Солодка смерть - Вера НюкМарт

Знявши взуття я розвалилася на одному з вільних ліжок, втомилася.

Романа повернулася десь через півгодини і поспіхом почала спаковувати свої речі, не перестаючи бубоніти під ніс, щось на кшталт дурнуватих нововведень і тому подібного.

Можна було б їй допомогти, та вона не просила, а я не настільки милосердна, щоб пропонувати.

Одяг дівчина забрала за дві ходки, а от книжки мабуть вирішила перенести всі і за один раз. Як наслідок, не втримала тягар знань і вони кольоровим килимом розсипалися по підлозі.

Вибору не було, кинулася їй допомагати, хоч та і бубнила, що справиться сама.

Піднімаючи чергову книгу я побачила під нею фотографію, на якій усміхнена і щаслива Романа стоїть біля імпозантного мужчини.

─ Ви з батьком дуже красиво дивитеся, - сказала я протягуючи дівчині фото, ─ мабуть він тобою дуже гордиться.

─ Може і гордиться, - буркнула у відповідь Романа, ─ тобі то до того що, невже не вчили, що в чужому майні копирсатися не можна.

─ А знаєш, вчили, - випалила я, неочікувано для себе зрозумівши, що такі як вона на контакт ні при яких обставинах не йдуть, а тому з чистим серцем кинула на підлогу книги, що встигла до того підняти, ─ от і пригадаю хороші манери і не буду пхати носа туди, куди не слід.

По очах дівчини було видно, що вона жадала помститися, але ж як, якщо моя валіза так і стояла нерозпакованою. Такою я її і залишила на всі пів дня Романиного переїзду. А як тільки за нею остаточно закрилися двері, то видихнула і розпакувалася сама.