Веселий ярмарок - Сергій Володимирович Кисельов
Економіст зводиться теж.
— Так, картина мені ясна — ваш цех й справді недокомплектований. Лише однією людиною...
Борис Чамлай
ЗАЙВА РОЗКІШ
Свині,
Яка забралася на тік,
Буланий Кінь
Дав копитом під бік.
Відтоді
Часто хрюкає Свиня:
— Копита —
Зайва розкіш для Коня.
ВСЕ ЗНАЄ
Горобеня
З'явилося на світ
І Горобчисі пікнуло:
— Привіт! —
А та:
— Тихенько, любе, не кричи,
Бо Кіт он ходить...
— Знаємо, не вчи.
СПІЛЬНІСТЬ
Побачивши Слона,
Що сіно їв зелене,
Баран повсюди
Став хвалитись так:
— Чи вам відомо,
Що в Слона і в мене
Один і той же смак?..
І люди є подібного гатунку:
Шукають спільності у шлунку.
Валентин Чемерис
АСИ ВЕЛИКОГО ФУТБОЛУ
Сьогодні наша улюблена, знаменита і популярна команда «Вал» приймає на своєму полі футболістів «Ниви».
Трибуни переповнені. Болільники завмерли, чекають своїх улюбленців. Усі наперед певні: наші бойові хлопці згодні тільки на перемогу, а тому покажуть гру найвищого класу.
Футболісти «Ниви» вже вишикувалися на полі. Але увесь стадіон нетерпляче чекає фаворитів.
І ось... Вони! Ідуть!
Спішити їм нікуди, перемога буде за ними, тож наші неперевершені майстри шкіряного м'яча перевальцем виходять на поле. Гордо простують, як молоді витязі! У повітрі вже пахне голом. І правильно пахне! За кілька хвилин до початку матчу «Вал» узяв підвищені зобов'язання: вже у першому таймі забити у ворота «Ниви» два м'ячі.
Але цього разу реалізувати свої високі зобов'язання зірки нашого обласного футболу не змогли. їхні суперники теж дали слово: у першому таймі двічі взяти наші ворота загальним приступом. Як не дивно, вони це зробили.
Але випадково пропущені м'ячі запалили наших мастистих майстрів, і вони до кінця першого тайму мали безперечну перевагу над своїми неіменитими гостями.
Які стрімкі атаки демонстрували господарі!
Які удари по воротах!
Коли б м'яч не потрапляв у штангу чи у воротаря, то наші орли неодмінно б забили щонайменше три м'ячі.
А пенальті — то був четвертий, вірний гол, так званий вірняк, але наш центрфорвард, знаменитий бомбардир Пашко, випадково спіткнувся.
Перший тайм закінчився з рахунком два-нуль на користь «Ниви», котра, на жаль, так і не змогла порадувати нас високою майстерністю, талановитою грою.
Наші незрівнянні хлопці вирішили у другому таймі сквитати рахунок і вийти уперед. Отож, у перерві вони ухвалили відповідне рішення. А слова наших зірок як відомо, з ділом не розходяться.
І ось почався другий тайм. Господарі поля відразу пішли в атаку всією командою. Трибуни завмерли. У повітрі запахло голом. Іне одним.
Але все зіпсував туман.
Восени, та ще увечері, тумани, як відомо, часто бувають у нашому місті. Ось і цього разу... Ледве наші соколи зібралися забити гол, як на поле опустився такий туманище, що потужні юпітери не змогли його розсіяти. Ми гостро атакували, били по воротах, лупили надійно, але... м'яч летів повз ворота. Бо — туман. Стихія...
Навіть вигуки болільників: «Геть з поля туман!..» — не зарадили. Не допомогло й пенальті. Наш знаменитий бомбардир Пашко, дезорганізований туманом, ударив не туди, де були ворота суперників...
Туманом скористалися гості і забили ще два бездарні м'ячі.
Звичайно, коли б не туман, то наші славні хлопці, наші неперевершені майстри шкіряного м'яча неодмінно б виграли. Незважаючи на окремі пропущені м'ячі, наші орли показали вищий клас. «Нива»— клуб посередній, і йому корисно було повчитися у місцевих гравців, асів великого футболу.
Як бачимо, навчилися. Молодці!
Володимир Чепіга
ВИХОВАНІСТЬ
У неділю ми відзначали день народження колеги Шелепетня.
Коли я проголосив свій тост — третій від початку застолля — і, випивши вино, поставив фужер, Шелепетень, який сидів навпроти, несподівано для мене простягнув комусь через стіл тарілку з холодцем, фужер жалібно дзенькнув і розпався на друзки.
У кімнаті залягла тиша.
— Е-е... прошу пробачення...— пробелькотів я, похапцем збираючи скалки і невідомо для чого запихаючи їх до кишені піджака.— Мені так прикро, повірте... Але якби ви не підставили тарілку...
— Нічого, нічого... Буває, трапляється...— криво посміхнувся Шелепетень.— Не переживайте... Як хтось казав, справжня вихованість полягає не в тому, щоб не розлити соус на скатертину, а в тому, щоб не помітити, коли це зробить інший... От ви, Терпляк, розбили фужер, а ми й не помітили, правда ж, колего? Семене Григоровичу,— звернувся він до сусіда справа,— хіба ви помітили, як цей... Терпляк розхряпав кришталевий фужер?
— Ще й як не помітив! — бадьоро відгукнувся Семен Григорович і кинув на мене уїдливий погляд.
— А ви, Петре Демидовичу?— повернувся Шелепетень до сусіда зліва.
— І не бачив, і не чув!— з готовністю підтвердив Петро Демидович і багатозначно підморгнув Шелепетню.
— Ну, а в тебе, Бончику, я навіть і питати не буду,— запобігливо сказав Шелепетень дружині Броніславі Федорівні.— Ти якби навіть і дуже захотіла помітити, через свою природжену делікатність усе одно не змогла б, чи не так?
— Та звісно ж,— похмуро відказала господиня, люто пережовуючи буженину.— Що там помічати!.. Якихось вісім карбованців із копійками... Трощіть на здоров'я!..
Коли в понеділок я прийшов на роботу, Шелепетень вже був у кабінеті й, зібравши навколо себе співробітників, жваво промовляв:
— Що не кажіть, друзі, а вихованість — то таки велика річ. От учора був у мене в гостях Терпляк. Лапа, як у ведмедя, сили не відчуває, хрясь фужером об стіл — ну, ясно: той — на друзки!..
— Стіл?— здивувався хтось із колег.
— Та ні — фужер,— уточнив Шелепетень.— Хтось інший скандал би зчинив — фужер-бо кришталевий,— а ми наче й не помітили. Ні я, ні Семен Григорович, ні Петро Демидович, не кажу вже про дружину. А чому? Бо виховані люди...
В обідню перерву я зайшов до буфету й одразу ж почув голос Шелепетня:
— ...а фужер — кришталевий! І цей Терпляк розхекав його вщент. Так я й виду не подав, хоч, може, й варто було б сказати цьому бовдуру кілька теплих слів. Але ж — самі розумієте — вихованість не дозволяє...
Увечері, беручи в гардеробі пальто, я почув з-за вішалок:
— Звичайно, чуже розтовкти легко. Та коли б іще той фужер був із звичайного скла, а то ж — чистий кришталь! Зловживають, зловживають отакі терпляки нашою вихованістю...
Наступного
