Ілюзія Бога - Річард Докінз

коли «закохається». Тому раціональнішою з огляду на такі реалії була б якась форма «поліаморії» (думка, що людина може одночасно любити кількох представників протилежної статі, як ми любимо різні вина, композиторів, книги чи види спорту), а не фанатична моногамна пристрасть, у яку ми впадаємо. Ми охоче приймаємо думку, що можна любити більш ніж одну дитину, двох батьків, усіх братів і сестер, кількох учителів, друзів і домашніх тварин. У цьому контексті хіба не здається дивною абсолютна ексклюзивність, яка вимагається від подружньої любові? Але саме її від нас очікують і ми очікуємо від своїх партнерів. Для цього повинна бути причина.

Гелен Фішер та інші показали, що закоханість супроводжується унікальними станами мозку, для яких характерна наявність дуже специфічних нейроактивних речовин (фактично, природних наркотиків). Еволюційні психологи погоджуються з нею в тому, що ірраціональна любов з першого погляду може бути механізмом, покликаним забезпечити вір­ність одному партнерові на достатній період часу, щоб разом виростити дитину. Так, дарвінізм вказує на велику кількість причин, чому індивід повинен ретельно підходити до вибору партнера. Але ж, коли вибір зроблено, хай навіть він невдалий, і відбулося зачаття дитини, значно важливіше залишатися поруч з обраним партнером попри всі негаразди принаймні доти, доки дитина не стане на ноги.

Чи може ірраціональна релігійність бути побічним наслідком ірраціональних механізмів, які природний добір заклав нам у мозок, щоб ми закохувалися? Релігійна віра справді має спільні ознаки з закоханістю (а те й інше за багатьма ознаками схоже на перебування під наркотичним «кайфом»36). Проте нейропсихіатр Джон Смітіс застерігає, що між цими двома видами манії простежуються як вагомі відмінності за ділянками мозку, які вони активують, так і деякі подібності:

Одним із численних проявів релігії є сильна любов до однієї надприродної особи, Бога, а також поклоніння усьому, що з нею пов’язане. Людським життям найбільшою мірою керують наші егоїстичні гени та процеси підкріплення. Релігія щедро пропонує своїм послідовникам позитивне підкріплення: приємне й утішне відчуття, що тебе люблять і захищають у цьому небезпечному світі, втрата страху перед смертю, надія, що у відповідь на твою молитву в скрутну хвилину надійде допомога з неба тощо. Схоже спостерігаємо й у романтичній закоханості в іншу реальну особу (зазвичай протилежної статі) — та сама повна зосередженість на цій особі та пов’язані з нею позитивні підкріплення. Поштовх цим відчуттям можуть давати речі, пов’язані з коханою особою: листи, фотографії або навіть, як було у вік­торіанські часи, локони волосся. Стан закоханості супроводжується багатьма фізіологічними проявами, наприклад глибокими зітханнями84.

Порівняння закоханості з релігією я проводив ще 1993 року, зауваживши, що індивід, який заразився релігією, демонструє симптоми, «напрочуд схожі на симптоми, які ми зазвичай асоціюємо зі статевою любов’ю. Тож ідеться про надзвичайно потужний механізм нашого мозку, і не дивно, що деякі віруси в процесі розвитку навчилися ставити його собі на службу» (у цьому випадку «вірус» — це метафорична назва релігії, яку було використано в назві статті: «Ментальні віруси»). Відверто оргазмічні видіння святої Терези Авільської дуже добре відомі, тому не буду їх переказувати. Серйозніший і менш чуттєвий опис насолоди, яка чекає на тих, хто зможе увірувати в таїнство переісточення, знаходимо у філософа Ентоні Кенні. Будучи висвяченим на католицького священика шляхом рукопокладання, він отримав право служити месу. Кенні яскраво пам’ятає

збудження, яке супроводжувало мене перші місяці, коли я мав право читати месу. Зазвичай повільно й неохоче встаючи з ліжка, тепер я рано-раненько вистрибував із нього, сповнений бадьорості та захвату від думки, які видатні діяння я тепер маю честь вершити…

Найбільше мене зачаровувала можливість торкнутися тіла Христового, близькість священика до Ісуса. Завершуючи освячення, я дивився на гостії з повними сліз очима, як закоханий вдивляється в очі своєї коханої… Перші дні в священицькому сані згадуються мені як час невичерпного, трепетного щастя; щось надзвичайно цінне, але неминуче швидкоплинне, наче романтичне кохання, приречене втонути в реаліях нещасливого шлюбу.

