Янголи і демони - Ден Браун

Бог завжди тебе бачить і оберігає, казала йому мати.

То де ж Він тепер?

А тоді, неначе на підтвердження материних слів, до лікарні прийшов священнослужитель. І то не простий священик, а єпископ, Він помолився за Карло. Чудо святого Франциска. Коли хлопчик одужав, єпископ влаштував його в невеличкий монастир при соборі, у якому сам був настоятелем. Карло жив і вчився разом із монахами, а за якийсь час навіть почав прислужувати у вівтарі своєму новому покровителю. Єпископ радив Карло піти до світської школи, але той відмовлявся. Він був щасливий у своїй новій домівці. Нарешті він по-справжньому жив у Домі Божому.

Щоночі Карло молився за матір.

Бог урятував мене не просто так, думав він. Яку ж долю Він мені готує?

Коли Карло виповнилось шістнадцять, він, за італійським законом, мав відслужити два роки у війську. Єпископ сказав, що якщо Карло вступить до семінарії, то його звільнять від військової служби. На це хлопець відповів, що планує вступити до семінарії, але спершу мусить пізнати зло.

Єпископ його не зрозумів.

Карло пояснив: якщо він збирається присвятити життя Церкві й боротися зі злом, то спочатку він мусить зрозуміти, що це таке. А кращого місця, ніж військо, для цього не знайти. У війську стріляють з автоматів і кидають бомби. Моя Блаженна мати загинула від бомби!

Єпископ спробував його переконати, але Карло вже вирішив.

— Будь обережний, сину, — сказав йому на прощання єпископ. — І пам’ятай: Церква чекає твого повернення.

Два роки військової служби стали для Карло жахіттям. Юність він провів у тиші й глибоких роздумах. У війську ж для роздумів не було місця. Невпинний галас. Усюди величезні машини. Ані хвилини спокою. Щоправда, раз на тиждень солдати відвідували службу Божу, однак Карло не відчував присутності Бога в душі жодного зі своїх товаришів. Їхні голови були надто забиті хаосом, щоб вони могли побачити Бога.

Карло ненавидів своє нове життя і мріяв про повернення додому. Але він твердо вирішив, що мусить дотерпіти його до кінця. Він іще так і не зрозумів зла. Стріляти зі зброї він відмовлявся, тож військові навчили його керувати гелікоптером медичної служби. Карло терпіти не міг ні звуку пропелера, ні смороду пального, зате на гелікоптері він міг злітати високо в небо і бути ближче до матері. Довідавшись, що курс підготовки пілота передбачає стрибки з парашутом, Карло вжахнувся. Проте вибору в нього не було.

Бог мене захистить, сказав він собі.

Перший стрибок став для Карло найзахопливішою пригодою її житті. Це було все одно, що літати з Богом. Карло не міг досхочу насолодитися цим станом. Тиша... політ... і обличчя матері в білих клубах хмар. Бог має плани щодо тебе, Карло. Повернувшись із війська, Карло вступив до семінарії.

Це було двадцять три роки тому.

І тепер, спускаючись Королівськими сходами, камерарій Карло Вентреска намагався осягнути весь ланцюжок подій, що привів його до цього незвичайного роздоріжжя.

Облиш увесь страх, казав він собі, і віддай цю ніч Богові.

Він побачив перед собою великі бронзові двері Сікстинської капели, обабіч яких стояло четверо швейцарських гвардійців. Вони відімкнули замок і відчинили двері. Усі присутні всередині разом повернули голови. Камерарій дивився на чорні мантії й червоні пояси. Він зрозумів нарешті, що планував для нього Бог. Доля Церкви опинилася в його руках.

Камерарій перехрестився і ступив через поріг.

48

Кореспондент Бі-бі-сі Ґюнтер Ґлік обливався потом у мікроавтобусі, припаркованому на східному боці майдану Святого Петра, і проклинав редактора, який доручив йому цю місію. Хоч після першого місяця роботи в Бі-бі-сі його характеристика рясніла позитивними епітетами — винахідливий, кмітливий, надійний, — саме його заслали у Ватикан пильнувати конклав. Він нагадав собі, що бути репортером у Бі-бі-сі набагато почесніше, ніж складати небилиці для «Брітіш тетлер», однак такі репортажі його аж і ніяк не приваблювали.

Завдання Ґліка було просте. Образливо просте. Він мусить сидіти тут, доки вся ця компанія старих пердунів не обере собі наступного проводиря. Щойно це станеться, він має вийти з автобуса і на п’ятнадцять секунд з’явитися в, прямому ефірі з відповідним повідомленням на тлі Ватикану.

Блискуче.

Ґлік не міг повірити, що Бі-бі-сі й досі посилає спеціальних кореспондентів стежити за такою дурнею. Американських медій тут сьогодні не побачиш. І не сподівайся. Тому що акули інформаційного простору дурницями не займаються. Вони дивляться Сі-ен-ен, опрацьовують їхній сюжет, а тоді записують свій «прямий репортаж» на тлі голубого екрана. Компанія Ен-бі-сі навіть ставить у студії машини, що імітують вітер і дощ, аби репортаж виглядав природніше. Глядачі більше не хочуть правди. Вони хочуть розваг.

Ґлік дивився крізь вітрове скло, і йому ставало дедалі сумніше. Велична будівля собору Святого Петра пригнічувала як суворо нагадування, чого можуть досягнути люди, коли щось твердо задумають.

— А чого я досягнув у житті? — запитав він уголос. — Нічого.

— То й розслабся, — почувся з-за спини жіночий голос.

Він несподіванки Ґлік аж здригнувся. Він мало не забув, що знаходиться в автобусі не сам. Ззаду сиділа телеоператорка Чиніта Макрі й мовчки протирала окуляри. Вона завжди протирала окуляри. Чиніта була чорна, але воліла називатися афроамериканкою. Вона була дещо повнувата й розумна, як диявол. Про це вона теж не давала забути. Чиніту вважали дивакуватою особою, але Ґлікові вона подобалась. До того ж у її товаристві було трохи веселіше.

— Що тебе мучить, Ґюнте? — запитала Чиніта.

— Що ми тут робимо?

Чиніта далі протирала окуляри.

— Стежимо за цікавою подією.

— Старці, яких замкнули в темряві, — це, по-твоєму, цікаво?

— Ти, мабуть, знаєш, що тобі пряма дорога до пекла?

— Таке враження, що я вже там.

— Розкажи мені, що тебе не влаштовує. — Вона сказала це, майже як мати.

— Розумієш, я хотів би залишити якийсь слід у житті.

— Ти ж писав статті для «Брітіш тетлер».

— Так, але жоден з моїх матеріалів так і не став резонансним.

— Та ну що ти! Я чула, ти написав якусь приголомшливу статно про таємні стосунки королеви з інопланетянами.

— Дякую.

— Не сумуй. Не все так погано. Сьогодні відбудеться твій дебют на екрані.

Ґлік застогнав. Він уже уявляв слова ведучого новин: «Дякую, Гюнтере, чудовий репортаж». Після цього ведучий чарівно усміхнеться й перейде до погоди.

— Мені треба було подаватися на посаду ведучого.

Макрі розсміялась.

— Без жодного досвіду? З такою бородою? Це несерйозно.

Ґлік провів долонею по рудому жмуткові волосся на підборідді.