Янголи і демони - Ден Браун

59

Центр збору швейцарської гвардії, розташований біля казарм Соrpо di Vigilanza, здебільшого використовувався для планування заходів безпеки під час публічних виступів Папи та інших важливих подій у Ватикані. Сьогодні ж у центрі обговорювали дещо інше.

Інструктаж проводив заступник головнокомандувача швейцарської гвардії капітан Ілаєс Рошер. Це був дужий чоловік з широченними грудьми й м’якими рисами. Він мав на собі традиційну капітанську уніформу, а на голові — червоний берет, зсунутий на бік. Його голос, на диво чистий, звучав, як музичний інструмент. Однак, попри чіткість вимови, очі в капітана Рошера були затуманені, наче в якогось нічного ссавця. Підлеглі називали його orso — тобто ведмідь-гризлі. Іноді вони жартома казали, що Рошер — це «ведмідь, що ходить в тіні гадюки[9]». Гадюкою був командир Оліветті. Ведмідь не менш страшний, ніж гадюка, але ви принаймні знаєте, коли він наближається.

Солдати стояли «струнко», не наважуючись поворухнути жодним м’язом, хоч інформація, яку вони щойно почули, підвищила їхній сукупний кров’яний тиск на кілька тисяч пунктів.

Лейтенант Шартран стояв у кімнаті позаду і шкодував, що не опинився в числі тих дев’яноста дев’яти відсотків, які не пройшли відбору до швейцарської гвардії. Двадцятирічний Шартран був наймолодшим серед присутніх гвардійців. Він пробув у Ватикані лише три місяці. Як і будь-який інший солдат швейцарської гвардії, Шартран свого часу відслужив у швейцарському війську і витримав іще два роки додаткової муштри у Берні, щоб мати право на участь у складних випробуваннях, які Ватикан проводив у таємних казармах неподалік від Рима. Однак до такої кризи, як та, що виникла зараз, його ніколи не готували.

Спочатку Шартран подумав, що цей інструктаж — лише якесь новомодне навчання. Футуристична зброя? Давні культи? Викрадені кардинали? Але потім Рошер показав їм на екрані зброю, про яку йшла мова. І Рошер зрозумів, що це не навчання.

— Ми вимикатимемо електрику на окремих ділянках, — казав Рошер, — щоб усунути зовнішні магнітні перешкоди. Працюватимемо групами по чотири. Усі отримають окуляри нічного бачення. Шукатимемо за допомогою звичайних детекторів для виявлення «жучків», налаштованих на низьку потужність. Є запитання?

Запитань не було.

У Шартрана голова йшла обертом.

— А що, як ми вчасно не знайдемо цієї бомби? — запитав він і відразу ж пошкодував.

Ведмідь-гризлі пильно подивився на нього і нічого не відповів. Тоді віддав честь і відпустив усіх, похмуро побажавши:

— Успіху, друзі.

60

Останні два квартали Ленґдон і Вітторія йшли до Пантеону повз довгу вервечку таксівок, водії яких спали на передніх сидіннях. Час сну був вічним у Вічному місті — тотальна дрімота в публічних місцях була закономірним продовженням пообідньої сієсти, яку запозичили тут з давньої Іспанії.

Ленґдон намагався зібратися з думками, але становище було надто дивним, щоб можна було осмислити його раціонально. Ще вісім годин тому він спокійно спав у Кембриджі. А тепер він у Європі, втягнутий у сюрреалістичну битву давніх титанів, носить у кишені пістолет і тримає за руку жінку, з якою щойно познайомився.

Він глянув на Вітторію. Та дивилася просто вперед. Вона міцно стискала його руку — як незалежна й рішуча жінка. Її пальці обплелися довкола його, наче це було цілком природно. Ані тіні вагання. Ленґдон відчував дедалі сильніший потяг. Опустися на землю, сказав він собі.

Вітторія, здається, відчула його неспокій.

