Янголи і демони - Ден Браун

Не сказавши нікому ані слова, Максиміліан Колер вислизнув із лікарні.

58

Звірмо годинники. Зараз сьома сорок шість тридцять... — Оліветті ніколи не підвищував голосу, навіть коли говорив по рації.

Ленґдон у своєму твідовому піджаку уже спітнів, сидячи на задньому сидінні «альфа-ромео», за три квартали від Пантеону. Вітторія була поряд і уважно слухала Оліветті, який давав останні накази.

— Розташування у восьми точках по периметру з особливою увагою на вхід, — казав командир. — Об’єкт Може знати вас візуально, тому не показуйтесь. Вогнепальної зброї не застосовувати. Хтось нехай стежить за дахом. Пам’ятайте: головне — об’єкт. Заручник другорядний.

Нічого собі, подумав Ленґдон. Йому стало моторошно від того, як просто й чітко Оліветті дав своїм людям зрозуміти, що кардиналом можна пожертвувати. Заручник другорядний.

— Повторюю. Вогнепальної зброї не застосовувати. Об’єкт потрібний нам живим. Дійте. — Оліветті вимкнув рацію.

Вітторія була вражена, майже сердита.

— Командире, а що, усередині не буде нікого?

Оліветті повернувся.

— Усередині?

— Усередині Пантеону! Там, де все це має відбутися!

— Attento, — холодно сказав Оліветті. — Якщо серед моїх людей з’явився шпигун, то їх усіх можуть знати в обличчя: Ваш колега щойно попередив мене, що Пантеон буде нашим єдиним шансом захопити об’єкта. Я в жодному разі не хочу його сполохати, пославши людей досередини.

— А що, як убивця вже всередині?

Оліветті подивився на годинник.

— Об’єкт точно назвав час. Восьма година. Ми маємо ще п’ятнадцять хвилин.

— Він сказав, що вб'є кардинала о восьмій. Але цілком можливо, що він уже якось затягнув жертву досередини. Що, як ваші люди побачать об’єкта, коли той виходитиме назовні, але не знатимуть, що це він? Хтось мусить пересвідчитись, що всередині все чисто.

— Наразі це надто ризиковано.

— Жодного ризику, якщо цю людину неможливо буде впізнати.

— Гримування забирає багато часу і...

— Я мала на увазі себе, — сказала Вітторія.

Ленґдон витріщився на неї здивовано, а Оліветті похитав головою.

— У жодному разі.

— Він убив мого батька.

— У тім-то й річ, і він цілком може знати, хто ви така.

— Ви ж чули, що він казав по телефону. Він поняття не мав, що в Леонардо Ветра була донька. Звідки йому знати, як я виглядаю? Я можу увійти туди, як туристка. Якщо побачу щось підозріле, то вийду на майдан і дам вашим людям знак.

— Даруйте, але на це я не можу погодитись.

— Comandante? — почулося з рації. — Ми зайняли позицію у північній точці. Фонтан заступає нам вхід. Щоб його бачити, ми мусили б переміститися на майдан, де нас буде з усіх боків видно. То що нам робити? Залишатися сліпими чи ризикувати?

Для Вітторії це стало останньої краплею.

— Усе. Я йду. — Вона відчинила дверцята і вийшла з авта.

Оліветті впустив з рук рацію і вискочив за нею.

Ленґдон теж вийшов. Якого біса вона робить?

Оліветті заступив Вітторії дорогу.

— Міс Ветро, ваші наміри похвальні, але я не можу допустити, щоб у хід операції втручалась цивільна особа.

— Втручалась? Але ж ви дієте наосліп. Дозвольте мені допомогти вам.

— Я б залюбки послав розвідника всередину, але...

— Але що? — з викликом запитала Вітторія. — Вас не влаштовує те, що я жінка?

Оліветті нічого не відповів.

— Отож-бо, краще мовчіть, командире, бо ви, чорт забирай, добре розумієте, що це чудова ідея, і якщо через якісь допотопні забобони...

