Янголи і демони - Ден Браун

— Це що?

Вітторія підвела голову.

— Цей рядок тут не єдиний.

— Є ще один?

— По рядку з кожного краю. Згори, знизу, зліва і справа. Думаю, це віршик.

— Чотири рядки? — У Ленґдона перехопило подих. Галілей писав вірші? — Дозвольте глянути.

Вітторія не віддала сторінки. Зона сама придивлялась до крихітного тексту на полях.

— Я відразу не помітила цих рядків, бо вони написані на самих краях. — Вона нахилилась над останнім рядком. — Гм. Знаєте що? Це написав не Галілей.

— Що?

— Під віршем стоїть підпис: Джон Мільтон.

— Джон Мільтон? — Впливовий англійський поет, що написав «Утрачений рай», був сучасником Галілея і вченим. Багато дослідників підозрювали його в причетності до ілюмінатів чи не в першу чергу. На думку Ленґдона, легенда про зв’язок Мільтона з ілюмінатами була правдою. Мільтон не тільки здійснив 1638 року паломництво до Рима, «щоб поспілкуватися з просвітленими людьми», яке зафіксоване документально, а й зустрічався з Галілеєм, коли той перебував під домашнім арештом, про що свідчить чимало картин епохи Відродження, у тому числі знамените полотно Аннібала Ґатті «Галілей і Мільтон», що сьогодні висить у Музеї історії науки у Флоренції.

— Мільтон був знайомий з Галілеєм, правда? — запитала Вітторія, підсуваючи аркуш Ленґдонові. — Може, він написав цей вірш на прохання того?

Ленґдон, зціпивши зуби, взяв документ. Розправив його на столі й прочитав рядок угорі. Тоді повернув аркуш на дев’яносто градусів і прочитав рядок на полях праворуч. Ще один поворот — і рядок знизу. Ще поворот — ліворуч. Останній поворот — і аркуш опинився в первинному положенні. Усього рядків було чотири. Той, який Вітторія зауважила першим, насправді виявився у вірші третім. Вражений, Ленґдон іще раз перечитав усі чотири рядки, один за другим, повертаючи аркуш за годинниковою стрілкою: згори, праворуч, знизу, ліворуч. Тоді схвильовано видихнув. Сумнівів не залишалося.

— Ви знайшли ключ, міс Ветро.

Вітторія втомлено всміхнулася.

— От і добре. То, може, ми нарешті звідси підемо?

— Я мушу переписати ці рядки. Треба знайти десь папір і ручку.

Вітторія похитала головою.

— Облиште, професоре. Немає часу бавитися в писців. — Вона взяла аркуш і попрямувала до дверей.

Ленґдон встав.

— Цього не можна виносити назовні! Це...

Але Вітторія вже вийшла зі сховища.

55

Ленґдон і Вітторія вибігли з таємних архівів у внутрішнє подвір’я. Свіже повітря, що лилося Ленґдонові в легені, діяло, як наркотик. Червоні плями перед очима швидко розтанули. Однак почуття провини не зникло. Він щойно став співучасником викрадення безцінної реліквії із найтаємнішого у світі сховища. А камерарій йому казав, я вам довіряю.

— Швидше, — сказала Вітторія. Досі тримаючи аркуш у руці, вона майже бігла через віа Бельведере до офісу Оліветті.

— Якщо на цей папірус потрапить вода.

— Заспокойтеся. Коли ми розшифруємо головоломку, то повернемо їхню дорогоцінну п’яту сторінку на місце.

Ленґдон пришвидшив крок, щоб не відставати. Почуваючись злочинцем, він, однак, не приховував захоплення новою інформацією, що випливала з цього документа. Джон Мільтон був ілюмінатом. Він склав цього вірша для Галілея, щоб умістити його на п’ятій сторінці... подалі від очей Ватикану.

