Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст
— Я знаю лише те, що розповів Рейдар, — відповіла вдова. — Тоді він уже був на лікарняному. Серце почало збоїти. Дні для нього минали трохи наче в тумані. Ейканґер вважав, ніби Рейдар сплутав дні, але ж він бачив велосипед Мейєра під стіною станції. Отже, то був той самий день…
З-під столу долинуло собаче хропіння.
— І про все це він розповів у відділку поліції? — перепитав Стіллер.
Рут Даль поклала руки на стіл.
— Невже в паперах допиту нічого про це не написано?
— Не так детально, як ви розповідаєте.
— Рейдар щось подібне підозрював, — зітхнула вона. — Він не мав певності, що Ейканґер візьме до уваги його свідчення. Бо він же теж бавився у політику. А Рейдар був не з тих, хто наполягатиме на своєму праві. Однак я порадила йому написати про це комусь нагорі.
— І він написав?
— Так, генпрокуророві…
68
Після їжі Вістінґа похилило в сон. Він ледь не заснув перед моніторами, коли задзвонив телефон. Телефонував журналіст з «Даґбладет», який докучав йому раніше з пожежею на дачі й мемуарами Клаусена. Вістінґ увімкнув безгучний режим і дочекався, доки завершився дзвінок.
Червона цятка й далі непорушно завмерла на автостоянці перед готелем у Ларвіку. Вістінґ прикинув подумки: Ліне зустрічалася з Генрієтте Коппанг майже сім годин тому.
— Щось затягнулися спа-процедури, — завважив Тюле. — Може, вона вирішила заночувати в готелі?
Вістінґ сумнівався. Відчуття біди гризло його весь вечір, а тепер просто досягло піку, і він мусив якось тому зарадити. Подумав, чи не зателефонувати Ліне й запитати про плани Генрієтте на той день, якщо вона, звісно, ними поділилася, але натомість набрав прямий номер центрального пульту в своєму поліційному окрузі.
— Буде виконано за півгодини, — пообіцяв черговий. — Що за авто й де стоїть?
— Синє «ауді», — пояснив Вістінґ, назвав адресу та реєстраційний номер.
— Я передзвоню.
Вістінґ подякував. За вікном темніло. Двоє хлопчаків-велосипедистів у футбольних спортивних костюмах і з великими торбами зупинилися на вулиці, певно, поверталися з тренування. Злодійкувато пороззиралися, потім один зліз з велосипеда. Доки товариш тримав його велосипед, перший хлопець зайшов у садок, сторожко поглядаючи на вікна будинку, підкрався до яблуні, зірвав два яблука, притьмом повернувся до друга, стрибнув на велосипед, і обидва чкурнули.
Знову задзвонив телефон. Знову Юнас Гільдре з «Даґбладет». Вістінґ подумав, що можна, зрештою, і відповісти.
— Я з приводу Бернгарда Клаусена, — пояснив журналіст. — Тут трапився один епізод, про який я хотів би вас поінформувати.
— Який епізод?
— Я ж був минулого тижня у Ставерні, фотографував згарище й розмовляв з сусідами. Один з них розповів мені про картонні коробки, які ви виносили.
Вістінґ сам собі кивнув. Знав, звідки ноги ростуть.
— Той сусід зателефонував мені кілька годин тому, розповів, що у нього побував іще один чоловік, який розпитував про те саме, що і я. Сказав, що ви повинні про це почути, але сам телефонувати не забажав.
Вістінґ випростався.
— А тепер детальніше, прошу.
— Один тип прочитав у газеті про коробки й захотів дізнатися більше. Невдовзі йому почали погрожувати.
— Це ж як?
— Той, хто погрожував, був високий і кремезний, однозначно вживав анаболіки. Вимагав інформації.
— Сусід-дачник міг знати більше, ніж написано в газетах?
— Він розказав про вас.
— Про мене?
— Сказав, хто ви. Що ви з напарником поверталися на згарище й розпитували про вкрадені каністри. Того чоловіка це дуже зацікавило.
— Що саме?
— Ваше прізвище й те, що ви з поліції.
Вістінґ обвів поглядом порожні монітори. На них нічого не відбувалося. Грабіжники збагнули, що поліція знайшла гроші, і капітулювали.
— Розумію, — промовив Вістінґ. — Коли це було?
— Сьогодні вранці. З ним іще була жінка, але вона не виходила з авта.
— Що за авто?
— Синє «ауді».
Вістінґ знову кивнув сам до себе.
— Дякую за дзвінок, — сказав він.
Але Юнас Гільдре ще не закінчив розмови.
— Ви могли б мені трохи більше розповісти про те, що відбувається? — запитав журналіст. — Що було в тих коробках?
— Я вже вам казав. Особисті речі покійного.
Аудюн Тюле штурхнув Вістінґа й тицьнув пальцем на монітор з картою. Червона цятка зрушила з місця.
— Це може означати все, що завгодно, — не поступався журналіст.
— Дякую за дзвінок, — повторив Вістінґ і вимкнув розмову.
Червона цятка поверталася в бік Ставерна. Вона мала б виїхати на Е18 у напрямку Осло, натомість поїхала через центр містечка.
Вістінґ підвівся. Цятка сповільнила рух, заїхала в добре знайомий йому житловий квартал, а тоді зупинилася. Перед його будинком…
69
Ліне найліпше працювалося, коли за вікном було темно. Наче її мучило нечисте сумління, що вона в білий день сидить у чотирьох стінах за комп’ютером. До того ж, їй було легше зосередитися на роботі, знаючи, що Амалія спить.
Ліне облаштувалася у робочій кімнаті матері на другому поверсі. Колись мама перевіряла там учнівські зошити й укладала освітні плани.
Матеріал починав набирати форми. Ліне все ще бракувало багатьох відповідей, дратувала необхідність працювати уривчасто, та все ж вона зуміла написати чимало виокремлених текстів, які згодом можна буде легко «зшити» докупи.
Останні півгодини Ліне писала про хворобу Ліси Клаусен. То була рідкісна форма раку, яка виникала в клітинах, відповідальних за вироблення гормонів, що керували багатьма найважливішими функціями організму. Симптоми були непомітними, проявилися вже аж болями. Пухлини поширювалися дуже швидко. Цю форму раку вважали найагресивнішою і здатною успадковуватися.
У деяких медичних журналах вона вичитала про ліки, здатні пригальмувати ріст пухлин, а отже, подовжити життя. У клініках Ізраїлю та Мексики лікували також за допомогою радіовипромінювання, яке в окремих випадках зупиняло ріст пухлин і навіть призводило до їх всихання. Однак ліки й методи лікування були неймовірно дорогими, норвезька система охорони здоров’я не покривала видатки на них.
Ліне погортала свої нотатки й знайшла інформацію, що Бернгард Клаусен мав намір продати дачу, аби профінансувати лікування дружини за кордоном, навіть розмовляв про це з прем’єр-міністром. Важко сказати, скільки коштувало б таке лікування і скільки Клаусен зміг би отримати в 2003 році за свою дачу, але грошей йому точно не вистачило б.
Ліне відхилилася на спинку стільця.
А ось 80 мільйонів в іноземній валюті — цілком інша справа.
Проблема лиш у тому, що пограбування в Ґардермуені трапилося приблизно через півроку після смерті Ліси Клаусен.
Сторонній звук змусив Ліне озирнутися на двері. Вона не могла чітко визначити, долинав він зсередини будинку чи ззовні.
Ліне підвелася, зазирнула до кімнати, де спала Амалія. Доня лежала горілиць, дихала глибоко й спокійно.