— Розслабтесь, — сказала вона, не повертаючи голови. — Ми ж маємо виглядати, як молодята.

— Я зовсім не напружений.

— То чому стискаєте мою руку так, ніби хочете розчавити? — Ленґдон почервонів і послабив потиск. — Дихайте очима, — порадила Вітторія.

— Як ви сказали?

— Це розслаблює м’язи. Цей прийом називається пранаяма.

— Піранья?

— Ні. Риба тут ні до чого. Пранаяма. Зрештою, це не важливо.

Вийшовши на п’яца делла Ротунда, вони побачили Пантеон.

Ленґдон завжди захоплювався цим величним храмом. Пантеон. Храм усіх богів. Поганських богів. Богів Природи й Землі. Ззовні споруда здавалась незграбнішою, ніж він її пам’ятав. Вертикальні колони і трикутний пронаос заступали круглий купол. Однак знайомий зухвалий напис над входом не залишав сумнівів, що вони втрапили правильно. AGRIPPA L F COS TERTIUM FECIT. Ленґдон переклав його, як завжди, з потіхою. Марк Аsріппа, обраний консулом утретє, спорудив це.

Скромніше не буває, подумав Ленґдон і роззирнувся навколо. На майдані гуляло чимало туристів із відеокамерами. Інші насолоджувались найкращою в Римі кавою глясе за літніми столиками кафе La Tazza di Ore. Біля входу в Пантеон, як і казав Оліветті, стояло четверо поліцейських.

— Наче все тихо, — сказала Вітторія.

Ленґдон кивнув, хоч На душі в нього було неспокійно. Тепер, коли він опинився тут, весь сценарій здавався йому фантастичним. Хоч Вітторія щиро вірила, що він не помиляється, Ленґдон усвідомлював, що взяв на себе величезну відповідальність. Він знову згадав віршик ілюмінатів. Земний гріб Санті, демона діра. ТАК, казав він собі. Це тут. Гріб Санті. Він бував тут безліч разів — стояв під отвором у куполі Пантеону перед могилою славного Рафаеля.

— Котра година? — запитала Вітторія.

Ленґдон подивився на годинник.

— Сьома п’ятдесят. До початку шоу залишилось десять хвилин.

— Сподіваюсь, ці люди — не терористи, — сказала Вітторія, оглядаючи туристів, що заходили до Пантеону. — Якщо щось трапиться всередині, усі ми опинимося під перехресним вогнем.

Ленґдон голосно видихнув повітря, і вони попрямували до входу. У кишені він відчував вагу пістолета. Цікаво, що буде, якщо поліцейські надумають його обшукати і знайдуть зброю, подумав піп. Але ті не звернули на нього жодної уваги. Очевидно, маскарад удався на славу.

Ленґдон пошепки запитав Вітторію:

— Ви колись стріляли з чогось, окрім рушниці зі снодійними зарядами?

— Ви що, мені не довіряєте?

— Довіряти вам? З якої рації? Ми ж ледве знайомі.

Вітторія спохмурніла.

— А я вже подумала, що ми молодята.

61

Повітря в Пантеоні, вологе й прохолодне, було наскрізь просякнуте історією. Банювата стеля здіймалася вгору на сорок три метри, і, позбавлена будь-яких підпор, висіла над головами, наче невагома, хоч насправді в діаметрі перевищувала баню собору Святого Петра. Зайшовши до просторої зали, що була дивовижним сплавом інженерного хисту й високого мистецтва, Ленґдон, як завжди, відчув легкий мандраж. Крізь славнозвісний круглий отвір у куполі лилися тонкі промені вечірнього сонця. Діра демона, подумав Ленґдон.

Отже, вони на місці.

Ленґдон кинув оком на округлу стелю, на стіни, прикрашені колонами і, нарешті, на мармурову підлогу під ногами. Під склепінням ледь чутно відлунювали кроки і стишені голоси людей. Ленґдон уважно подивився на групу туристів, що безцільно бродили в затінку стін. Чи ти вже