Коли внутрішнє подвір’я лишилося позаду, Вітторія простягнула аркуш Ленґдонові.

— Чи зможете розшифрувати цей текст, як думаєте? Чи ми вбили свої мозкові клітини намарно?

Ленґдон обережно взяв документ і, не вагаючись, поклав до нагрудної кишені твідового піджака, подалі від вологи й сонячного світла.

— Я вже його розшифрував.

— Як ви сказали?

Від несподіванки Вітторія аж зупинилась. Ленґдон не зупинявся, тож Вітторія побігла за ним.

— Ви ж його тільки раз прочитали! Мені здавалося, це має бути щось складне!

Ленґдон знав, що вона має рацію, проте й справді розшифрував segno після першого ж прочитання. Досконалий ритм п’ятистопного ямба і перший олтар науки відкрилися йому з абсолютною ясністю. Щоправда, його трохи непокоїло те, що він упорався з цим завданням так легко. Його виховали в пуританських традиціях. Він і досі чув, як батько проголошує давній афоризм, популярний у Новій Англії: Якщо щось вдалося тобі без зусиль, то ти схибив. Ленґдон сподівався, що цього разу це правило не спрацює.

— Я розшифрував його, — сказав він, пришвидшуючи крок. — Я знаю, де заплановано перше убивство. Треба попередити Оліветті.

Вітторія заступила йому дорогу.

— Як ви можете вже це знати? Дайте мені подивитися ще раз. — Із цими словами вона спритно запхала руку до його кишені й витягла аркуш.

— Обережно! — закричав Ленґдон. — Не можна...

Вітторія не звертала на нього уваги. Вона швидко йшла, тримаючи документ перед очима проти вечірнього сонця. Коли вона почала читати вголос, Ленґдон хотів було відібрати в неї аркуш, але зупинився, зачарований її глибоким голосом, що з легким акцентом промовляв склади точно в такт ході.

На якусь мить Ленґдонові здалося, що він перенісся назад у часі... став сучасником Галілея, що слухає цей вірш уперше... знаючи, що це — випробування, карта, ключ, що вказує шлях до чотирьох олтарів науки... чотирьох вказівників для визначення таємної стежки через Рим. Вірш лився з вуст Вітторії, наче пісня:

Земний гріб Санті, демона діра, —

Звідтіль стихіям тайним вже пора

Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

Хай янголи у пошуку ведуть![8]

Вітторія прочитала його двічі і змовкла, неначе прислухаючись, як давні слова відлунюють самі собою.

Земний гріб Санті, подумки повторив Ленґдон. Зміст вірша був йому абсолютно зрозумілий. Стежка світла починалась від могили Санті. Там і треба шукати першого вказівника.

Земний гріб Санті, демона діра, —

Звідтіль стихіям тайним вже пора...

Тайні стихії. Теж усе зрозуміло. Земля, Повітря, Вогонь, Вода. Стихії, вони ж елементи науки, чотири вказівники ілюмінатів, замасковані під релігійні скульптури.

— Схоже на те, — сказала Вітторія, — що перший вказівник десь біля гробу Санті.

Ленґдон усміхнувся.

— Я ж вам казав, що це було нескладно.

— А хто такий Санті? — запитала Вітторія, несподівано заінтригована. — І де його гріб?

Ленґдон хмикнув. Дивовижно, як мало людей знає, що Санті — це прізвище одного з найвидатніших художників доби Відродження. Ім’я ж його відоме в усьому світі. Цей вундеркінд у двадцять п’ять років уже виконував замовлення Папи Юлія II, а коли помер — лише в тридцять вісім — то залишив після себе колекцію фресок, якої ще не бачив світ. У світі мистецтва Санті був титаном, а те, що його знають лише за ім’ям, означає, що він досягнув рівня слави небагатьох обраних... як, скажімо, Наполеон, Галілей чи Ісус... ну і, звісно ж, сучасні напівбоги, чиї голоси