Гелтер Скелтер - Олександр Завара
І що тут дивного? Усі вони скуштували таких негараздів, яких досі навіть уявити не могли. Ну що їх могло налякати? Максимум – перспектива вигнання з університету. Та якщо поглянути тверезо, хіба це проблема? Що таке втрата студентського квитка поряд із можливістю втратити життя? Адже двох з їхньої теплої компанії кощава вже прибрала до своїх рук. І найгіршим було передчуття, що все це – лише початок чогось набагато страхітливішого…
– Не мели дурниць,– стиха відповіла дівчина Максові, ховаючи очі.– Ми дамо собі раду. Досі ми просто були до цього не готові.
– А тобі, виходить, відомо, як можна бути готовим? – уїдливо поцікавився Алекс.
Зробивши кілька непевних кроків до вікна, він раптом повернувся до Дарини, що вже сиділа поруч із Мафіном. Уважно подивився на неї, чекаючи відповіді, однак не дочекався.
– Нам тут тільки сварки бракувало,– втрутився Остап.– Припиніть негайно! Нам і без цього непереливки… А може стати значно гірше,– додав він, на секунду затнувшись.– Тоді розмови в нас не вийшло, пам’ятаєте? А зараз ми зібралися тут учотирьох тільки з однією метою. Згодні?
Всі мов води в рот понабирали.
Остап потягнувся до ноутбука, клацнув мишкою, а потім показав знайому заставку.
– Ось вона, наша легенда,– почав він.– Пам’ятаєте? Гадаю, що так… Знаєте, друзі,– хлопець узяв блокнот і переглянув написане,– коли я вперше прочитав цю історійку, вона здалася мені просто цікавою. А ще в ній могло бути приховане зерно якоїсь істини, ми про це говорили… Однак згодом, коли я її згадував, мене одного разу осяяло. Якщо й ви згадаєте подробиці, дійдете такого самого висновку. Бо все це надто очевидно…
Ніхто не поворушився, тоді Остап якомога впевненіше вимовив:
– Наша легенда наче списана з гоголівського «Вія».
26
МЕРТВІ ДУШІ
У кімнаті запала тиша. Її порушували лише звуки знадвору. До гуртожитку під’їхала невелика вантажівка. Можливо, привезли речі якогось першокурсника, який готувався до заселення у рай, де, як казали, домінують секс і алкоголь. З початком першого семестру ці принади відкривав для себе кожен новачок, варто було лише опинитися на якійсь вечірці, влаштованій старшокурсниками з приводу завершення канікул.
Коли двигун вантажівки замовк, поруч промчав легковик, й надворі стало зовсім тихо. Через аномальну спеку чернівчани щодня влаштовували собі сієсту, наче природжені іспанці або греки.
– Що скажете? – спитав Остап.– Круто, еге ж?
– І як ти до цього додумався? – нарешті порушив загальну мовчанку Алекс.– Хочеш сказати, що всі ми тут – заручники якоїсь допотопної книжки?
– Про це трохи згодом,– посміхнувся Остап.– Все, що наразі потрібно,– це трохи заглибитися в історію, тобто почати з самого початку. Себто з автора.
Він знову зазирнув у блокнот, ніби шукаючи, з чого саме почати. Наче занотоване ним було якоюсь невимовною таїною, і він вагався, висвітлювати її чи ні. Потім, виразно зітхнувши, хлопець почав:
– Не буду розводитися щодо містичності натури пана Гоголя та його непересічної вдачі. Це всім відомо ще зі школи. Але чого ми не знаємо – тобто зазвичай нам цього не розповідають,– це деякі речі, що їх аж ніяк не можна вважати нормальними. Зокрема, у побутовому розумінні. Письменник, виявляється, був великим диваком…
Остап уважно подивився на присутніх, ніби чекав, що хтось втрутиться із запереченнями.
– Гоголь був не схожий ні на кого,– продовжував він.– Найбільшими загадками в його біографії вважаються знищення другого тому «Мертвих душ» і його смерть… Але передусім треба зауважити, що він вів дуже незвичний, як на той час і на його статки, спосіб життя. Тобто сповідував максимально можливий аскетизм. Із чим це могло бути пов’язане? Поважні етнографи вважають, що в минулому так зазвичай робили християнські відлюдники, чаклуни та шамани. Ніби зрозумівши щось особливе про сенс буття, вони майже відмовлялися від усього мирського й зводили контакти з навколишнім світом до мінімуму. І життя Миколи Гоголя цьому певною мірою відповідало. На відміну від більшості приятелів, для яких світ обмежувався околицями Санкт-Петербурга та Москви, Гоголь постійно відчував потяг до подорожей. І поки приятелі сиділи в родових маєтках, письменник роз’їжджав Європою й часто зупинявся в таких місцях, на які людина з грошима ніколи не накинула б оком. Мандруючи Італією, Францією чи Німеччиною, Гоголь зазвичай вибирав житло якомога ближче до найзлиденніших кварталів…
Він на мить замовк, ніби замислившись.
– Зважаючи на це,– знов почав Остап,– можна припустити, хай це навіть здається безпідставним, що письменник практикував якісь магічні ритуали. І сусідство з бідацькими халупами обирав свідомо. Адже коріння середньовічного окультизму ховається саме в таких місцях, і в ті часи кожен знав: якщо є потреба в чомусь такому, що забороняє церква, шукати його треба там, де знаходять прихисток не лише злочинці та жебраки, а й чаклуни та відуни. Доказом на користь цієї гіпотези можна вважати таємничу скриню Миколи Гоголя. Від’їжджаючи з Рима, він залишив її у приятеля – художника Олександра Іванова, заборонивши відмикати без його особистої згоди. Іванов, як відомо, був не тільки товаришем Гоголя, а й ревним християнином, недарма його найвідомішою картиною є «Явлення Христа народу». Він виконав обіцянку, але в листах до приятеля зазначав: «Завжди тримаю ключ від Вашого скарбу при собі, щоб, не приведи Господи, він нікого не спокусив на гріх».
Але повернутися за своєю скринею Гоголю не судилося.
Іванов свого слова дотримав. Та після його кончини все майно митця успадкував його брат Сергій. Не маючи жодних зобов’язань, той скористався ключем і нарешті відкрив скриню, про яку в їхній родині мало не складали легенди.
Родичі вважали, що там зберігається золото покійного письменника, але вони помилилися: всередині були книжки. Багато книжок. Більшість із них були написані невідомими мовами, пістрявіли невідомими символами та зображеннями дивних істот. Окрім того там виявилося кілька сторінок щоденника чи чернеток. Є свідчення, що вони зберігалися в Харківському історичному музеї аж до початку Другої світової.
Дослідники, які мали змогу ознайомитися з цим рукописом, зазначали, що він здався їм геть нехарактерним для письменника. Однак те, що він був написаний рукою Гоголя, не викликало жодних сумнівів. Вірогідно, під час відвідин Рима, куди автор рушив одразу після перебування в Празі, він працював над чимось зовсім незвичним, абсолютно не схожим на його тогочасні твори. Але Гоголя щось зупинило, тож письменник вирішив відкласти цю
