Янголи і демони - Ден Браун
— DIII.
Ленґдон насторожився.
— Швидко ж ви зорієнтувалися. Тільки не кажіть мені, що ви ілюмінатка.
Вона розсміялась.
— Я класифікую океанські пласти за допомогою римських чисел.
Ну звичайно, подумав Ленґдон. Усі ми так робимо.
— То що ж означає DIII?
— DI, DII і DIII — дуже дивні скорочення. Давні вчені таким чином розрізняли три праці Галілея, які найчастіше плутають.
— Dialogo... Discorsi... Diagramma, — здогадалась Вітторія.
— D-один. D-два. D-три. Усі ці твори — наукові. Усі суперечливі. 503 — це DIII. «Діаграма». Третя з книжок Галілея.
Вітторія занепокоїлась.
— Але одне мені таки не зрозуміло. Якщо цей segno, цей ключ, це повідомлення про стежку світла справді був у Галілеєвій «Діаграмі», чому Ватикан його не побачив, коли конфіскував усі примірники?
— Можливо, вони його бачили, але не зауважили. Пам’ятаєте, як ілюмінати встановили свої вказівники? Сховали на видному місці? Пам’ятаєте дисимуляцію? Segno, мабуть, замаскували так само — на видному місці. Зробили невидимим для тих, хто його спеціально не шукав. А також для тих, хто не розумів.
— Тобто?
— Тобто Галілей його добре заховав. За однією давньою інформацією, segno був написаний мовою, яку ілюмінати називали lingua рига.
— Чистою мовою?
— Так.
— Мовою математики?
— Я так думаю. Це здається доволі очевидним. Зрештою, Галілей був ученим і писав для учених. Було б логічно, якби він зашифрував ключ за допомогою математики. Брошура називається «Діаграма», отже, математичні діаграми теж могли бути частиною коду.
— Сподіваюся, Галілей здатний був створити такий математичний код, який клірики не помітили, — зі слабкою надією в голосі сказала Вітторія.
— Бачу, я вас не переконав, — мовив Ленґдон.
— Не переконали. Передусім тому, що ви самі не переконані. Якщо ви були абсолютно впевнені щодо DIII, то чому не опублікували свого відкриття? Тоді б хтось, хто мав доступ до архівів Натикану, міг прийти сюди вже давно і перевірити, чи ваша здогадка правильна.
— Я не хотів цього публікувати, — сказав Ленґдон. — Мені нелегко було знайти цю інформацію і... — Він змовк на півслові й знітився.
— Ви хотіли, щоб уся слава дісталася вам.
Ленґдон відчув, що почервонів.
— Можна так сказати. Я просто...
— Чому ви так знітилися? Ви ж розмовляєте з науковцем. Опублікуй або вмри. Ми в ЦЕРНі кажемо: «Доведи або задушись».
— Річ не тільки в тому, що я хотів бути першим. Я боявся, що якщо про «Діаграму» довідаються ті, кому не слід, то вона може зникнути.
— Ті, кому не слід, це Ватикан?
— Не те, щоб я мав щось проти Ватикану, але Церква завжди применшувала значення ілюмінатів. На початку двадцятого століття Ватикан дійшов до того, що назвав ілюмінатів витвором нездорової уяви. На думку кліриків — і, мабуть, вони мали в цьому рацію — християнам ні до чого було знати про існування дуже потужної антихристиянської організації, члени якої втрапляли в їхні банки, політичні установи й університети. — Вживай теперішній час, Роберте, нагадав він собі. Ця потужна антихристиянська організація існує дотепер, і її члени й сьогодні втрапляють у банки, політичні установи й університети.
— То ви думаєте, Ватикан знищив би всі докази на користь існування ілюмінатів?
— Цілком можливо. Будь-яка загроза, справжня чи уявна, підриває віру в силу Церкви.
— Останнє запитання. — Вітторія подивилась на нього, як на прибульця з космосу. — Ви це серйозно?
Ленґдон зупинився.
— Тобто?
— Ви справді вірите, що це реально зробити?
