Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

— Ура! Ми його маємо! Веґард Скоттемюр був біля станції і загубив там свою волосину.

— Маєте вже результати перевірки найновіших проб з насосної станції? — поцікавився Вістінґ. — Їх надіслав Еспен Мортенсен для порівняння з ДНК-профілем зниклого чоловіка.

— Щойно отримали. Я пізніше зателефоную Мортенсенові.

— Хоч натякніть!

— Є збіг, — відповіла Ґітте вже не таким офіційним тоном. — Проби F-1 і F-2 належать Симонові Мейєру.

— Металевий кант і підлога, — пробурмотів сам до себе Вістінґ.

Жінка на іншому кінці не розчула його слів.

Стіллер вимкнув динамік і приклав мобільний до вуха.

— Дякую за дзвінок, — сказав він.

— Отже, Симон Мейєр помер на станції, — підсумував Аудюн Тюле, коли Стіллер поклав слухавку.

— Ймовірно, ми маємо свідка, — промовив Стіллер. — Я їду в Колботн, ще раз поговорю з Веґардом Скоттемюром. А ви тут закінчуйте.

Він протиснувся повз колег з тісної комори. Тюле тим часом знову взявся до кусачок. Почувся металевий хрускіт перекушеної дужки замка на важкому ящику. Вістінґ підняв покришку.

Ящик був майже порожній. На дні лежало кілька хромованих мотоциклетних деталей, реєстраційний номер і техпаспорт. Тюле вийняв мішечок з сухим листям марихуани й класичним мундштуком для куріння гашишу.

— Нічого цікавого, — буркнув він, кидаючи мішечок назад у ящик.

Вістінґ опустив покришку. Доки ламали замок, він на мить уявив собі, що в ящику вони знайдуть тлінні рештки Симона Мейєра.

64

Генрієтте стояла біля барної ляди з банківською карткою в руках, готова оплатити замовлення.

— Що ти будеш? — запитала вона.

— Лате.

Бармен прийняв замовлення.

— Як справи? — поцікавилася Генрієтте й обійняла Ліне за плечі.

— Важко сказати. Стільки всього сталося…

— Мусиш мені розповісти.

Бармен виставив на ляду їхнє замовлення.

— Я заплачу, — викликалася Генрієтте.

Ліне взяла свою склянку з лате й дивилась, як Генрієтте набирає пін-код. Термінал не прийняв картку. Вона спробувала знову ті самі чотири цифри, і знову трансакція не пройшла.

— Якийсь збій, мабуть, — зітхнула Генрієтте.

— Тоді я заплачу, — сказала Ліне й поклала на ляду сто крон.

Генрієтте сховала картку в гаманець, взяла каву й рушила попереду до їхнього вже постійного столика.

— Що трапилося? — запитала Генрієте стишеним голосом.

— Я нікому про це не розповідала й не розповім, — Ліне дотримувалася сценарію, розробленого спільно з батьком. — Але й ти пообіцяй, що нікому не скажеш!

— Звичайно!

— Боюся, ти теж у небезпеці.

Генрієтте мовчки, серйозно кивнула.

— Усе почалося після нашої першої зустрічі. Мені здалося, що в мене вдома хтось побував.

— Бр-р, як неприємно!

Ліне сьорбала каву через коктейльну соломинку й дивилася просто в очі Генрієтте. Їй так кортіло признатися, що вона знає, хто її співмешканець та його друг — той, що побував у її підвалі, стояв перед стіною з фотографіями, бачив лінії, які пов’язували Симона Мейєра й Леннарта Клаусена.

— Щось украли? — запитала Генрієтте.

Ліне похитала головою.

— Лише дитячий малюнок.

— Малюнок?

— До нас кілька тижнів тому приблудився котик, — пояснила Ліне. — Амалія хотіла його намалювати. Я їй допомогла. Ми повісили малюнок над її ліжечком.

Ліне ледь не розплакалася, але опанувала себе й розказала про мертвого кота й записку з погрозою.

— Господи! — зойкнула Генрієтте. — Може, то якийсь сусідський підліток-збоченець?

