Солодка смерть - Вера НюкМарт

Ну що ж ідея подана, студенти озброєні, мішень визначена. Старт!!! І треба ж було акурат саме в цей час надійти бабі Ірі. Яйця потрапили прямісінько в ціль, щоправда не в попередньо визначену, а в пані Ірину Казимирівну…

Студентів неначе корова язиком злизала. 

─ І що тепер? - запитала Надя трохи хвилюючись.

─ Не відомо, - сказала Галя безтурботно усміхаючись.

─ І знову ми вляпалися, - втомлено протягнула я.

─ Чи ж би вперше? – знизила плечима Оля.

─ Точно не востаннє, - підвела Мері підсумок і ми дружно розсміялися.

Втихомирившись взялися за приготування вечері. Поки нас не було вдома Мері приготувала "Жарке" (суп, пальчики оближеш), так що перше в нас було. Але що п'ятьом голодним організмам один суп? Практично ніц. А тому розділивши обов'язки ми прийнялися за наступне. Оля готувала картопляне пюре, Надя відбивні, Мирослава з Галиною салат, я ж прийнялася за "найважче", а саме сервірування столу та наданню вказівок дівчатам, бо як казав мій сусід, земля йому пухом, всратися в ту роботу, якщо нема кому покерувати.
Вечеряли мовчки, супроводжуючи калатання ложок рідкими прицмокуваннями. 

─ Як в бібліотеці? - запитала Галина якоїсь миті.

─ Нудно, - сказали ми з Надею в один голос.

─ Ясно.

Що ясно ніхто не зрозумів, а вже за хвилину в наші двері постукали. Щиро кажучи ніхто з нас їх відкривати бажанням не горів, а тому зігравши в "Камінь, ножиці, папір", двері пішла відкривати Мері, бубнячи собі під носа гуцульські прокльони. Ми ж в свою чергу приготувалися до неминучої зустрічі з  злом, а саме: бабою Ірою.

Яким же ж було наше здивування, коли ми побачили в коридорі, увага без світла, бо хтось умудрився його згасити, замотану в білу ковдру зарюмсану Юльку. 
─ Бодай би ті качка копнула, - висловилася Оля, варто було нам замовчати після хорового крику. ─ Ти що тут забула?

─ Пустіть мене до себе, - попросилася дівчина.

─ В нас не рукавичка, - прийшла до себе Галя і з почуттям виконаного довгу захлопнула двері прямо перед Юльчиним носом. ─ Мері дихай, - додала та на додаток, зауваживши як подруга завмерла.

─ О ...мать! - почули ми крик Ірини Казимирівни з коридору. ─ Ти чого не спиш? А ну марш до себе.

─ Не можу, - здається Юлька захникала, ─ мене вигнали.

Не знаю з якої рації пані Ірина вирішила, що то ми виставили співмешканку за двері, та забарабанила вона саме в наші.

А може це була її маленька помста?

─ Та як ви сміли?! - прийнявши бойову стійку почала набирати обертів Ірина Казимирівна.
─ Вона не наша, - прийнявши не менш грізну позу парирувала Галя.

─ А чия? - не здавалась комендант.

─ Сусідська.

─ Як доведеш? - заламавши брову запитала баба Іра.

─ Наше зло в нас, - вказуючи на мене, відперла Галя, ─ чужого нам не треба.
А щодо вас, шановна пані комендант, то радила б вам закінчити наводити красу, а то голубі тіні нанесені на одну повіку більш подібні на фінгал, ніж на макіяж.
Баба Іра подавилася повітрям, в той час як нам очі мало з орбіт від Галиної прямоти не повилазили.

─ На добраніч, - добила Галина останній цвях в наші гроби прощаючись в такий спосіб з комендантом і що б ви думали, знову гупнула дверима.
─ Нам капець, - сказала Оля і витягнула з заначки шоколадку.

─ Вона нас зі світу зживе, - мовила Мері проводячи руками по щоках.

─ Може не все так зле? - з надією в голосі протягнула моя однокурсниця.

─ Перепрошую звісно, але яке таке зло ти мала на увазі? -  склавши руки на грудях, запитала я.

─ Ой не починайте, - махнула Галина рукою у відповідь на всі наші репліки і стала збиратися.

- Ти куди? - питаю в неї.

- До бібліотеки.

Здивування дівчат можна було ножем нарізати, власне як і моє.

- Ти годинник бачила?! - визвірилася я.

- Ще не пізно. - Відперла Галя.

- Чи ти здуріла? Я тебе не пущу, - висловила я своє занепокоєння.

- Що ти там про зло питала? - сказала Галка і тут ми її і бачили.

Дівчата даний момент не прокоментували, а я фиркнувши відправилася спати.