Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

А потім стався той нечуваний жах: у перший шкільний день після великодніх канікул учителька повідомила, що Чарлі не повернеться: він загинув, з’їхавши на велосипеді в кар’єр у Вельсі, куди родина поїхала на відпочинок. Учителька була старим стервом і не втрималася, щоб не додати, що Чарлі було суворо заборонено кататися навіть близько до кар’єру, але ж, як усі пам’ятають, він частенько не слухався дорослих, тож усе одно туди поїхав — мабуть, щоб випендритися... та тут учителька змушена була замовкнути, бо дві дівчинки у першому ряду заплакали.

З того дня щоразу, коли Страйк дивився на кар’єр чи уявляв його, то бачив обличчя усміхненого білявого хлопчика. Він би не здивувався, якби виявилося, що всі колишні однокласники Чарлі Бристоу зберегли такий самий стійкий страх до великої темної ями, стрімкого падіння і невблаганного каміння унизу.

— Так, я пам’ятаю Чарлі,— мовив він.

Борлак Бристоу ледь помітно смикнувся.

— Так. Власне, справа у вашому імені, сер. Я так чітко пам’ятаю, як Чарлі про вас говорив на тих канікулах, за лічені дні до смерті,— «мій друг Страйк», «Корморан Страйк». Незвичайно, правда? Якого походження це прізвище — Страйк? Я більше ніде його не чув.

Бристоу був не першою людиною на пам’яті Страйка, яка чіплялася за будь-яку тему — погоду, плату за проїзд, свої смаки щодо гарячих напоїв, щоб тільки відкласти власне ту розмову, яка привела її до Страйкової контори.

— Я чув, це якось пов’язано з зерном,— озвався Страйк,— з мірами для зерна.

— Та невже? Тобто до страйків, ну, коли бастують, стосунку не має... Бачте, коли я шукав людину, що допомогла б мені у моїй справі, й побачив у довіднику ваше ім’я,— тут у Бристоу засмикалося коліно,— то, мабуть, ви можете уявити, як воно було — ніби знак згори. Знак від Чарлі. Який каже, що я правий.

Він ковтнув. Знову смикнувся борлак.

— Гаразд,— обережно мовив Страйк, сподіваючись, що його не мають за медіума.

— Розумієте, це щодо моєї сестри,— пояснив Бристоу.

— Авжеж. Вона потрапила в халепу?

— Вона загинула.

У Страйка мало не вихопилося: «Що — і вона теж?»

— Співчуваю,— обережно вимовив він натомість.

Бристоу прийняв співчуття різким кивком.

— Це... це непросто. По-перше, ви маєте знати, що мою сестру звати — звали — Лула Лендрі.

Надія, що була вигулькнула на згадку про потенційного клієнта, повільно обвалилася гранітною могильною плитою, боляче врізавши Страйкові під дих. Чоловік, що сидів навпроти, перебував у полоні ілюзій, якщо не божевілля. Як неможливе існування двох однакових сніжинок, так само неможливо, щоб оцей кислолиций чоловік-кролик мав спільні гени з бронзовошкірою, діамантово-точеною красунею зі стрункими, мов у кобилиці, ногами — з Лулою Лендрі.

— Мої батьки її удочерили,— ледь чутно вимовив Бристоу, ніби прочитав Страйкові думки.— Ми всі нерідні.

— Ага,— озвався Страйк. Спогади були неймовірно чіткі: подумки озираючись на той гігантський, прохолодний, ошатний будинок і осяйні акри саду, Страйк викликав у пам’яті зманіжену блондинку-мати, яка головує за садовим столом; далекі розкати грізного батьківського голосу; похмурого старшого брата, який колупає фруктовий торт; Чарлі, який смішить мати своєю клоунадою,— але дівчинки не пригадував.

— Ви ніяк не могли знати Лулу,— провадив Бристоу, ніби знову Страйк озвучив свої сумніви.— Батьки взяли її вже після того, як Чарлі помер. До нас вона переїхала чотирирічною — до того вже зо два роки провела в опіці. Мені було майже п’ятнадцять. Досі пам’ятаю, як стояв у дверях і дивився, як татко несе її до ґанку. На голові у неї була маленька червона шапочка, в’язана. Мати досі її зберігає.

І тут — цілком зненацька — Джон Бристоу розридався. Схлипуючи собі в долоні, він зіщулився і трусився, крізь пальці йому текли сльози й шмарклі. Щоразу як він начебто брав себе в руки, ридання проривалися наново.

— Вибачте... вибачте... о Господи...

Задихаючись і гикаючи, він промокнув носовичком очі під окулярами, намагаючись опанувати себе.

Відчинилися двері, й увійшла Робін з тацею.

Бристоу відвернувся, його плечі ходили ходором.

Крізь прочинені двері Страйк знову побачив у приймальні жінку в костюмі; тепер вона супилася на нього поверх сторінок «Дейлі експреса».

Робін поставила на стіл дві чашки, кухлик з молоком, цукорницю і таріль шоколадного печива — нічого з цього Страйк раніше не бачив — байдуже усміхнулася і розвернулася йти.

— Заждіть, Сандро,— спинив її Страйк.— Ви не могли б...

Узявши з шухляди папірець, він поклав його собі на коліно.

З боку Бристоу лунали тихі схлипи, а Страйк писав — дуже швидко, але якомога розбірливіше:

Погугліть Лулу Лендрі та гляньте, чи її дійсно удочерили і хто. Не обговорюйте свої дії з жінкою у приймальні (нащо вона прийшла?). Запишіть відповіді на мої питання і принесіть мені, але не кажіть уголос, що ви знайшли.

Він передав папірця Робін, вона мовчки взяла його і вийшла.

— Вибачте, перепрошую,— видихнув Бристоу, коли двері зачинилися.— Це не... я зазвичай не... я просто був на роботі, там клієнти...

Він кілька разів глибоко вдихнув. Через почервонілі очі схожість із кроликом-альбіносом лише посилилася. Праве коліно і досі підскакувало.

— То просто були страшні місяці,— прошепотів він, глибоко дихаючи.— Лула... потім ще мама...

У Страйка від вигляду печива слинки потекли, бо він нічого не їв, здається, уже кілька днів, та зрозуміло було, що не надто це буде співчутливо — починати їсти, поки Бристоу тут труситься і витирає очі. На вулиці кулеметом торохтів відбійний молоток.

— По смерті Лули вона геть здалася. Рак ніби перейшов у стадію ремісії, але згодом повернувся, і сказали, що тут уже нічого не вдієш. Це ж був уже другий раз. Мама вже мала зрив після Чарлі, й тато подумав, що нова дитина покращить ситуацію. Вони завжди хотіли донечку. Отримати дозвіл на вдочеріння було нелегко, але Лула була змішаної раси, таких важче влаштувати, тож,— (ще один притлумлений схлип),— її вдалося взяти. Вона завжди була г-гарна. Лулу відкрили на Оксфорт-стріт, вони там з мамою ходили по крамницях. Її запросила «Атена». То одна з найпрестижніших агенцій. У сімнадцять вона вже повний день працювала моделлю. На момент смерті коштувала десять мільйонів. Не знаю, нащо я вам це все розповідаю. Ви, мабуть, і так знаєте. Всі про Лулу знали — гадали, що знають — усе.

Він