секунд, кожен з нас думав про щось своє в цей час. Я помітила, що біль від спогадів про спільне минуле з ним, зник. Мене нарешті попустило, через стільки років стало байдуже, і від цього було легше, тягар який сковував мої дії впав, його більше не існувало. Від цього я дуже зраділа, розмовляла з Кирилом, як зі звичайною людиною, а не з тим, хто спочатку обдаровував своєю увагою, а потім покинув напризволяще, як непотрібну іграшку.

- То мир?

- Мир. – знала, що він має на увазі тільки останню розмову, бо й не здогадувався, наскільки болісно я переживала наш розрив.

- Ти тепер тут працюєш?

- Так, поки тут.

- А потім що?

- Не все залежить тільки від моїх бажань. – не хотіла відповідати відверто. Не казати ж йому, що ще не поїхала на передову, тільки тому, що мала плани на життя з Олегом.

- Юля, не роби дурниць, будь ласка. – його слова звучали щиро, але…

- Кіре, я здатна сама вирішити, що мені робити.

- Гаразд. Зрозумів. Все. Вибач. – дякувала подумки, що закрив цю тему. – Юля, я знаю, що мене привезли разом з Олегом. Та ніхто мені не може сказати де він і як. Ти знаєш? – тепер це була болісна тема, бо від однієї думки про те, через що прийшлось пройти коханому, серце стискалося.

- Знаю, Кіре. Бачила його…

- Як він?

- Живий. – все, що змогла видавити з себе тремтячим голосом. На мене знову найшов емоційний напад, ледь стримала сльози, відвернулася від співрозмовника. Підскочила, коли його рука торкнулась мене, тепер чужі дотики стали неприємними.

- Що, все так погано?

- Могло б бути й краще. Вибач, я не маю права розголошувати подробиці історії хвороби.

- Він житиме?!

- Так. – я більше не мала сил вести цю розмову, й Кирилу теж потрібен був спокій та відпочинок.

- Мені вже час, ти вибач. – встала, та взяла напрямок до виходу.

- Ще зайдеш? – навіщо це йому здалось, не знала. Але так і не спитала, що з ними сталось, за цим і збиралась прийти, Олег був ще дуже слабкий для подібних розмов.

- Зайду. – я пішла.

- Юля! – несподівано Кір покликав мене, вже в дверях.

- Так. – я зупинилася та розвернулася до нього.

- Кохаєш його, як і мене колись?! – здогадувалася, чому це так його цікавить, адже я справді його дуже любила, і він це знав, та все одно відмовився, бо сам ніколи не любив.

- Ні. Його я кохаю більше за життя. – відповіла та вийшла, сподіваючись побачити й Олега.