Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

І цього разу зіткнення уникнути не вдалося. У Робін врізалося, збиваючи з ніг, шістнадцять стоунів розпатланого чоловіка, який її не помітив; впустивши сумочку і вимахуючи руками, мов вітряк, вона хитнулася у бік смертоносних сходів.

2

Страйк витримав удар, почув пронизливий крик і зреагував інстинктивно: випростав довге ручисько і вхопив у жменю тканину й тіло; від кам’яних стін відбився новий болісний зойк, а далі — не без зусиль — Страйк витягнув дівчину на тверде. Луна від її вереску ще металася на сходах, і він зрозумів, що й сам не стримав вигуку:

— Ісусе Христе!

Дівчина біля дверей зігнулася навпіл від болю і хлипала. З того, як вона хилилася на один бік і одну руку засунула за лацкан пальта, Страйк виснував, що врятував її, схопивши за ліве персо. Більшу частину почервонілого обличчя дівчини ховав каскад блискучого хвилястого білявого волосся, але в тому оці, яке було видно, Страйк роздивився сльози.

— Чорт... вибачте! — його гучний голос породив ще одну хвилю відлуння на сходах.— Я вас не помітив... не чекав, що тут хтось буде...

Десь під ногами заволав дивакуватий і самітний графічний дизайнер, що винаймав офіс просто під Страйковим:

— Що воно там робиться?

За секунду почулися притишені нарікання, які означали, що менеджер бару, який спав у квартирці на горищі над Страйковим офісом, теж зреагував на гамір — може, навіть прокинувся.

— Та заходьте...

Страйк відчинив двері кінчиками пальців, щоб випадково не торкнутися дівчини, яка зіщулилася на порозі, й запросив її увійти.

— У вас там усе гаразд? — сварливо запитав графічний дизайнер.

Страйк грюкнув дверима.

— Я в нормі,— збрехала Робін тремким голосом, хоча досі щулилася і трималася за груди, не обертаючись обличчям до Страйка. За секунду-другу вона випросталася і розвернулася — обличчя червоне, очі досі мокрі.

Мимовільний нападник виявився здоровилом: високий, волохатий, з ледь помітним черевом — ведмідь гризлі, та й годі. Одне око у нього було підбите й набрякло, трішки нижче брови луснула шкіра.

Кров уже запікалася у підпухлих подряпинах з білими краєчками (явно від нігтів) у нього на лівій щоці й на правому боці дебелої шиї, яка виднілася з розстебнутого коміра м’ятої сорочки.

— Це... це ви — містер Страйк?

— Він.

— Я т-тимчасова.

— Хто?

— Тимчасова секретарка. З «Тимчасових рішень».

Назва агенції не змила недовірливого виразу з подертого обличчя чоловіка. Так вони й дивилися одне на одного — знервовані, ворожі.

Як і Робін, Корморан Страйк був цілковито впевнений, що назавжди запам’ятає останні дванадцять годин — ніч, коли змінилося його життя. А тепер, схоже, мойри ще й відрядили цю емісарку в охайному бежевому тренчі, щоб покепкувати з нього, демонструючи, що він котиться у прірву.

Ніякої тимчасової секретарки не мало бути. Звільнення попередниці Робін, згідно з намірами Страйка, мало означати розірвання контракту.

— На який строк вас прислали?

— Д-для початку на тиждень,— відповіла Робін, яку зроду не зустрічали настільки негостинно.

Страйк подумки швидко полічив. Цілий тиждень у перерахунку на космічні тарифи агенції змусить його непоправно перевищити кредит; може, це навіть стане останньою соломинкою, яка переламає Страйкові хребта,— головний кредитор натякав, що вже давно на це чекає.

— Вибачте, я на хвильку.

Страйк вийшов з кімнати через скляні двері й одразу звернув праворуч, у крихітний вогкий туалет. Тут він замкнув двері та вдивився у тріснуте плямисте дзеркало над раковиною.

Відображення, яке дивилося на нього, вродливим не назвеш. Страйк мав високе нависле чоло, широкий ніс і густі брови такого собі молодого Бетховена, який захоплюється боксом; набрякле й почорніле око тільки підсилювало це враження. Густе кучеряве волосся, пружне, ніби килимове покриття, заробило Страйкові — серед інших дитячих кличок — ще й прізвисько Лобкоголовий. Він видавався старшим за свої тридцять п’ять років.

Заткнувши зливний отвір корком, Страйк наповнив брудну потріскану раковину крижаною водою, глибоко вдихнув і повністю занурив туди голову, яка пульсувала від болю. Вода ляпнула йому просто на черевики, але Страйк не зважив на те, насолоджуючись десятьма секундами крижаного сліпого спокою.

В голові миготіли незв’язні образи минулої ночі: ось він скидає три шухляди речей у солдатський мішок, а Шарлотта верещить на нього; ось йому просто у надбрів’я прилітає попільничка, бо озирнувся вже у дверях; ось він пішки мандрує темним містом до свого офісу, де годину чи дві спить у кріслі. А ось остання огидна сцена, коли Шарлотта рано-вранці відшукала його, щоб випустити останню обойму, яку не встигла розстріляти, коли Страйк пішов з її квартири: коли вона роздряпала йому лице і вибігла геть, він був сповнений рішучості просто дати їй піти, та потім, у миттєвому пориві божевілля, Страйк кинувся за нею — але гонитву перепинило мимовільне втручання дурноверхої дівиці, яку Страйкові довелося спершу рятувати, а потім утішати.

Страйк виринув з холодної води, вдихнув, застогнав. Обличчя й голова приємно заніміли, шкіру трохи поколювало. Він насухо витерся задубілим рушником, що висів на дверях, і знову вдивився у своє похмуре обличчя. Без слідів крові подряпини нагадували вм’ятини, неначе відпечаталася м’ята подушка. Шарлотта, мабуть, уже в метро. Серед божевільних думок, які погнали Страйка за нею, був і страх, що вона кинеться на рейки. Одного разу, років десять тому, після особливо запеклої сварки вона вилізла на дах і там, п’яно хитаючись, присягалася, що зараз стрибне. Мабуть, варто порадіти, що через цю тимчасову секретарку довелося облишити гонитву. Після отієї нічної сцени повертатися нема куди. Цього разу це вже мусить бути кінець.

Відліпивши від шиї промоклий комір, Страйк відсунув іржаву засувку, вийшов з туалету і повернувся через скляні двері.

На вулиці загуркотів відбійний молоток. Робін стояла перед столом, спиною до дверей. Коли Страйк зайшов до кімнати, вона вийняла руку з-за лацкана тренча, і він здогадався, що «тимчасова» знову масажувала груди.

— Ви як? — спитав Страйк, старанно відводячи очі від ураженого місця.

— Нормально. Слухайте, якщо я вам не потрібна, я піду собі,— з гідністю відповіла Робін.

— Та ні, зовсім ні,— вилетіли зі Страйкового рота слова, які він сам слухав з обуренням.— Тиждень... так, тиждень — то якраз добре. Ось пошта...

З-під придверного килимка Страйк видобув листи і виклав перед нею на стіл, як втішний приз.

— Еге ж... Розпечатуйте листи, відповідайте на дзвінки, наведіть тут лад — пароль до комп’ютера «Hatherill23», можу записати...— і записав