Солодка смерть - Вера НюкМарт

─ Я так більше не можу! - вигукнула Надя в один з вечорів, знудившись гортати словник в пошуках потрібного перекладу. Ми сиділи над домашнім завданням вже не одну годину, а перед нами лишалося ще стільки ж праці, як за нами.

─ І що ти пропонуєш? - запитала я дивлячись на неї. ─ Не йти на пари, а чи може йти не готовими до них? Так от, ти і сама знаєш, що це не вихід, бо жоден з варіантів не є прийнятним.

─ Та я не про універ, - розсердилася подруга, ─ я про невідомість. Мене вбиває те, що я щоразу маю крастися коридором, озираючись чи не пригладить мене хтось по тім’ячку.

─ Це інші мали б оглядатися, чи ти когось не пригладиш, - пожартувала Оля, щоб трошки розрядити обстановку. 

─ Не смішно, - скривилася Надя, хоч було видно як в очах ховаються смішинки.

─ А що ти пропонуєш? - Втрутилася Мері, яка склеювала акурат якусь проектну роботу з різних газетних вирізок, що були розкладені мало не на кожному вільному сантиметрі підлоги.

─ Що, що?! Вичислити звісно душогубів. - В своєму пориві дівчина різко піднялася на ноги.

─ А ну сядь! - зовсім не дружелюбно гаркнула Мері, оскільки ще якихось пів години тому вона милосердно повідомила нам, що розкладе свій проект на підлозі, а тому нам забороняється ходити поки вона його не склеїть. Скільки це займе часу подруга не уточняла, лиш натякнула на обов'язковий візит до туалету, а також займанню зручного положення, бо змінити його не скоро вдасться.

─А якщо мені раптом стане зле? - не витримала я.

─ Віра! Злу зле не буває, - з невинними очима проговорила Мері. ─ Перепрошую за тавтологію.

Я лиш підняла брову в німому питанні.

─ Ну і як будемо ловити? - поцікавилася Оля, якій теж знудилося над книжкою з макроекономіки. ─ На живця чи що?

Блиск в Надіїних очах вказував на те, що подруга попала в десятку.

─ Ти здуріла чи що?! - рявкнула я. ─ Дві і так вже в лікарні, плануєш стати третьою?!

─ Ой не починай, - сказала Надя махнувши рукою, в той же час відчуваючи прилив адреналіну в крові. Вона, як і Галина, завжди шукала, а ще частіше знаходила пригоди на свою п'яту точку.

А на ранок, сюрприз, сюрприз, весь гуртожиток перешіптується про те, що хтось бачив як була вбита пані Ірина Казимирівна.

Звідки росли ноги у цієї плітки здогадатися не важко, а тому довго не думаючи Оля, яка була спочатку за ловлю душогубів, злякавшись кинулася до нашої кімнати, щоб відчитати Надію.

Та поки наша шикарна блондинка з не менш шикарним бюстом мчала в сторону спільних "апартаментів", ми з Мирославою намагалися дійти консенсусу з унітазом.

─ Мері вважай!

─ Може ту палку активніше потрібно там вштрикнути?

─ Дівчата, що у вас там відбувається? - притиснувшись одним вухом до дверей захекано запитала Ольга, милостиво відкладаючи екзекуцію Надії на невизначений термін.

Відповіді з нашої сторони не пролунало, замість неї роздалося якесь незрозуміле чавкання, а тоді щось бухнуло, неначе повітряна куля.

Не зважаючи на те, що ми з Мері відчинили двері, Ольчик лиш крикнувши "фу"  моментально закрила їх знову, замикаючи нас тим самим в ванній кімнаті, де вибухнуло не що інше, як унітаз.

Знаєте як то кажуть, студентське життя - різноманітне. А коли заб’ється унітаз, то повірте мені, з дівчат кепські сантехніки.

Спочатку ми відмили ванну, а тоді відмилися й самі, в той час як дівчата нас підколювали, тобто, я хотіла сказати, морально підтримували.

Вийшовши з ванної кімнати ми побачили як Надя з Олею притримуючись певного перемир'я вминають за обидві щоки шоколадне морозиво. Що можу сказати, ми з Мирославою синхронно повернулися в раніше згадану ванну кімнату.

Апетит у нас пропав на довго.

Отож життя накладало свої веселі студентські пригоди на раніше незрозумілі, жахливі події, навіть Юльчині сусідки, поволі приходили до себе.

Остатнього разу ненароком закрилися на балконі. В легкому одязі, увага в кінці жовтня. Гуртожиток з них спершу посміявся, а тоді новий комендант, колишній військовий, суворий дядько, скориставшись своїми ключами, ввійшов до них, та їх визволив, відчитавши за те, що відправилися на балкон всі троє разом.

Поспостерігавши за цим, ми не змовляючись кинулися до себе.

─ Ключі від усіх дверей! - ляскаючи себе по голові, мовила Надя.

─ Як ми раніше це пропустили? - Вигукнула Мері.

─ Ми думали, що пані Ірина цупила солодощі, коли час від часу навідувалася до нас так би мовити у гості, а насправді пані Ірина Казимирівна, в стані була ввійти у кожну кімнату, коли б їй тільки захотілося і понишпорити всюди, де б їй тільки заманулося, - проговорила Оля, округлюючи очі від неприємної здогадки, озвученої вголос. ─ А це значить, мої шоколадні запаси зникали не в ваших животах?

Ми витріщилися на неї в німому питанні, явно даючи їй відчути ноту нашого обурення від подібного звинувачення.

Оля не була б Олею, якби від цього просто не відмахнулася.