Завоюй мене - Стефанія Лін
День минає відносно спокійно. Вирішую, що Данте пішов і більше сьогодні не прийде. Врешті, не буде ж він цілими днями сидіти зі мною? У нього є купа інших справ. Все спокійно до того часу, поки в крамничку не навідується мій батько.
Він пішов від мами задовго до того, як мені виповнилося дев'ятнадцять. П'янчуга, котрий жодного разу навіть гривні додому не приніс. Жорстокий домінант, який знущався з усіх нас. Страждала я, бабуся, дідусь, мама. Нікому було захистити. Ніхто і не міг. Мама слабка, хвора з дитинства, ніжна та довірлива, котра пробачала усе… Дідусь, надто старенький, щоб протистояти зятю. Бабуся з цукровим діабетом, гіпертонією та ще рядом хвороб. Я була для них усіх центром світу. Ми бідували, — хоч і зараз не краще, зате спокійніше, — але коли батько умовно їхав на роботу, вдома панувала любов.
Варто Юрію Лебедю увійти, все у мені інтуїтивно стискається. Я ніколи не забуду як бив мати. Ніколи не пробачу, до чого довів її та бабусю. Вічні нерви та скандали погіршували їх здоров'я день за днем.
Встаю. Відсуваю книгу, оглядаю чоловік з-під лоба. Він не змінюється: старий одяг, роками зношений, не випраний, обличчя аж синє від алкоголю, грубі руки, застій рідини у тілі. Колись він був красивим. “Високий, русявий, смішний”… — так казала мама.
Запах спирту перебиває запах книг й пилу.
— Ну що? — зиркає карими очицями. — Працюєш?
— Працюю, — коротко відрізаю.
— Гроші потрібні.
Вигинаю брови, потім хмурюся. Дещо страшно, батько може зірватися з ланцюга у будь-яку мить. Вдарити когось для нього найпростіше.
— Йди на роботу, — викарбовую.
Спирається на стійку. Неприємний запах торкається носа. Затримую подих, аби не труїтися ним.
— Я прийшов до доньки. Ти що, тата кинеш? Я й так даю вам з дідом жити без мене.
На мить заплющую очі. Вірно, дає. Поліція вигнала його. Та і, мабуть, ми набридли йому, тож пішов жити по друзях, таких самих п'янчуг, як сам.
— То квартира дідуся, ти не можеш в ній жити без його згоди на те. — ціджу крізь зуби.
Батько смикається. Тягнеться до мене рукою, але я швидко відплигую. Шум відволікає його, завмираємо ми обоє. Повертається Данте. Застигає в одвірках, займаючи собою увесь простір. Мене починає трусити ще більше. Не вистачало, щоб він побачив цю сцену й усе зрозумів. Раптом це зможе вплинути на рішення стосовно магазину? Хоча, а є різниця, якщо все вже належить йому?
Данте повільно обводить поглядом мене та Юрія Лебедя. Оцінює, злегка хмурить брови на холодному обличчі. Це його єдина емоція. Робить крок, заповнюючи собою все. Аромат хвої та кориці хоч трішки, та все ж перебиває запах спиртного. Очікую, що скаже щось, проте Марк мовчить. З байдужістю йде до стелажів й удає, що розглядає книги. Одну навіть гортає.
Переводжу погляд на батька. Він виблискує очима, тихо питає:
— Це такі у тебе покупці? І грошей немає? Не бреши. — сичить. — Зайду пізніше.
Не знаю чому, та він тікає. Видихаю, скошую погляд на Данте. Продовжує стояти поруч зі стелажем. Проте, тепер до мене обличчям. Погляд зелено-синіх очей вивертає душу. Опускаю свої очі й сідаю назад на старий стілець. Мовчу. Мені нічого казати, виправдовуватися я не зобов'язана.
Тихі, виважені кроки, сповіщають, що чоловік рухається до мене. І дійсно, варто швидко глянути на нього, щоб зрозуміти — він зовсім близько.
— Потрібно змінити підхід, — лунає.
Голос-грім, від якого навіть волосся дибки встає.
— Підхід до чого? — підіймаю голову. Відкладаю книгу, яку майже закінчила реставрувати.
— Антикварна крамниця, це не лише про книги. Щоб продавати старі речі, потрібно облаштувати інтер'єр. Ти чула вислів, що зустрічають по одежині?
Хмурюся.
— Звичайно.
Данте злегка схиляє голову на бік, спирається на стійку та поглядом обводить приміщення. Я дивлюся з ним: стелажі з книгами, стопки книг у кутках, під стелажами, та всюди. Все коричневе, старе, книги зношені. Хоча, тут все зношене. Але хіба варто судити книгу за обкладинкою? Головне ж, сюжет.
— Завтра пришлю команду, — лунає. Тон струмом крізь тіло проходить.
— Яку команду? — намагаюся не бути надто здивованою.
— Розроблять інтер'єр, додамо каву. Деталі важливі. — сухо у відповідь. — На сьогодні все.
Не вірю власним вухам. Данте керує мною, наказує, немов я працюю на нього! Але ж це не так! Так, він викрав землю та сам магазин, проте я не наймалася, не укладала договорів, це він прийшов і все забрав. Вирішив, зробив як сам хоче.
— Що значить “все”? — з викликом запитую.
Марк повертається до мене. Очі виблискують холодом. Одразу уявляється, що стоїш по коліна в снігу, оголена, спустошена й випатрана. Ось так він дивиться.
— Можеш повертатися додому, — промовляє очевидне.
— Я ще не закінчила, — тягнуся до книги.
Різко, несподівано, Марк накриває мою руку своєю долонею. Вона холодна, велика, під нею моєї взагалі не видно. Затамовую подих, в очі його зазираю. Подив штовхає щось бовкнути, та я вчасно прикушую язика.
— Ти закінчила.
— Я не працюю на вас, щоб виконувати накази.
Висмикую руку й роблю крок назад. Надто мала відстань між нами. Він мені не подобається, щоб стояти так близько, достатньо ранішньої поїздки в машині. Данте спокійно спостерігає за моїми діями, котрі буквально кричать про паніку. Не змінюється в обличчі, лише злегка, ледве помітно, всміхається.
— Магазин мій. Ти працюєш на мене протягом року, щоб довести, — крамниця може існувати у новому світі, вона доцільно займає мою землю. Все, чим я володію, має приносити прибуток. — спокійним голосом. — Але, якщо тебе не цікавить доля крамниці, яку ти палко любиш, що ж… — стенає плечима. — Який тоді сенс вкладати у неї?
Хитаю головою. У мене просто не вистачає слів. Нахабність пана Данте переходить межі. Він не просто маніпулює, він грає, і чудово це знає. Ба більше, йому це подобається.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно