Гелтер Скелтер - Олександр Завара
А далі ось таке:
«Є в нас на селі козак Шептун… Об таку саме пору, як оце ми сіли вечеряти, Шептун із жінкою полягали спати… А в колисці, що висіла посеред хати, лежала дитина-однорічок, не скажу вже, хлопець чи дівчина. Шепчиха лежала собі, а далі чує, що за дверима шкребеться собака і так скавулить, що хоч з хати втікай. Вона злякалася, бо ті баби – такий дурний народ, що покажи їй під вечір з-за дверей язика, то й душа втече в п’яти. А проте думає: “Дай лишень звезу по морді триклятого собаку, може, таки перестане скавуліти”,– та, взявши кочергу, й вийшла відчинити двері. Не встигла вона дверей прочинити, як собака кинувся попід ногами і просто до колиски з дитиною. Бачить Шепчиха, що то вже не собака, а Панночка; та нехай би вже Панночка в такій подобі, як вона її знала,– було б ще півбіди; та ось яка штука й притичина, що вся вона була синя, а очима як жаром сипле. Схопила дитину, прокусила їй горло і давай кров з неї пити. Шепчиха тільки й устигла крикнути: “Ой, лишенько!” – та з хати. Тільки бачить, що двері з сіней замкнені. Вона на горище; сидить та й труситься дурна баба; а далі бачить, що Панночка лізе до неї на горище, кинулася до неї та й почала кусати. Уже тільки вранці Шептун знайшов свою жінку, всю покусану та синю. А на другий день і померла дурна баба. Ось такі трапунки та спокуси бувають! Воно хоч і панського кодла, та вже коли відьма, то відьма»…
Наостанок дівчина згадала сказане Остапом перед тим, як їхня розмова завершилася: «Отож хай би як ми дуркували перед дзеркалом, та, здається, все ж таки випустили на волю справжнісіньке зло».
Сонячні промені нещадно випалювали місто, і двісті сімнадцята кімната перетворювалася на справжню піч. Це літо не щадило нікого, тому Дара приймала таке покарання як щось цілком нормальне й зрозуміле. До того ж після того, як вона повернулася з четвертого поверху, із-за думок про Богдана мимоволі почали визирали згадки про Лану. Здавалося, душа подруги блукає поруч, серед речей, що їй належали. Забрати ці речі її батькам просто не стало сили. Тож вона блукає й бачить усе, що коїться.
Лана.
Її чисті, ясні, наче зорі, очі на незворушному обличчі… Тільки через обставини й бажання стати «кимось більшим» дівчині довелося вчитися твердості та здатності дати собі раду в складних ситуаціях. Водночас вона опанувала вміння добре маскуватися, тому часом справляла враження цнотливо-безпорадного дівчати. Тим самим Лана Дементьєва принаджувала чоловіків, які, щоб побачити вогник радості в тих очах, були готові на все. А тепер це сяйво перетворилося на тлін. Отакі вони, чорні жарти долі…
І знову Дара повернулася думкою до сьогоднішньої зустрічі в кімнаті хлопців, згадавши прикінцевий Остапів висновок. Той її, як не дивно, підбадьорив. Мафін пропонував вирушити в мандрівку гоголівськими місцями з єдиною метою: відшукати останній прихисток Панночки. Він був цілком упевнений, що саме там можна знайти дещо таке, що здатне врятувати їх усіх.
Дзинь!
Мобільний просигналив, що отримав повідомлення.
Мабуть, знову Остап. У нього завжди є щось додати до сказаного. Дівчина провела пальцем по темному екрану телефону – і її очі навіть розширилися від подиву.
То була звістка від Богдана: він наполягав на терміновій зустрічі. Сухо, без звичних смайликів або дужок-посмішок, що нагадували обрізані нігті. Він, вочевидь, був налаштований вельми рішуче.
Слава Богу, живий…
29
БОГДАН. ЛЮДИНА НАТОВПУ
Той день можна було б вважати чи не найпоганішим з усіх, що він пам’ятав. Але хтось чи щось на небесах нарешті зглянулося й подарувало йому промінь надії на те, що правота все ж таки була за ним.
Залишившись у квартирі на самоті, Богдан ледве втримався, щоб не визирнути у вікно й не подивитися, як Дара сідає в таксі. Він знав, що це абсолютно нічого не змінить. А от якби дівчина озирнулася – а він був упевнений, що вона так і зробить,– і побачила його у вікні, то, звісно, розцінила б це як прояв слабкості. І через те відчула б себе ще впевненішою та твердішою в своїх намірах. Цього не можна було допустити.
Решта дня проминула наче поганий сон. Він вештався кімнатами, визирав то в одне, то в інше вікно, валявся на дивані, ретельно вивчаючи спочатку стелю, а потім підлогу квартири. Інакше кажучи, намагався зібратися з думками й відшукати вихід з ситуації, але з цього нічого не виходило. Усе, про що він мріяв, пішло прахом чи, принаймні, тріснуло. І замурувати цю тріщину ой як складно. Це можна зробити лише вдвох, а він наразі залишився сам.
За якийсь час з-за стіни долинули чиїсь тихі, однак виразні кроки, що стали вже звичними. Хтось ніби потупцяв на місці, а потім почав нарізати кола сусідською кімнатою. У цьому рухові не було жодного сенсу, тому здавалося, що тупотить мала дитина, якій все одно куди прямувати. Однак правда – і досить лячна – полягала в тому, що ані дорослих, ані тим паче дітей у тій квартирі не було і не могло бути, він переконався в цьому особисто.
Та що тут, до біса, відбувається?
Наступної миті Богдан згадав ту маячню, що її намагалися втерти йому оті схиблені разом із Дарою. Але цей спогад одразу зник, коли кроки за стіною згасли. Хлопець заспокоївся. Зараз йому точно не до цього, адже в перспективі – самотність і пошуки відповіді на питання: що робити далі?
Тільки коли засутеніло, він нарешті знайшов, чим відволіктися. Якось вони з Дарою почали дивитися серіал «Шерлок» – ця сучасна адаптація твору Конан Дойла була тоді на піку популярності. Богданові серіал не дуже сподобався, але його дівчина була в захваті, тож певну кількість серій вони передивилися. Не знайшовши жодної альтернативи, хлопець узявся за ноутбук, відшукав сайт, на якому «Шерлока» можна було крутити онлайн, а потім умостився на тому самому дивані, на якому ночував після їхньої з Дарою шаленої сварки. Без особливої уваги почав дивитися першу-ліпшу серію, зміст якої, на відміну від попередніх, виявився досить містичним.
«Мені мов пороблено,– похмуро посміхнувся він.– Усюди та клята містика, хоч вішайся».
