Серденько Змія - Віолетта Котова

Олег

 Я вкотре гортав фотографії в галереї. В нас було так мало спільного часу, але і цього вистачило, щоб назбирати фотознімків, які рвали й без того поранену чоловічу душу. Це рішення далося мені тяжко, прийшлося боротися не тільки зі здоровим глуздом, а і з власними почуттями. Собі вже не один раз зізнавався, що кохаю Юлю до нестями, таких почуттів я до цього не знав, та моя чоловіча гордість вимагала припинити це приниження. Справжнім приниженням став навіть той факт, що вона мене доглядала, не тільки як пацієнта лікарні, а й як коханого чоловіка, ніхто б не зміг все це виконати краще за Юлю. Тільки її ніжні руки дарували сили і надію, а ліки з них ставали цілющим еліксиром життя. Саме вона своєю наполегливістю та коханням спонукала мене до рішення, яке я втілив у реальність, й тепер сам варився в пекельному казані суму та розпачу. Не думав, що я такий м’якотілий, вважав переживу, бо я ж справжній чоловік, емоції то не моє. Й тут помилився, ці емоції спалювали мене у багатті власного вчинку, який я все одно не збирався виправляти, звик вирішувати один раз.

 Пального в те пекельне багаття додавала остання ніч. Я довго та мужньо тримав оборону, вдягнувши холодну маску  байдужості, не звертав уваги на її численні спроби налагодити стосунки, які сам усвідомлено та вперто руйнував. Докотився навіть до того, що поцілував Ірину в надії, що Юля образиться та більше не прийде, залишивши мене у спокої. Прорахувався, тільки дарма колишній дружині дав привід на щось сподіватися, бо й сам не знав, навіщо вона сюди припленталась, намагаючись відновити хоч щось із попелу колишніх стосунків. Вже було надто запізно, неможливо повернути минуле, треба жити майбутнім, це я сказав і їй, натякаючи, що то був останній прощальний поцілунок. Насправді після того, як вже спробував на смак іншу жінку, кохану, Іра здавалася гидкою жабою, ще й поцілував дарма, бо моє серденько виявилася морально сильнішою ніж я.

 Я не став відмовляти собі у задоволенні побути з нею трішки ближчим ніж на рівні лікарського догляду за пацієнтом. Звісно, що дівчинка одразу розтанула, зі снігової королеви перетворилась на казкову принцесу з моїх вічних мрій. Ми провели дуже теплу та хвилюючу ніч разом, і знову я вкотре жалкував, що піддався своїм почуттям, адже не міг від неї взяти те, чого так пристрасно хотів, бо стан мого тіла бажав кращого. І хоч Юля жодного разу ніяк не продемонструвала якогось невдоволення, або розчарування, я в цей час відчував себе неповноцінним, та знову думав про те, що заплановано на ранок. З великими зусиллями, останній раз на прощання, абстрагувався від свого фізичного стану, повністю концентруючись на найдорожчій людині, яку мав відпустити, звільнити від тягаря у вигляді хворого скаліченого чоловіка.

 Вранці домовленість спрацювала, навіть Сергій особисто приїхав, щоб супроводжувати мене, а також побачити Кирила. Я його ще не бачив й не чув, але друг поки залишався у цьому шпиталі, мій же шлях продовжувався зовсім в іншій лікарні. У спеціально облаштованому автомобілі приватної медичної допомоги, ми з Сергієм їхали у столицю, звідки мене повинні були перевезти за кордон на лікування.

- Як ти, друже? – питав Сергій. Поряд з ним мені було комфортніше, бо не почувався таким безпомічним, хоч цей факт і залишався реальним.

- Все добре. Дякую тобі за допомогу.

- Не варто, я роблю те, що маю робити.

- Як дружина, син?

- Після того, що з вами трапилося, Люба сказала, що повертається додому попри все. Кирило телефоном щось намагався протестувати, але вона ж теж вперта. Зібрала дітей, речі, та вирішила повертатися додому.

- Це мене навіть не дивує. – зітхнув я, згадуючи про впертість моєї власної коханої. – Вона і так довго протрималась за кордоном, вони ж з Кіром були завжди поряд.

- Так і є. Добре, що вже стало безпечніше, але він все одно невдоволений. Та ні на які вмовляння щодо безпеки дітей вона не піддалася. – тепер зітхав Сергій.

- Здається я розумію до чого ти хилиш. – він хитнув головою.

- Ліка теж заявила, що їй вже вся ця мандрівка набридла, а тим паче вона не збирається сидіти там одна.

- Ти ж звісно її не прив’яжеш. – всміхнувся я.

- Її?! Та! Миттю зібрала свої лахи та вирушила з Любою звичайним транспортом. Вперті, навіть мене не схотіли чекати, щоб забрав.

- Напевно здогадувались, що будеш вмовляти відмовитись від цих дурниць.

- Мабуть… - знову зітхнув та випив води. – Ну, а що твоя Юля? – в мене й подих перехопило від згадки про неї.

- Залишилась у шпиталі.

- Не схотів таки її брати. Дарма… - цими словами друг розсердив мене.

- Що дарма? Сергій! – злився я. – Навіщо їй потрібен інвалід безногий, ще й весь красивий, наче чудовисько!

- Ти що, дурний, га? Друже! При чому тут нога, чи твоя краса. – аж розсміявся. – Сутність почуттів зовсім в іншому. Ти хоч в неї спитав, чого хоче вона?!

- Навіть і не збирався питати! Не хочу ламати дівчині життя. – я не дивився на Сергія, який розгублено спостерігав за мною.

- Пожалкуєш потім.

- Ну і нехай, якось переживу.

- А вона?

- Що вона?

- Переживе?

- Куди їй дітися! Звісно! Добре, що взагалі одружитися не встиг! – казав, а самому хотілося вовком вити від становища в яке потрапив.