Ліне похитала головою.

— Ти дзвонила в поліцію?

— Ні! Я викинула кота в смітник, доки Амалія його не побачила. Натомість подзвонила в службу охорони, хочу поставити сигналізацію.

Досі Ліне тримала склянку з лате в долонях, тепер відставила її на стіл.

— Я вирішила покинути цю справу, — сказала вона. — Це не варто такого стресу.

— Впевнена?

Ліне кивнула.

— Що ж, я поважаю твоє рішення, — промовила Генрієтте. — Але ти казала про свої здогади, де, можливо, лежать гроші?

— Можливо… — наголосила Ліне.

— То де?

— Я розмовляла з його тодішньою дівчиною…

— Дівчиною Леннарта Клаусена? — перепитала Генрієтте.

Ліне кивнула. Їй не хотілося називати вголос ім’я, хоча інформація про Риту і її доньку була в украденому ноутбуку.

— Вона розповіла мені про Леннарта.

— І?

— Він мав гараж у батьківському домі, де зазвичай лагодив свої мотоцикли. Просиджував там годинами й нікого не впускав досередини.

Генрієтте не зводила з Ліне очей, попиваючи каву.

— Гараж, захаращений запчастинами, стоїть, як і стояв. У нього ніхто не заходив від самої смерті Леннарта. Старий Клаусен не мав духу там прибрати. Якщо Леннарт заховав гроші в гаражі, то вони й досі там.

Ліне бачила, як Генрієтте заковтнула наживку.

— І як нам це перевірити? — запитала вона.

Ліне похитала головою.

— Ні, не нам… Я більше нікуди не влазитиму. Його дівчина невдовзі повернеться у Норвегію, дім перейде у її власність. Вона хоче його продати. Якщо гроші там, це виявиться, коли вона звільнятиме дім.

Генрієтте розхвилювалася, почала щось говорити про те, що вони втрачають контроль над справою і грошима, а потім різко урвала себе.

— Було б значно ліпше, якби ми самі, а не хтось сторонній, знайшли ті гроші, якщо ти розумієш, про що я кажу.

— Мабуть, так, але я ледь жива від цього всього. Більше не можу… — відповіла Ліне. — Якби я відчувала за спиною підтримку редакції, то була б інша справа, але зараз ідеться не лише про мене. Я мушу подумати й про свою донечку.

— Розумію… І цілком поважаю твоє рішення.

Далі розмова тягнулася в’язко, знеохочено. Ліне намагалася зосередитись на пересічних, буденних темах. За якихось півгодини Генрієтте підвелася.

— Мені вже час, — сказала вона. — Сподіваюся, ми не втрачатимемо зв’язок…

Ліне теж устала, обійняла Генрієтте на прощання, а потім стояла й дивилася їй услід. Мабуть, щойно заверне за кут вулиці, кинеться дзвонити своєму кримінальному співмешканцеві.

Ліне почала збирати речі й побачила телефон Генрієтте, який вліз у шпарину між сидінням та бильцем крісла. Першим порухом було побігти за нею, але вона стрималася. Щоб зайти в телефон, треба набрати пін-код або притулити палець. Ліне зазирала в руки Генрієтте, коли та набирала пін-код біля барної ляди. 0208. Ще подумала, що чотири цифри, можливо, дата народження доньки або коханого.

Вона провела пальцем по екрану. Усе може виявитися дуже просто.

0208.

Телефон відкрився.

Ліне глипнула на вхідні двері. Генрієтте дуже швидко виявить відсутність телефону. Будь-якої миті вона може повернутися до кав’ярні.

Ліне насамперед увійшла в месенджер. Даніель стояв у списку третім. Вона погортала листування, скропила, не читаючи, записочки про цілком практичні буденні справи, зупинилася на короткому відеофайлі, надісланому співмешканцеві у неділю зранку. Спершу Ліне не зрозуміла, про що там ідеться, камера вібрувала, доки нарешті сфокусувалася на клавіатурі. У кадрі видно було дві руки, пальці бігали по літерах. Ліне стало млосно. То був її ноутбук