Ілюзія Бога - Річард Докінз

Релігія як побічний продукт

Перейдімо тепер від групового добору до мого розуміння того, яку користь для виживання давала релігія в процесі еволюції. Я належу до дедалі численнішої групи біологів, котрі вважають релігію побічним продуктом чогось іншого. Узагалі, на мою думку, теоретизуючи про еволюційну користь всіляких пристосувань для виживання, біологи повинні постійно пам’ятати про їхні можливі побічні наслідки. Ламаючи голову над еволюційною користю якого-небудь пристосування, ми інколи хибно формулюємо саме питання, тому вже назріла потреба взятися за його уточнення. Адже можлива ситуація, коли досліджуване нами явище (у нашому випадку релігія) безпосередньо не дає користі для виживання, а з’явилося як побічний наслідок чогось іншого, що таку користь дає. Краще зрозуміти ідею побічного продукту допоможе аналогія, взята зі сфери моєї компетенції — поведінки тварин.

Нічні метелики часто налітають на вогонь свічки, і ці події не видаються випадковими. Складається враження, наче комаха спеціально докладає зусиль, щоб принести якусь вогняну жертву. Їхню поведінку можна назвати «жертовним самоспаленням», але така провокативна назва порушує питання, як на білім світі природний добір міг її заохочувати? Я наполягаю на тому, що перш ніж зайнятися пошуком розумної відповіді, потрібно переформулювати саме питання. У цьому прикладі ми не маємо справи з самогубством. Те, що тут має вигляд самогубства, є ненавмисним побічним наслідком дечого іншого. Але чого саме? Ось одне з можливих пояснень, яке чудово ілюструє мою думку.

Штучне освітлення почало розвіювати пітьму ночі відносно недавно. Не так давно єдиними джерелами світла серед ночі були місяць і зірки. Вони розташовані на величезній відстані, тому їхні промені для практичних потреб можна вважати паралельними. Завдяки цьому вони слугують чудовими орієнтирами в просторі. Відомо, що комахи використовують небесні світила, зокрема сонце й місяць, щоб рухатися по прямій траєкторії. За допомогою такого самого компаса, лише змінивши знак на протилежний, вони можуть повертатися назад у пункт відправлення. Нервова система комахи добре пристосована до вироблення тимчасових правил поведінки на кшталт такого: «Рухатися слід так, щоб промені світла постійно падали на око під кутом 30°». Оскільки комахи мають складне, або фасеткове око (у вигляді прямих трубочок, які розходяться з центру ока, як голки на їжакові), для дотримання цього правила на практиці потрібно лише розташовуватися так, щоб світло постійно потрапляло на одну конкретну трубочку-оматидій.

Однак світловий компас працює лише тоді, коли джерело світла розташоване на величезній відстані від нього. Бо інакше промені будуть не паралельними, а радіальними, як спиці в колесі. Якщо нервова система застосує правило 30° (або будь-який інший гострий кут) під час польоту біля свічки, наче це розташований на величезній відстані місяць, то вона спрямує метелика по спіральній траєкторії прямо в полум’я. Щоб переконатися, можете зробити відповідне креслення, застосувавши який-небудь гострий кут (наприклад, ті самі 30°) — і отримаєте просту логарифмічну спіраль, яка закінчується в полум’ї.

Навіть попри фатальні наслідки в розглянутому прикладі, практичне правило, яким керується нічний метелик під час польоту, загалом безпечне, позаяк світло свічки їм трапляється значно рідше, ніж світло місяця. Ми просто не помічаємо сотень нічних метеликів, які спокійно й упевнено прокладають собі шлях, орієнтуючись на місяць, яскраву зорю чи навіть вогні віддаленого міста. Ми помічаємо тільки тих, які налітають на нашу свічку, і задаємо хибне питання: чому всі ці метелики накладають на себе руки? Натомість коректно було б спитати: чому вони мають нервову систему, яка керує напрямком руху за допомогою дотримання визначеного кута падіння світлових променів — тактику, яку ми помічаємо тільки тоді, коли вона дає збій? Після перефразування питання все стає на місця. Ніякого самогубства метелики не скоюють. Це лише згубний побічний наслідок функціонування компаса, який у звичайних ситуаціях чудово працює.

Давайте тепер перенесемо щойно засвоєний урок на релігійну поведінку людини. Ми бачимо, що велика кількість людей — у деяких місцях мало не всі 100 % — дотримується переконань, які грубо суперечать доведеним науковим фактам та переконанням інших людей, які належать до інших віросповідань. І вони не просто свято вірять у їх істинність, а й виділяють час та цінні ресурси на дії, які випливають із цих переконань. Вони гинуть і вбивають заради них. Їхні дії вражають не менше, ніж «жертовне самоспалення» нічних метеликів. «Для чого?» — спантеличено питаємо ми. Але я веду до того, що, можливо, це неправильно сформульоване питання. Адже релігія може бути осічкою, прикрим побічним наслідком якоїсь засадничої психологічної властивості, яка за інших обставин дає (або колись давала) нам користь. Із цього погляду випливає, що природний добір заохочував у наших предків не власне релігійність, а якусь іншу властивість, яка давала іншу користь і лише час від часу нагадувала про себе у вигляді релігійної поведінки. Тому пояснити релігійну поведінку можливо, лише якщо дати їй іншу назву.

Отже, якщо релігія — це побічний наслідок чогось іншого, чим є це «щось»? Що є людським аналогом звички нічних метеликів використовувати небесні світила як компас? Яка первісна корисна ознака може інколи давати осічку та проявлятися у викривленому вигляді релігії? Зараз я запропоную один варіант для ілюстрації своєї думки, але мушу наголосити, що це буде лише приклад того типу ознак, які я маю на увазі. Далі я розповім, які варіанти висувають інші науковці. Для мене принципове значення має лише думка, що питання потрібно правильно сформулювати (а за потреби — переформулювати), а не якась конкретна відповідь на нього.

Моя гіпотеза стосується дітей. Люди значно більшою мірою, ніж будь-який інший біологічний вид, виживають завдяки нагромадженому досвіду попередніх поколінь, який потрібно передавати далі дітям заради їхньої безпеки та здоров’я. У принципі, діти можуть на власному досвіді навчитися, що не потрібно підходити до краю прірви, їсти невідомі червоні ягоди чи заходити в крокодиляче болото. Проте дитячий мозок, у якому закладено правило беззастережно слухатися дорослих, як мінімум отримає селективну перевагу. Слухайся батьків; слухайся старійшин племені, особливо коли вони починають говорити серйозним, повчальним тоном. Повністю довірся старшим. Загалом, це цінне правило для дитини. Проте, як і в нічних метеликів, воно може збити на манівці.

Не можу викинути з голови моторошну проповідь, яку я в дитинстві почув у нашій шкільній церкві. Але її моторошність стала для мене зрозумілою лише згодом; а тоді мій дитячий мозок сприйняв її так, як задумав проповідник. Він розповів про загін солдат, які маршем перетинали залізничну колію. У певний момент сержант, який керував ними, відволікся і не дав команди зупинитися. Солдати були настільки вимуштрувані слухатися наказів, що продовжували покірно марширувати прямо під колеса поїзда, який у цей час нагодився. Зараз я не вірю в правдивість цієї історії і сподіваюся, що проповідник також не вірив у неї. Але тоді, будучи дев’ятирічним хлопчиком, я в ній навіть не засумнівався, бо почув її з уст авторитетної дорослої людини. Вірив у цю байку священик чи ні, але він явно хотів викликати у нас захват цими солдатами й готовність, як вони, покірно й беззастережно