Тут на роль аналога світлового компаса нічного метелика пропонується наша відверто ірраціональна, але корисна звичка закохуватися в одного — і тільки одного — представника протилежної статі. А побічним наслідком-осічкою — аналогічним влітанню метелика в полум’я свічки — буде пристрасть до Ягве (або Діви Марії, гостії, Аллаха тощо) та вчинення ірраціональних дій, яких вимагає така пристрасть.

Біолог Льюїс Волперт у книзі «Шість неймовірностей до снідання» висуває припущення, яке можна розглядати як узагальнення ідеї конструктивної ірраціональності. Він гадає, що ірраціонально непохитне переконання — це запобіжний засіб проти мінливості думки: «На ранніх стадіях еволюції нездатність твердо дотримуватися переконань, які рятували життя, була б для людини великим недоліком. Наприклад, під час полювання або виготовлення знарядь постійна зміна рішень завдавала б великої шкоди». Із Волпертової думки випливає, що принаймні за деяких обставин уперте дотримання ірраціонального переконання може бути кориснішим, ніж вагання, навіть якщо нові факти або умовиводи спонукають відмовитися від нього. У цьому світлі «закоханість» постає як окремий випадок конструктивної ірраціональності, а Волпертова «ірраціональна впертість» — як іще один корисний психологічний нахил, побічними наслідками якого можна пояснити деякі важливі аспекти ірраціональної релігійної поведінки.

У книзі «Соціальна еволюція» Роберт Тріверс поглиб­лює свою еволюційну теорію самоомани, висунуту ним ще 1976 року. Самоомана — це

приховування правди від себе, щоб краще її приховати від інших. Ми знаємо, що, якщо в представника нашого виду бігають очі, пітніють долоні й похрипує голос, це може означати, що він відчуває на собі стрес, який виникає в людини, котра свідомо намагається обдурити інших. Якщо ошуканцеві вдасться приховати обман від самого себе, він зможе приховати ці ознаки від спостерігача та продовжувати брехати без нервозності, яка зазвичай супроводжує обман.

Антрополог Лайонел Тайґер висловив схожі міркування у книзі «Оптимізм: Біологія надії». У розділі, присвяченому «захисному блокуванню сприйняття», простежується чіткий зв’язок з ідеєю конструктивної ірраціональності, яку ми щойно згадували:

Люди схильні усвідомлювати тільки те, що вони хочуть бачити. Їм справді важко помічати факти, які мають негативне значення, тоді як позитивні факти легко отримують зелене світло. Наприклад, слова, які викликають тривогу через свій зв’язок із минулим досвідом людини або в контексті проведення експерименту, доводиться підкреслювати чіткіше, щоб їх було помічено.

Дотичність цього механізму до характерного для релігії видавання бажаного за дійсне не потребує роз’яснення.

Усе, що я відстоюю — це загальний погляд на релігію як випадковий побічний продукт, осічку в функціонуванні якогось корисного механізму. Цей погляд допускає різні можливі деталі та їх складні поєднання, щодо яких поки що тривають дискусії. Для простоти тексту я надалі говоритиму про свою теорію «легковірної дитини», але при цьому матиму на увазі теорію релігії як побічного продукту загалом. Моя теорія про те, що з певних вагомих причин мозок дитини податливий до зараження ментальними «вірусами», може здатися деяким читачам неповноцінною. Добре, нехай свідомість дитини податлива, але чому її заражає якийсь один вірус, а не інший? Чи існують віруси, які спеціалізуються на зараженні податливої свідомості? Чому «зараження» проявляється у вигляді релігії, а не… чого, наприклад? Одним з аспектів моєї загальної ідеї є те, що насправді не важливо, яка саме конкретна нісенітниця заражає мозок дитини. Сенс у тому, що, заразившись, дитина виростає і заражає наступне покоління