Завоюй мене - Стефанія Лін

Беруся відновлювати одну з книг. Проглядаю кожну сторінку, фіксую пошкодження обкладинки. Настільки поринаю у роботу, що забуваю про все на світі.  Швидше інтуїтивно, аніж фізично, відчуваю на собі погляд. Стрімко підіймаю голову, пригадую про Данте, тож оглядаю приміщення. Його не видно. Дивно, пішов? Я вимкнулася, поринула у вакуум. Могла не почути.

Шум позаду лякає. Різко обертаюся. Він все ще тут. Стоїть, в руках розкрита книга, очима пропалює. Дивиться так, ніби душу промацує, слабкості шукає. 

Відвертаюся. Пан Данте не збирається комунікувати, тому і я не буду. Який сенс? Втім, примарна надія, що він подивиться на все, а потім все ж піде дасть нам спокій з дідусем, зникає після його слів:

— Який прибуток приносить ваша книжкова крамниця за рік? 

Прикушую губи. Прибуток? Добре, що ми взагалі на плаву тримаємося. 

— Ми не ведемо бізнес, щоб прибуток отримувати. — сухо промовляю. 

— Які витрати? — все тим же тоном лунає.

Повертаюся до Марка. В очі дивлюся, але майже одразу відводжу. 

— Комунальні послуги. Все решта я сама. 

Данте киває. Кладе книгу мені на стіл.

— Якщо щось вмієш, не роби цього безкоштовно. Гарного дня, Сабріно.

Обходить стійку та йде. Варто чоловіку залишити приміщення — видихаю. Полегшення таке потужне, що в піт кидає. Навіть не розуміла, що його присутність настільки сильно тримає у тонусі. 

— Не все на світі потрібно купувати, — буркаю, хоч і знаю, що не чує.