Розбивши її життя (частина 1) - Сафо Мелі

Незважаючи на те, що великого бажання святкувати ювілей із повним офіцерським складом товаришів по службі Сергія Івановича у мене не було, відвідати треба. Подібні зв'язки ніколи не будуть зайвими та їх необхідно підтримувати. Це я добре розумів. Надіславши номер телефону повідомленням, відклав телефон і звернув увагу на те, що Вірочка не тільки не покинула кабінет, але ще й підвисла: стояла біля дверей, спостерігаючи за власним взуттям і, мабуть, чекаючи, коли закінчу розмову по телефону.

– Слухаю вас, Віро. – Вона трохи здригнулася і глянула на мене.

– Олексію Олександровичу, ви мені вибачте, що лізу не в свою справу. Але, пригадую, ви самі просили вас підтягнути в плані сучасних технологій. Так ось: будь-який номер телефону можна перевірити зараз через інтернет. Або ще простіше через месенджер.

Я очманіло дивився на секретарку. Тобто. я зараз смикнув свого серйозного знайомого зовсім дарма? Все могло бути простіше?

– Кхм, Віро, не варто вибачень. Справді, пам'ятаю, сам просив. Допоможете?

Віра присіла на стілець поряд:

– Дозволите? – Запитала, киваючи у бік мого ноутбука.

Я розгорнув екраном до Віри ноутбук, тут же заклацала мишка та клавіатура.

– Я встановлю вам Вайбер. Взагалі він для обміну повідомленнями, також можна зв'язуватись з абонентом по відеозв'язку. Але також можна й телефонні номери перевіряти. – ми дочекалися завантаження програми. – Диктуйте номер.

Я назвав їй цифри, і на екрані висвітлилося маленьке фото та ім'я «Ася Селіванова». Нове прізвище різало мій погляд, а всередині щось здригнулося і зтиснулося у тугий вузол: здалося, що це прізвище мені знайоме. Але ще більше я здивувався, коли поряд вигукнула Вірочка:

– Ася? – І дивилася на мене круглими очима. – Ви шукаєте Асю?

Ні, ну я, звичайно, здогадувався, що світ тісний. Але що це кільце почне ось так різко стулятися навколо мене з усіх боків одночасно – навіть не припускав. Питання зірвалося з мого язика саме по собі:

– Ви знайомі з цією жінкою?

– Звісно! Це мій репетитор з англійської. Раніше займалася з нею близько року, щоб підвищити рівень розмовного, а тепер ми просто добрі знайомі.

Що ж, цікаво. Виходить, всі довкола знають, де Ася, чим займається, як живе. Окрім мене.

– Віра, будьте ласкаві, замовте сендвічі в нашому кафе, треба щось перекусити. – Я відчув, що зараз вона поставить зустрічне питання, тому вирішив її відволікти і знову розгорнув до себе ноутбук.

– Так звичайно. Зараз буде зроблено, Олексію Олександровичу.

Напевно, якась із випадкових емоцій встигла прослизнути по моєму обличчю. Вірочка якось дивно зиркнула на мене і зникла за дверима.

Я дивився на екран: Поруч із маленькою фотографією Асі було написано «В мережі». Колись нас розділяли кілометри, а зараз лише кілька секунд і натисків клавіш на клавіатурі ноутбука.

"Привіт!" – Набрав я і відправив повідомлення.