— Дозвольте нам робити свою роботу.

— Дозвольте вам допомогти.

— Це надто небезпечно. У нас не буде зв’язку. Не можете ж ви взяти з собою рацію. Це вас викаже.

— Багато туристів мають мобільні телефони. — Вітторія витягла з кишені мобільник.

Оліветті спохмурнів. Вітторія відкрила мобільник і вдала, що з кимсь розмовляє.

— Привіт, коханий. Я в Пантеоні. Ти мусиш тут побувати! — Вона різко закрила телефон і сердито подивилась на Оліветті. — Який дідько зрозуміє, про що я Говорю? Який тут ризик? Дозвольте, я стану вашими очима! — Вона показала на мобільник в Оліветті на поясі. — Який у вас номер?

Оліветті не відповів. Водій, що досі лише мовчки слухав, раптом вийшов з авта і відвів командира вбік. Очевидно, у нього з’явилась якась ідея. Десять секунд вони щось тихо між собою обговорювали. Нарешті Оліветті кивнув і повернувся.

— Уведіть цей номер. — Він почав диктувати цифри. Вітторія внесла їх у свій телефон. — Тепер спробуйте подзвонити. — Вітторія натиснула клавішу автоматичного набору. Телефон в Оліветті на поясі почав дзвонити. Він узяв його й заговорив у мікрофон: — Ідіть у будівлю, міс Ветро, подивіться, що там, і вийдіть назовні. Тоді подзвоніть мені і розкажіть, що ви бачили.

Вітторія швидко закрила телефон.

— Дякую, сер.

Ленґдон раптом відчув несподіване бажання її захистити.

— Зачекайте, — звернувся він до Оліветті. — Ви що ж, посилаєте її туди саму?

Вітторія кинула на нього невдоволений погляд.

— Роберте, зі мною все буде гаразд.

Водій знову щось сказав Оліветті.

— Це небезпечно, — сказав Ленґдон Вітторії.

— Він має рацію, — підтримав його Оліветті. — Навіть мої найкращі люди не працюють поодинці. Лейтенант щойно мені підказав, що цей маскарад виглядатиме правдивіше, якщо ви підете вдвох.

Удвох? Ленґдон завагався. Насправді я мав на увазі...

— Удвох ви будете схожі на подружжя у відпустці, — сказав Оліветті. — Крім того, ви зможете підстрахувати одне одного. Так мені буде спокійніше.

Вітторія знизала плечима.

— Що ж, нехай так, але треба поспішити.

Чудовий хід, ковбою, подумки простогнав Ленґдон.

Оліветті показав у кінець вулиці.

— Перша вулиця, яка вам трапиться, буде віа деллі Орфані. Звернете ліворуч і вийдете просто до Пантеону. Це максимум дві хвилини. Я буду тут — керуватиму людьми й чекатиму вашого дзвінка. Я б хотів, щоб ви могли себе захистити. — Він витягнув пістолет. — Хтось із вас вміє стріляти?

У Ленґдона підскочило серце. Навіщо нам пістолет?!

Вітторія простягнула руку.

— Я можу за сорок метрів поцілити в дельфіна, стоячи на носі судна у хитавиці.

— Добре. — Оліветті віддав їй пістолет. — Мусите кудись його сховати.

Вітторія з сумнівом подивилась на свої шорти. Тоді перевела погляд на Ленґдона.

О ні, тільки не це! подумав Ленґдон, але Вітторія вже все зронила. Вона відхилила його піджак і запхала пістолет в одну з внутрішніх кишень. Він здався Ленґдонові важким, як камінь. Єдиною втіхою було те, що в іншій кишені лежала «Діаграма».

— Вигляд у нас цілком невинний, — сказала Вітторія. — Ходімо. — Вона взяла Ленґдона під руку й потягла в напрямку, який показав Оліветті.

— Під руку — це добре, — крикнув їм наздогін водій. — Пам’ятайте: ви туристи. Може, навіть молодята. А що, як узятися за руки?

Коли вони завертали за