Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

— І ви мене про це запитуєте?

— Я розмовляла, між іншим, з Томмі Плеймом.

— Томмі… — Рита засміялася, почувши це ім’я. — Хіба йому не було байдуже?

— Він не так багато пам’ятає, — завважила Ліне.

— Я теж небагато пам’ятаю.

— А той день, коли Симон зник, пригадуєте?

— День пригадую, літали вертольоти, прочісували територію. Але ото й усе…

— Ви кажете про день, коли Симона оголосили в розшук. А зник він на два дні раніше.

— Пам’ятаю лише вертольоти. А от Леннарт добре його знав.

Ліне випросталася, схопила ручку.

— Наскільки добре? — запитала вона.

— Разом бавилися, коли були малими дітьми, разом ходили до школи. Таке… Симон мешкав усього лише за кілька будинків, але він був трохи дивакуватим. Не чула, щоб Леннарт підтримував з ним дружбу після закінчення школи.

Сказане Ритою узгоджувалося зі словами Симонового брата.

— Як зреагував Леннарт на його зникнення?

— Не знаю, чи реагував він якось особливо, але сказав, що знався з ним.

— Багато часу минуло від самого зникнення?

— Здається, коли про це ще писали всі газети, доки новина була свіжою.

— Як він поводився?

— Не розумію?

Ліне підбирала слова, але вирішила нічого не завуальовувати й запитати навпростець.

— Може, говорив або робив щось таке, що могло свідчити, ніби він знає, що трапилося з Симоном Мейєром?

Рита ніяк не відреагувала на запитання.

— Та ні… Але ж він потонув… Усі так казали!

Ліне зрозуміла, що вже нічого більше від Рити не доб’ється, і вирішила закінчити розмову.

— Кажуть, ніби бачили його в Іспанії, — промовила наостанок.

— Я, у кожному разі, не бачила, — відповіла Рита.

Більше не було про що розпитувати. Ліне поклала слухавку й відхилилася на спинку стільця. Не надто глибоко вдалося їй докопатися до стосунків між Симоном Меєйром та Леннартом Клаусеном, та все ж достатньо, щоб пов’язати дві половини інформаційної дошки на стіні.

47

Ян Ґюдім відбував покарання у в’язниці в Галдені. Вони виїхали о дев’ятій, щоб до дванадцятої бути на місці. Тюле сидів біля Вістінґа, на передньому пасажирському сидінні, Стіллер — позаду. Вони доїхали до Гортена, звідти перепливли поромом Осло-фьорд, а тоді по шосе до тюремного містечка на кордоні зі Швецією.

В’язниця стояла на вершині порослого лісом пагорба. Зарості вересу під гладкими мурами побуріли. Сосни на узліссі стояли чорні й голі, ніби побиті важкою хворобою.

Це була одна з найновіших і наймодерніших в’язниць у всій країні, з особливим доглядом за ув’язненими. Шкільне навчання, робочі тренінги, добрі можливості для культурного й соціального розвитку — усе те, що могло б зменшити шанси рецидиву й сприяти налагодженню життя без криміналу після відбуття покарання. Але яскраво розписана в пресі картина не цілком відповідала дійсності. Роки обмежень та урізання коштів призвели до того, що ув’язнені дедалі більше часу проводили за замкненими дверима своїх камер.

Вони запаркувалися на вільному місці на самому краї великої автостоянки й рушили до воріт. Вістінґ подзвонив, відрекомендувався і пояснив, що у них є домовленість з директором тюрми.

За ворітьми на них уже чекали двоє співробітників, стояли позаду рентген-апарата й металодетектора. Вістінґ взяв зі штабеля пластиковий лоток, виклав у нього речі з кишень і посунув до службовця біля апарата. Другий махнув йому рукою, запрошуючи пройти через рамку. І хоч детектор нічого не виявив, йому все ж влаштували особистий огляд.

Тюле й Стіллер відбули таку саму процедуру. Далі їх провели до адміністративної будівлі, де довелося залишити свої мобільні телефони.

— Свій не віддам, — категорично заявив Стіллер. — У мене справа у відкритій фазі.

Тюремник по другий бік скляної стіни запротестував, мовляв, порушення чинних правил, але, за браком аргументів, здався.

Директор тюрми прийняв їх у кімнаті, призначеній для допитів. Його прізвище було вигравіюване на чорному бейджику, почепленому на ліву нагрудну кишеню. Е. Калман. Слідчі ввели його в курс справи, не надто вдаючись у подробиці, показали документи, які давали їм право на прослуховування вихідних дзвінків Яна Ґюдіма.

— Як це відбувається? — поцікавився Вістінґ. — Звідки він дзвонить?

— З вахтерки свого відділення.

' — 3 якого конкретно телефонного апарата? Можете показати?

— Ґюдім сидить у відділенні С, можемо туди пройти.

Вістінґ кивнув.

Вони вийшли з адміністративного корпусу, Калман провів їх через маленький гайок до будівлі вглибині тюремної території.

Головні функції в’язниці було розділено між окремими будівельними комплексами для того, як пояснив Калман, щоб в’язні могли пересуватися у просторі: від своїх камер до робочих місць чи територій розваг.

— Він може нас зараз бачити? — запитав Тюле.

Директор похитав головою.

— Камерний блок з тильного боку корпусу.

Перед ними відмикали й замикали численні двері, вони проходили сірими коридорами з підлогою, вистеленою лінолеумом, що рипів під ногами. З іншого відділення було чутно гупання по металу й бетону. До них долинув випадковий зойк, приглушений замкненими дверима й лабіринтами коридорів.

Директор в’язниці зупинився перед кабінкою, показав на бездротовий телефон на тримачі.

— В’язні можуть телефонувати звідси або брати телефон до себе в камеру.

— А якщо треба прослухати розмову? — запитав Стіллер. — Як це відбувається?

— З паралельного апарата у вахтерці. Розмова вмикається звідти.

Директор показав кивком на сусідню кімнатку зі скляними стінами. Черговий сидів перед комп’ютером. Телефон стояв на столі.

Троє слідчих перезирнулися.

— Не годиться, — промовив Тюле.

— Чи можна сидіти й прослуховувати в якомусь іншому місці? — запитав Вістінґ.

Директор похитав головою.

— Ґюдім, за розкладом, має дозвіл на дзвінок завтра ввечері, — повідомив він.

— А якщо виникне якась нагальна ситуація, йому дозволять зателефонувати поза чергою?

Калман усміхнувся.

— Тут тюрма, — сказав він. — Він може зателефонувати своєму адвокатові чи у державні інстанції, але такі розмови ми не маємо права прослуховувати.

— Мені потрібний номер цього телефону, — Стіллер показав на кабінку.

Директор кивнув. Він увійшов до вахтерки, переговорив з черговим і вийшов з аркушиком, на якому був записаний номер.

Стіллер вийняв свій мобільний. Директор здивовано звів догори брови, але нічого не сказав, простягнув йому папірець. Стіллер набрав номер. Тієї ж миті дзеленькнув апарат у кабінці.

— Чудово! Нам потрібна гарантія, що це саме той телефон, яким він скористається, і що ніхто зі службовців тюрми не пустить його до свого кабінету.

— Я всіх попереджу, — запевнив Калман, випроваджуючи їх з відділення.

Дорогою назад, до адміністративного корпусу, Стіллер зателефонував у свій відділ в Кріпосі, дав офіційну команду взяти тюремну телефонну кабінку під контроль.

— За півгодини можна слухати, — сказав він, кладучи