Веселий ярмарок - Сергій Володимирович Кисельов

Лариса Шевченко

ОБСТАВИНИ

В Івана Петровича видався божевільний день. Такий, що ворогові своєму не побажаєш! День, коли не лише ті, що купують, а й ті, що продають, воліли б опинитися на безлюдному острові або й на іншій планеті, заселеній істотами, що не потребують парфумів.

До цього чорного дня календаря — Восьмого березня — Іван Петрович мав найбезпосередніший стосунок: він був директором одного з найбільших у місті універсальних магазинів.

П'ючи каву, Іван Петрович розмірковував над гіркою своєю долею. «Отак крутишся з ранку до ночі, себе не бережеш, а нервові клітини не відновлюються... Робота, звичайно, почесна й відповідальна, а от душі ніякого виходу немає...» Тут він трохи грішив проти істини, бо душа його вихід мала, і неабиякий. У вільні від промтоварів хвилини Іван Петрович писав вірші. Сталося це з ним не так давно. Всупереч загальноприйнятій думці про поголовну поетичну сверблячку в молодих, його на це діло потягло під старість. Ніби компенсуючи тяжку повоєнну юність, коли Іван мріяв про льотне училище, а потім сподобався сусідці-буфетниці, яка затягла його в ЗАГС і вивела в люди своєю дорогою в житті, директор вдарився у таку любовну лірику, що не снилася й акселератам. Ще дивніше було те, що лірика не призначалася якійсь конкретній особі — ані його лайливій дружині, з якою вже відгуляв срібне весілля і виростив двох дітей, ані якійсь прекрасній незнайомці. Вона існувала окремо, сама по собі, як жага чогось незвіданого, недозволеного, втраченого, але од того ще більш жаданого. Спершу це були окремі строфи, стислі згустки директорових емоцій, потім уже цілі вірші, що вилилися у поему, яка називалася коротко й виразно: «Утопилася».

Досі він не наважувався виносити на люди свої писання.

Думки, про оплески, журнали та видавництва у нього, звісно, з'являлися, але якісь ілюзорні. Реальнішим був інший шлях — зібрати близьких і явити їм щойно народжене поетичне дитя своє.

Навколо щедро сервірованого столу того вечора були дружина, донька-студентка і син зі своєю половиною.

— А тепер, дорогі мої, я хочу вам дещо показати... Всі пожвавилися, настроюючись на непередбачені подарунки.

Тим часом Іван Петрович приніс з іншої кімнати грубий зошит, у який бухгалтери записують витрати й прибутки, урочисто розгорнув його і почав...

Коли він закінчив, усі дивилися на нього, як на божевільного.

— Ну, батя, ти даєш!—першим отямився син.— Мабуть, втюрився в якусь неповнолітню продавщицю!

Цю рецензію підсолодив торт, яким дружина Івана Петровича поцілила йому в очі...

Іван Петрович зі страхом згадав ту вечерю. Всидіти на місці вже не міг, подався до торговельного залу, забув навіть про небажані зустрічі — так закортіло на люди!

Звично обходячи секції, владно й коротко віддавав накази дівчатам, що стояли за прилавком. Торгівля йшла жваво, народ хапав усе, навіть те, що місяцями припадало пилюкою на полицях. Зібрався було йти до себе, як біля вітрини з хустками побачив знайоме обличчя. «Зараз причепиться»,— майнула думка. Проте чоловік лише підняв капелюха, вітаючись, і знову повернувся до вітрини. «Звідки ж я його знаю?— міркував директор.— А-а, на конференції профспілок поруч сиділи, він, здається, в якомусь журналі працює...»

— Здрастуйте, товаришу...

— Ткачук,— ввічливо підказав чоловік.

— Так, так, Ткачук! Як життя, як ідуть справи в редакції?

— Дякую, живемо, виходимо в світ потроху.

«Таки не помилився»,— подумав Іван Петрович.

— Та що ми тут стоїмо, прошу до мене,— додав уже вголос.

— Дякую, справ багато, подарунки ось своїм жінкам мушу дібрати.

— То разом і поміркуємо,— директор підштовхував журналіста до дверей з написом «Вхід стороннім заборонено».

Зайнявши своє місце за столом, Іван Петрович звернувся до гостя, якого посадив навпроти.

— Так, кажете, подарунки... А що саме? — нарешті озвався директор,

— Жінці хустку хотів, а доньці — ще не знаю.

— Та-а-ак, хустки ось нам напередодні завезли, закарпатські. Красиві, теплі й недорогі. Йдуть на експорт. А що ж ви там у своїй редакції друкуєте?— раптом перевів розмову на інше Іван Петрович.

— Художні твори, публіцистику, критичні огляди,— відповів Ткачук, не розуміючи зв'язку редакційних справ та закарпатських хусток.

— І вірші, певно, друкуєте?— добирався до свого директор.

— І вірші, звичайно.

— Угу, гаразд. А скільки ж років вашій доці?

— Шість виповнилося.

— Прекрасно! Шість років — чудесний вік, батьків ще шанують,— швидко заговорив Іван Петрович.— Маємо гарних ляльок, самі ходять і «мама» кажуть.

— Щось не бачив тих ляльок у продажу,— ввічливо, але твердо відказав Ткачук.

— І не побачите,— поблажливо посміхнувся директор.— Це тільки для вас...

— Не треба мені!

— Вам не треба, доньці треба. А ви ж у якому відділі працюєте?

— Завідую відділом поезії.— Ткачук не встигав за швидкими зигзагами директорової думки.

Іван Петрович натис кнопку дзвінка. З'явилася його помічниця.

— Слухаю,— по-солдатському виструнчилася вона.

— Нам, Валентино, швиденько організуй хустку, сама знаєш яку, ляльку, сама знаєш яку, і каву. Каву гарячу!

— Я теж дещо пописую,— тихо сказав Іван Петрович, поклавши свою важку, з розчепіреними пальцями руку на зошита.— Так, для себе, у вільний, як кажуть, від роботи час. Але думку фахівця все ж хотілося б знати. Ви не проти?

— Про що мова,— відповів Ткачук, починаючи розуміти, що до чого.

— Поема, знаєте, лірична, в ній ідеться про одну дівчину, що покохала негідника, а вона, хоч і комсомолка, топиться через це...

Ткачук внутрішньо здригнувся.

— Як топиться?— спитав він.

— Природно, в річці. Стрибнула на глибоке.

З'явилися покупки і кава.

Іван Петрович відсьорбнув, відкашлявся і почав:

Люблю тебе, як зорі ночі,

Люблю тебе, як місяць молодий,

Цілую тебе в губи, в очі,

А сам стою ні мертвий ні живий.

— Це негідник так залицяється?— спитав Ткачук.

— Та ні, інший хлопець, який кохає ту дівчину. А коли вона накладе на себе руки, він не переживе і переведеться з торгівлі в льотчики.

— Такого не може бути!— сказав Ткачук.

— У поемі все може бути!— не знітився Іван Петрович.

Коли директор закінчив, попільничка була похована під недокурками.

— Та це, знаєте, ціла «Іліада»... за обсягом,— сказав Ткачук.

— Та я не про те,— нетерпеливився директор.— Сподобалося?

— Потрудилися ви чимало, такий рукопис сотворити,— мимрив Ткачук.— І пристрасті такі... небуденні...

Зустрівшись з благальним поглядом Івана Петровича, він