Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

Мортенсен поклав сірий череп у картонну коробку і продовжив збирання знахідок. Ніхто вже достеменно не довідається, що саме сталося на станції, однак провина за смерть Симона Мейєра, без сумніву, лежала на Бернгардові Клаусені.

За півгодини Стіллер і Мортенсен вилізли з розкопу. Мортенсен запечатав «вуха» коробок, а тоді подав знак водієві екскаватора засипати яму.

— До нас гості, — мовив Стіллер, киваючи на автомобіль, який з’їхав на траву в кінці вулиці.

Високий чоловік у чорних штанях і білій з краваткою сорочці вийшов з авта.

— Це хто? — запитав Тюле.

— Юнас Гільдре з «Даґбладет». Що його сюди принесло? — роздратовано відізвалася Ліне.

— Це я попросив його приїхати й поговорити з тобою, — сказав Вістінґ. — Він має взятися за Арнта Ейканґера.

— Що ти маєш на увазі?

— Різницю між журналістикою і слідством, — відповів Вістінґ. — У журналістиці докази не мусять бути визнані судом. Достатньо їх оприлюднити. І цього вистачить, щоб зруйнувати чиюсь політичну кар’єру.

Журналіст з усіма привітався, Вістінґові останньому потиснув руку.

— То вже нарешті можете мені розказати? — запитав він.

— Що саме?

— Що було в коробках?

Вістінґ усміхнувся.

— Гадаю, про це вам варто поговорити з Ліне, — відповів він.

76

Сандерсен зателефонував після двох публікацій Ліне в інтернет-виданні «Даґбладет». Перша стаття була про поліційну акцію на Е18. Поліція загалом затримала чотирьох чоловіків і одну жінку в зв’язку з гучним пограбуванням валюти в аеропорту Ґардермуен 2003 року. Двох із них взяли з усією здобиччю під час операції перехоплення. У другій статті йшлося про поновлення давньої нерозкритої справи й про знайдення у ході слідства Симона Мейєра, який зник на риболовлі влітку 2003 року.

Ліне дуже кортіло відповісти на дзвінок, хоч би лише для того, щоб почути, що скаже Сандерсен, але час підтискав. Вона закінчувала велику статтю, до якої увійшли матеріали з двох попередніх: такий собі основний стовбур з численними відгалуженнями.

Саме тоді, як вона надіслала готову статтю до редакції, з’явилася новина, що кандидат у депутати Стуртинґу Арнт Ейканґер зняв свою кандидатуру і навіть висловив готовність цілком відмовитися від політичної діяльності. У пресі повідомлялося, що Ейканґер не забажав прокоментувати своє рішення. Місцеве партійне керівництво викреслило його ім’я з виборчих списків, замінивши іншим.

Хоч Ейканґер випередив події, це не врятувало його від поголосу. За наступні дні усім стало відомо, що стояло за таким кардинальним рішенням.

77

Вістінґ глянув на внучку, яка бавилася на підлозі, перегорнув сторінку рукопису й заходився читати наступну. Коли справа вже трохи віддалилася у часі, він іще раз переглянув мемуари Бернгарда Клаусена — рефлексії та судження. І таки знайшов те, що вже одного разу читав, але не надав йому значення.

Останній розділ називався «Свобода волі» з алюзією на роздуми Арістотеля про людську здатність керувати думками, вибором і вчинками.

«Однак людина не владна над усіма вчинками, — писав Клаусен. — Вона не настільки контролює себе, щоб мати змогу користуватися своєю свободою у будь-якій ситуації. Коли ж мовиться про дії, вчинені супроти власної волі, ми не завжди усвідомлюємо наслідки таких дій, а вони іноді призводять до страждань суб’єкта і його близьких».

Роздуми Бернгарда Клаусена розтягнулися на багато сторінок. Не завжди легко було простежити в них суть, але текст можна потрактувати як виправдання своїм вчинкам, навпростець пов’язаним зі «справою Єршьо». Вістінґ не з усіма його висновками погоджувався. Досвід підказував, що вчинки — це частка персональної ідентичності, частка людської суті. Спонтанна реакція закладена в нашому єстві. Коли Бернгард Клаусен наважився напасти на Симона Мейєра в насосній станції, він опинився у ситуації, коли проявляється справжня суть людини. Коли тоне корабель, хтось допомагає рятуватися в шлюпках пасажирам, а хтось рятується сам.

Вістінґ відклав папери й краєм вуха захопив кілька фраз, сказаних у радіопередачі. Партія пройшла в Стуртинґ з невеликим відсотком, карна справа не вплинула на голосування. Видно, виборці розуміли, що партія — це таки більше, ніж один її член.

— Гавва! — почувся з підлоги голосок Амалії.

Вона махала пазлом-песиком.

Вістінґ опустився на підлогу поруч з онучкою.

— Му-у, — мукнув він, поклавши на своє місце пазлик-корову.

Амалія засміялася і заплескала в долоньки.

Вони вже не раз грали в цю гру, проте Амалія щоразу тішилася, наче вперше, коли пазли лягали на свої місця.

Вістінґ усміхнувся. Він дуже добре розумів її почуття.