Ленґдон не був упевнений, що саме промайнуло в її очах — жалість, іронія чи страх?
— Що зробити — знайти «Діаграму»?
— Знайти «Діаграму», розшифрувати segno чотирьохсотлітньої давнини у вигляді якогось математичного коду і пройти давньою стежкою світла, виявити яку вдавалося тільки найвидатнішим науковцям в історії... і все це за наступні чотири години.
Ленґдон знизав плечима.
— А ви маєте кращу ідею?
50
Роберт Ленґдон стояв біля сховища номер дев’ять і читав написи на стелажах.
БРАГЕ... КЛАВІЙ... КОПЕРНИК... КЕПЛЕР... НЬЮТОН
Він перечитав усі прізвища ще раз, і щось його занепокоїло. Тут усі вчені... а де ж Галілей?
Він повернувся до Вітторії, яка перевіряла вміст сусіднього сховища.
— Я знайшов потрібну тему, але Галілея тут чомусь немає.
— Немає тому, — сказала Вітторія, перейшовши до наступного сховища, — що він тут. Сподіваюсь, ви прихопили з собою окуляри, бо все це сховище присвячене Галілеєві.
Ленґдон підбіг до неї. Вітторія сказала правду. На всіх вказівниках у сховищі номер десять було написано:
IL PROCESSO GALILEANO
Ленґдон аж присвиснув, коли збагнув, чому Галілеєві відвели ціле сховище.
— «Справа Галілея», — захоплено мовив він, вдивляючись крізь скло в темні ряди полиць. — Найдовший і найдорожчий судовий процес в історії Ватикану. Чотирнадцять років і шістсот мільйонів лір. І все це тут.
— Така от невеличка колекція юридичних документів.
— Здається, юристи не дуже змінилися за всі ці століття.
— Так само, як і акули.
Ленґдон підійшов до великої жовтої кнопки збоку на сховищі. Натиснув її, і всередині на стелі загорівся ряд темно-червоних ламп. Сховище перетворилось на багряний куб із темним лабіринтом книжкових полиць усередині.
— О Господи, — злякалась Вітторія. — Ми що тут засмагатимемо?
— Пергамент від світла вицвітає, тому в книжкових сховищах світло завжди приглушене.
— Там збожеволіти можна.
Якщо не гірше, подумав Ленґдон, йдучи до єдиного входу в сховище.
— Мушу вас попередити. Кисень — це окислювач, тому в герметичних сховищах його дуже мало. Усередині частковий вакуум. Дихати буде важко.
— Гей, якщо навіть старці-кардинали це витримують...
Справді, подумав Ленґдон. Дасть Бог, і ми витримаємо.
Входом до сховища слугували одні-єдині двері-вертушка. У їхній шахті Ленґдон зауважив звичні чотири кнопки, по одній у кожному відсіку. Коли хтось натискав на кнопку, двері робили стандартні півоберта й зупинялися: Таким чином атмосфера всередині сховища залишалася практично незмінною.
— Коли я ввійду, — сказав Ленґдон, — натисніть на цю кнопку і заходьте теж. Вологість усередині тільки вісім відсотків, тож можливо, ви відчуватимете сухість у роті й горлі.
Ленґдон зайшов у відчинений відсік дверей і натиснув на кнопку. Двері голосно загуділи і почали обертатися. Ленґдон подумки приготувався до фізичного шоку, який людина зазвичай переживає в перші кілька секунд у герметичному сховищі. Увійти до опечатаного архіву — це все одно, що вмить перенестися з рівня моря на висоту двадцять тисяч футів. Нерідко це супроводжується нудотою і запамороченням. В очах двоїться, спина болить, пригадав він приказку архіваріусів. Ленґдон відчув, що в нього заклало вуха. Зашипіло повітря, й двері зупинилися.
Він був у сховищі.
Першою думкою Ленґдона було те, що атмосфера всередині ще більше розріджена, ніж він сподівався. Ватикан, схоже, ставиться до своїх архівів трохи серйозніше,