Завоюй мене - Стефанія Лін

— Це що? — варто дідусю повернутися, я ледве не кидаюся на нього. 

Він завжди був у мене надто добрим. Надто наївним та довірливим. Після смерті бабусі стало гірше, адже вона якраз була досить прагматичною жінкою. Дійсно іскрою за покликанням, а не за прізвищем. 

— Наш шанс залишити магазин, — м'яко відповідає.

— Він забрав у нас землю, — гнівно випалюю. — А ти приймаєш його тут? Дідусю! 

— Ми маємо цілий рік, щоб не дати знести магазин, — не здається. 

Шаркає підошвами у свою кімнату. Йду слідом.

— Дідусю, а сенс? Все тепер не наше, належить Данте! Щоб його…

— Не лайся, — одразу перебиває. — У нас немає іншого виходу.

Зупиняюся. Дід заходить до себе, а я вилітаю з квартири. Мені щастить, Данте ще не поїхав на своїй машині —  монстрі. Якраз стоїть поруч, палить, поглядаючи на вікна нашого будинку.

Підходжу до нього. Гнів струшує тіло, адреналін кипить в крові. Зараз я не боюся нічого і нікого.

— Ось це, — вкладаю теку тепер йому в руки, втім, чоловік не бере її, тож папери летять на мокрий від дощу, асфальт. — не розв'язання проблеми. Хочете знати чому? — ледве не кричу. Намагаюся вгамувати внутрішній тремор, та руки видають мене з головою.

Данте спокійний. Зелено-сині очі повільно, навіть надто, опускаються з моїх очей на папери під ногами. Потім оглядають повністю, демонструючи зухвалу лінивість. 

— Чому? — викидає недопалок. 

— Ви їх причина. Осередок. Навіщо вам земля там? Вам майже все місто належить. Я читала, що ви скупили не лише тут…. Невже мій нещасний магазинчик такий вже ласий шматок? 

— У тебе є рік, щоб довести, що мій магазинчик має шанс на життя у світі технологій. — сухо відрізає у відповідь. 

— І як я маю довести? 

Данте стенає плечима. Крок робить, топчучи папери. Нахиляється, щоб чула його тихий голос:

— Мене це мало обходить.

Їде. Сідає в машину і їде, ніби не руйнує прямо зараз моє життя. Дивлюся машині вслід й не можу повірити, що це дійсно сталося зі мною. Марк Данте просто бере і псує усе. Нахабно, жорстоко, безапеляційно. Для нього це звичка. Життя, яке бачить щодня, яким існує. Для мене крах. Повне потоплення корабля. 

Повертаюся додому. Дідусь на кухні, заварює м'ятний чай. Знає, що я біснуватися буду. Але якийсь там чай мене не заспокоїть. Йду у свою кімнату, замикаю двері й сідаю за стіл. Увімкнувши старенький ноутбук, якому для роботи потрібно кілька годин вмикатися, очікую. Я читала про Марка Данте тисячу разів. Шукала щось, що допоможе. Щось брудне, котре б оприлюднила і можливо б, на якийсь час, змогла не хвилюватися за власну крамничку. Але що може дати гугл? Нічого. Скільки разів мені потрібно читати жовту пресу, аби мати змогу зробити хоч щось? 

Наступний день починається як завжди, за виключенням одного факту — вранці двері нашої з дідусем квартири нахабно відмикаються, на порозі стоїть чоловік у чорному класичному костюмі. Я якраз визираю з ванної, закінчуючи ранішні збори, поки дідусь вітається з незнайомцем.

— Мене звати Олег, я водій пана Данте. Сьогодні пані Іскра їде на роботу з нами. Пан Данте хоче поспостерігати за роботою магазину. Ви теж працюєте там? — говорить наче робот. Лише коли закінчує, дивиться на дідуся.

— Сабріна працює, я допомагаю, не завжди, — швидко каже й шаркає  назад. — Зараз передам їй.

Проходжу до дідуся, по дорозі заправляю улюблену смугасту кофтинку в джинси, й кажу:

— Я все чула, дідусю. — цілую його у скроню. — Дзвони, раптом що. 

Намагаюся швидше вийти за поріг, щоб цей водій припинив лякати увесь дім своїм виглядом, але здається Олег моїх намірів не розуміє. 

— Підемо? — в очі чоловіку дивлюся. 

Киває. Крок назад і я замикаю квартиру, прислухаючись, що робить дідусь. Судячи зі звуків, пішов на кухню. 

Спускаюся під дім. Машина — монстр стоїть в очікуванні. Дверцята відкриваються, водій ледве не вштовхує на задні сидіння. Аромат кориці та хвої миттєво торкається кінчика носа, змушує пчихнути. Одразу перепрошую й скошую погляд на Данте. Великий. Сидить поруч наче гора. Не бажає мені здоров'я, як це роблять нормальні люди. Коротко кидає Олегу рушати й ми вже їдемо до книжкового магазину. 

Спершу мовчу, але потім чаша терпіння не витримує, вибухає:

— Навіщо вам спостерігати? 

Данте не реагує. Продовжує прямо дивитися, ігнорувати. Взагалі складається враження, що він чув мене, але мій голос нагадує писк набридливого комара влітку. 

— Якщо ви плануєте протягом року бути таким комунікабельним, то я вже уявляю як буде весело. 

Лише після того, як слова злітають з язика, затуляю рота. А потім вирішую, що нічого страшного, тим паче Данте і на них не реагує. Врешті-решт, книжкова крамниця існуватиме ще рік, — це перше. А друге — я нічого не втрачаю, бо вже фактично втратила. Який сенс бути чемною з тим, хто ламає твоє життя? 

В приміщення заходжу перша. Запах старих книг, пилу, замінює собою аромат кориці та хвої. Глибоко вдихаю. Знімаю легку куртку і йду за стійку. До мого подиву Данте слідом. Через його зріст та розміри магазину, відчуваю себе мурахою. Він займає увесь простір. А може то аура у чоловіка така. 

Спостерігаю за ним. Знімає пальто та крокує до стелажів. В одну мить занурюється в них і зникає. Дивно, що фіксую думку — варто йому зникнути з поля зору і я розумію — весь час не дихала. 

Сівши на стільчик дістаю дзеркальце. У відбитті помічаю власні чи то карі, чи зелені, очі. Такі вони, незрозумілі. Русяве волосся хвилями лежить на плечах. Хитнувши головою зв'язую його у хвіст. Заважає, коли книги ремонтую. Бліда шкіра стає ще сірішою на фоні лавки. Видихаю. Хай там як, та мені потрібно працювати. 

Наш магазинчик не прибутковий бізнес, він швидше про обмін історіями, цікаві враження від людей, яких бачу щодня. Згодом я навіть почала продавати книги в інтернеті, тож бувало свято і на моїй вулиці, коли траплялося рідке видання.