Гелтер Скелтер - Олександр Завара

Міркуючи, Богдан дійшов висновку: під час зустрічі він уважно слухатиме і ще уважніше вивчатиме людину, яка з’явиться. І коли виникне бодай один нюанс, що йому не сподобається, він скасує замовлення й шукатиме інші варіанти.

Прихований номер висвітився на екрані о 12:23. Та сама жінка повідомила, що його чекатимуть о третій по півдні на Театральній площі біля пам’ятника Ользі Кобилянській. Богдан сподівався, що зараз йому назвуть пароль і відгук або, принаймні, спитають, за якими прикметами його впізнати, але марно. Ще раз нагадавши час зустрічі, жінка знову побажала йому гарного дня й пішла з лінії. На мить хлопцеві здалося, що він розмовляв із роботом, а не з живою людиною.

Наступні два дні були в нього вихідні, тому Богдан радо скористався можливістю відвідати центр міста. Якщо не враховувати поїздок на роботу, він давно нікуди не виходив. Дара обурювалася цим, а він, зі свого боку, намагався переконати її, що власне житло є значно важливішим, тому вони не мають права марнувати гроші на безглузді розваги. Наразі ж він і сам відчував, що, можливо, вона все ж таки мала слушність. Хай тільки трохи. Зважаючи хоча б на те, що їхні вікна з одного боку виходили на пустир, де на звалищі постійно тусувалися бомжі, а з іншого – на захаращений будівельним мотлохом двір. Очам, як відомо, треба відпочивати, власне, як і мозку. І один із найкращих способів – це споглядання краси, наприклад архітектури старого міста. Вона дивним чином заспокоює людину, серед трьохсотрічних кам’яниць та храмів завжди хочеться думати про вічне.

Богдан добре пам’ятав свої перші враження від Чернівців. Найбільше захоплення в нього викликала відсутність ознак глобалізації. Великі міста, хай би якими культурними центрами вони не були, із часом перетворюються на скупчення моллів, гіпермаркетів, пихатих бутиків, білбордів, що рекламують відомі бренди, оптових та роздрібних ринків. Чернівці такої долі поки що уникали. На відміну від інших, місто зберігало свою неповторну атмосферу будь-якої пори року, і це Богданові подобалося найбільше. І хоча він не був цінителем старовини або знавцем місцевої історії, та сама вулиця Кобилянської та площі зі скверами викликали в нього зовсім інші почуття, ніж сучасні будівлі зі скла, бетону та пластику, а сурмач, який щодня сповіщає з вежі ратуші про настання обідньої пори, вартий більше за будь-які електронні годинники, що прикрашають центри інших міст.

Опинившись на Театральній площі за двадцять хвилин до призначеної зустрічі, Богдан укотре окинув очима давно знайомий, але в той же час ніби й абсолютно незнаний простір.

І недивно: сонце наче прирекло місто на страту, забувши про милосердя. Поодинокі перехожі тинялися в пошуках тіні, а виробники газованих напоїв і соків долали чергові рекорди продажів. Синоптики, своєю чергою, не мали чим заспокоїти, сповіщаючи лише стабільність температури.

Вирішивши не стовбичити біля пам’ятника, хлопець усівся на найближчій лаві. Там уже сидів якийсь чоловік, який передивлявся на екрані фотокамери щойно зроблені знімки. Звичайний турист – про це свідчив не лише фотоапарат, а й дешевий путівник, що лежав поряд із наплічником кольору хакі. Милуючись кадрами, він не витягав сигарету з рота й навіть не глянув на Богдана, коли той улаштувався поруч.

Мобільний показував 14:53, а площа досі залишалася практично порожньою. Напроти сиділи ще кілька літніх людей, час від часу майдан перетинали хлопці й дівчата з наплічниками, чоловіки і жінки з камерами, а ще екскурсоводи, яким, попри пекло, доводилося щодня виконувати свою місію. Дослухаючись до розповіді одного з них, Богдан раптом згадав, що за роки життя в Чернівцях жодного разу не відвідав театр. А там, судячи зі слів екскурсовода, було на що подивитися.

Через це відкриття він замислився над тим, що спорт в його житті, мабуть, дійсно займає забагато місця. Думка була нібито побіжною, але гострою, мов голка. Він знову спіймав себе на тому, що вже вдруге за сьогодні мусить погодитися із Дарою: він дійсно живе у власному світі згідно зі своїми інтересами, а те, що навколо є речі значно більш важливі й цікаві, йому, відверто кажучи, по цимбалах.

Коли на телефоні було 15:00, турист із камерою почав збиратися. Він сховав камеру в кофр, запхав путівник в одну з кишень наплічника, але замість того, щоб кудись вирушити, раптом спитав:

– Тебе звати Богдан?

– Так,– здивовано відповів хлопець.

– Чудово. Я з агенції, ти нам телефонував. Мене звати,– секундна пауза,– Олег. А зараз давай трохи прогуляємося.

Вони неквапом вийшли з площі й рушили вулицею вгору. Богдан скоса поглядав на чоловіка, і те, що побачив, йому не дуже сподобалося: зріст трохи вищий за середній, худий, згорблений – скоріш за все, через постійну роботу за столом, лице не голене як мінімум кілька днів, та й вираз його якийсь інфантильний. На цьому Олегові були м’яті літні штани й запрана смугаста сорочка поло з емблемою якогось гольф-клубу. На голові – потерта бейсболка, з-під неї вибивалися пасма спітнілого волосся, а на козирку сиділи сонцезахисні окуляри. Словом, викапаний турист і аж ніяк не Джеймс Бонд. Таких у центрі Чернівців вештаються сотні, але не це засмутило Богдана: цей чоловік не справляв враження надійності.

«Треба заспокоїтися й бути реалістом,– наказав собі Богдан.– Хтозна, якби на місці “туриста” опинився випещений метросексуал зі стильною борідкою і в дорогому костюмі, ти б такому довірився?»

Він знову поглянув на Олега, після чого почав складати до купи все, що знав досі й побачив зараз. Згадав, як його здивувала таємничість, якою були оповиті «Песиголовці». Мабуть, у цієї каламутної контори навіть офісу порядного немає, а тільки сайт-візитка з номером телефону. Навіть електронна пошта була відсутня, а це в наш час взагалі дикунство. І, знову-таки, цей Олег не прийшов на зустріч хвилина в хвилину, а байдикував на лаві бозна-скільки часу. Що він тут робив? Удаючи, що знімає архітектуру, фотографував напівоголених дівчат? Утім, може, він цього й прагнув – щоб його вважали недоумкуватим роззявою туристом? Чим взагалі займаються ці приватні детективи?

Може, вони й замовними вбивствами не гребують?

– Ну то як? – зненацька звернувся до нього Олег, ніби прочитавши хлопцеві думки.– Надивився? Готовий довіритися?

– Думаю, так,– відповів Богдан після миттєвого коливання, зрозумівши нарешті, що поки він вивчав незнайомця, той так само вивчав його самого. Це чомусь його заспокоїло