Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

Бо у кожному лихому повороті долі най-нещасніший з невдах — той, хто доти був щасливий.

Боецій, «Розрада у філософії»

1

Двадцятип’ятирічне життя Робін Еллакотт мало свої драми й катастрофи, але ніколи раніше вона не прокидалася з цілковитою певністю того, що цей день запам’ятає на все життя.

Зразу після опівночі, під статуєю Ерота посеред площі Пікадиллі, її давній бойфренд Метью зробив їй пропозицію. У п’яному полегшенні після її «так» Метью зізнався, що планував підняти питання ще в тайському ресторані, але там якась мовчазна парочка весь час підслуховувала їхню розмову. От він і запропонував прогулятися темними вулицями попри протести Робін, яка нагадувала, що зранку їм обом рано вставати; й ось настала мить натхнення, і Метью повів збентежену Робін до п’єдесталу статуї. І тут, відкинувши сором’язливість, повівся зовсім не як Метью: опустився на одне коліно і зробив пропозицію просто під поглядами трійці безхатьків, які тулилися тут-таки, на сходах, передаючи одне одному пляшечку з метом.

На думку Робін, то була найкраща пропозиція за всю історію шлюбів. Метью навіть мав у кишені обручку, яку вона нині надягла на палець: сапфір і два діаманти, розмір пасував ідеально, і всю дорогу до міста Робін задивлялася на ту обручку, поклавши руку собі на коліна. Тепер вони з Метью мали власну історію, смішний сімейний анекдот, який можна розповідати дітям: як усі плани (а Метью ж це спланував!) полетіли під три чорти й усе вийшло цілком спонтанно. Робін сподобалися і безхатьки, і місяць, і переляканий, збентежений Метью на одному коліні; сподобався Ерот і стара брудна Пікадиллі, і чорний кеб, на якому вони поїхали додому у Клепгем. Робін, власне, ладна вже була полюбити всенький Лондон, до якого за той місяць, що мешкала тут, вона так і не потеплішала. Сяйво обручки позолотило навіть блідих сварливих пасажирів ранкової підземки, які напхалися до вагона. Вийшовши під холодне світло березневого дня на станції «Тоттенгем-Корт-роуд», Робін погладила великим пальцем внутрішній бік платинової смужки і відчула вибух щастя. Подумала: може, на обідній перерві купити яких журналів для наречених? Коли Робін маневрувала між дорожніми роботами на Оксфорд-стріт, раз у раз позираючи на папірець у руці, на ній спинялися чоловічі погляди. Робін за всіма стандартами була гарна дівчина — висока, з формами, з довгим рудувато-білявим волоссям, що розмаялося від швидкої ходи. Холодне повітря додавало рум’янцю її блідим щокам. Це був перший день її тижневого терміну в ролі тимчасового секретаря. На тимчасових роботах вона працювала, відколи переїхала до Метью в Лондон, але скоро тому прийде край: Робін уже отримала кілька запрошень на співбесіду на «нормальну» роботу.

Найважчим і найцікавішим на нинішніх роботах-одноденках був пошук офісів. Після маленького містечка у Йоркширі, де Робін жила раніше, Лондон видавався великим, складним, незбагненним. Метью сказав їй не ходити, втупившись у карту, бо видаватиметься туристкою, а отже, легкою жертвою, і тому Робін покладалася головно на так-сяк нашкрябані від руки схеми, які складали для неї в агенції тимчасового працевлаштування. Робін не була впевнена, що від того стає схожою на справжню лондонку.

За металевими барикадами і синіми пластиковими стінами, що оточували ділянки, де ремонтували дорогу, годі було роздивитися, чи правильно Робін іде, бо зазначених на папірці знаків, за якими вона мала шукати шлях, не стало видно. Вона перейшла перекопану вулицю перед високою офісною будівлею, позначеною на її мапі як «Сентер-пойнт» і схожою на гігантську вафлю через щільну сітку однакових квадратних вікон, і рушила у напрямку Денмарк-стріт.

Знайшла потрібну вулицю вона мало не випадково, пройшовши вузьким провулком під назвою Денмарк-плейс на коротку вулицю з безліччю строкатих вітрин: гітари, клавішні, всіляке музичне приладдя.

Чергову дірку на дорозі оточували червоно-білі барикади, і ремонтники у флуоресцентних куртках побажали Робін доброго ранку виразним свистом, але вона вдала, що не чує.

Робін глянула на годинник. Оскільки вона, як завжди, вийшла з дому з запасом — на той раз, якщо загубиться, тож і прибула на чверть години раніше. Непоказні чорні двері потрібного офісу знайшлися ліворуч од вивіски кафе «12 тактів»; ім’я орендатора було написане на папірці, скотчем приклеєному коло дзвінка. У звичайний день, не маючи на пальці осяйної новенької обручки, Робін поставилася б до такого з відразою, але сьогодні навіть той брудний папірець і облізла фарба на дверях стали, як і вчорашні безхатьки, живописними деталями на тлі її великого роману. Робін знову глянула на годинник (блимнув сапфір, і серце її тьохнуло: вона б усе життя дивилася на мерехтіння того камінця), а потім у спалаху ейфорії вирішила, що прийде раніше і добре попрацює на роботі, хоча чхати б на таку роботу.

Вона була потягнулася до дзвінка, аж тут чорні двері розчахнулися, і на вулицю вибігла жінка. Протягом дивно статичної секунди Робін і жінка дивилися одна на одну, завмерши, щоб не зіштовхнутися. Того зачарованого ранку всі чуття Робін були налаштовані дуже тонко; короткий погляд на те біле обличчя так сильно вразив її, що потому як їм вдалося розминутися на якийсь сантиметр і темна жінка поквапилася геть, завернула за ріг і зникла з очей, Робін була упевнена, що і згодом легко витягне той образ із пам’яті. Справа була не лише у дивовижній жінчиній красі, яка закарбувалася в її голові, а й у виразі жінчиного обличчя: розлюченому і водночас дивно піднесеному.

Робін перехопила двері, перш ніж вони затулили від неї вицвілий під’їзд. Старовинні металеві сходи зміїлися навколо так само старовинного ліфта-клітки. Зосередившись на тому, щоб шпильки не застрягли у сходинках, Робін подолала перший проліт, проминула ламінований і оправлений у рамку плакат студії «Крауді графікс» і рушила вище. Тільки опинившись перед скляними дверима нагорі, Робін зрозуміла, що це за контора, в яку її відіслали попрацювати. В агенції про це навіть не натякнули.

Ім’я, яке вона прочитала внизу на папірці, було вигравіюване на склі: «К. Б. Страйк». А нижче виднілися слова «Приватний детектив».

Робін завмерла з розтуленим ротом, відчуваючи подив і захват, якого не зрозумів би ніхто з її знайомих. З жодною людиною (навіть з Метью) вона ніколи не ділилася своєю давньою, таємною, дитинною мрією. І ось — сьогодні, саме сьогодні! Ніби сам Господь їй підморгнув (і це Робін теж пов’язала з магією дня, з Метью, з обручкою, хоча, коли добре подумати, жодного зв’язку між ними не існувало).

Вона підійшла до дверей дуже повільно, смакуючи мить. Простягнула руку до клямки (у тьмяному світлі сапфір потемнів), та