Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

— Це на дачі в Ставерні?

— Так, перше літо після смерті Ліси, — кивнув Юнсрюд, викладаючи перед нею решту фотографій. — Ми приїхали на толоку. Леннарт — на мотоциклі. Привіз батькові деякі документи.

Ліне читала про ту толоку в гостьовій книзі. То було на вихідні, після зникнення Симона Мейєра. Вона впізнала багатьох політиків.

— Хто це? — показала вона на чоловіка з пензлем у руці.

Трюґве Юнсрюд перехилився через стіл.

— Очевидно, наш майбутній міністр юстиції, — усміхнувся він.

— Арнт Ейканґер? Той, що працював тоді помічником у місцевому поліційному відділку? — недовірливо перепитала Ліне.

— Він уміє тримати ніс за вітром, — засміявся Юнсрюд. — До того ж, має великий політичний талант. Бернгард був йому за своєрідного наставника.

Ліне якийсь час затрималася на фото Арнта, потім перейшла до інших. На одному з них упізнала Ґютторма Геллевіка з міської управи Осло. Разом з чоловіком у червоній кепці з логотипом Робітничої партії він накидав пісок у старезний цементозмішувальний барабан.

— Можна позичити? — Ліне підняла фото, на якому Леннарт удвох з батьком.

— Та беріть усі, — великодушно погодився Юнсрюд. — Використайте найперше ось цю, з Ейканґером.

Юнсрюд, певно, думав, що фото на толоці посприяє Арнтові у виборчій кампанії.

— Удень разом працювали, вечорами укладали спільні політичні плани, — додав він.

Ліне склала фотографії стосиком, ту, що з Леннартом і батьком, поклала зверху.

— Це, мабуть, їхнє останнє спільне фото, — усміхнувся Юнсрюд. — Родина була для нього дуже важливою. Бернгард любив сина. Форма раку, на яку нездужала Ліса, була спадковою хворобою. Він боявся, що сина біда теж не мине. А хлопець через три місяці розбився на мотоциклі…

Ліне кивнула.

— Усі гості заночували тоді на дачі? — запитала Ліне, ховаючи фотографії в торбинку.

— Так.

— Важко думати, що дача згоріла, правда?

— Значно важче усвідомити смерть Бернгарда.

Ліне спробувала завести розмову про потайну кімнату, з якої почалася пожежа, і про період, коли сталося пограбування в аеропорту. Але Трюґве Юнсрюд цього разу не дав себе збити зі шляху, водно торочив про важливі для Робітничої партії передвиборчі моменти.

Через майже дві години Ліне мала достатньо матеріалу для повноцінної статті про те, наскільки важливі давні соціал-демократичні ідеали для управління й оновлення держави загального добробуту, однак не почула нічогісінько вартісного про події влітку 2003 року.

63

Зарипіли завіси, коли Вістінґ підняв догори гаражні ворота. Пронизливий звук був схожий на зойк болю.

На стіні, під самою стелею, — два віконця. Потужна робоча лампа звисала зі стелі над захаращеним приміщенням. Під нею стояв на штативі мотоцикл без коліс і бензобака. На бетонній підлозі упереміш з інструментами валявся розібраний двигун і брудне ганчір’я. На спинці розкладного стільця, біля відчиненої скрині з ключами, висів комбінезон. Навколо громадилися інші напіврозібрані скелети мотоциклів, ящики із запчастинами, коробочки з гайками, каністри з рештками машинних олив.

Вони зайшли в гараж. Стіллер показав, де треба почепити приховані камери.

Технік з Кріпоса взявся до роботи. Крихітні камери пересилатимуть зображення у дім Бернгарда Клаусена, де засяде поліція і спостерігатиме за всім, що відбуватиметься в гаражі.

— Ми не зможемо засудити їх за пограбування валюти, навіть якщо доведемо, що вони вдерлися у гараж, — завважив Тюле.

— Ми використаємо приманку, щоб зламати їхню найслабшу ланку — Генрієтте Коппанґ, — сказав Стіллер. — Це вона приведе їх сюди. Це вона повинна заговорити…

Вістінґ погортав книгу-інструкцію з детальними схемами різних моточастин, яка лежала на лавці. Він уже радів незабарному розв’язку справи. Перспектива тюрми і думки про наслідки для маленької доньки мали б змусити Генрієтте Коппанґ заговорити. Інша справа — зникнення Симона Мейєра. Ті, хто міг щось знати, мертві — і Бернгард Клаусен, і його син.

— А тут що? — озвався Стіллер, потягнувши за клямку дверей до якоїсь комори у глибині гаража.

— Вона зачинена на додатковий навісний замок, — звернув увагу колег Тюле.

— Можемо її використати, — зрадів Стіллер. — Якби хтось ховав щось у гаражі, то саме в цій коморі.

Він роззирнувся навколо, помітив великі кусачки.

— У комору теж треба поставити камеру, — сказав Стіллер, намагаючись зрізати замок.

— Я десь тут бачив більші кусачки.

Тюле заходився шукати серед мотлоху, знайшов величезні ножиці для зрізання болтів і перекусив дужку замка. Сам дверний замок був врізний, як у звичайних міжкімнатних дверях. Стіллер подався у будинок по ключі.

— Цілком можливо, що валюта й справді спершу побувала тут, перш ніж опинитися на дачі, — висловив припущення Вістінґ, коли Стіллер повернувся.

— Принаймні подбав про надійність дверей.

Сітллер вставив ключ, обернув у замку і потягнув двері на себе.

Сперте, солодкаве повітря, змішавшись із запахами моторних олив з гаража, вдарило їм в обличчя.

Стіллер намацав вимикач. Комора без вікон мала заледве два на два метри й була облаштована під маленький офіс з невеликою конторкою під однією стіною, кріслом на коліщатах і кількома полицями. Під протилежною стіною стояв накритий дерев’яний ящик. Над ним висів постер фільму «Безтурботний наїзник» Денніса Гоппера з Петером Фонда в одній з головних ролей. У правому куті плаката висів на цвяху жмут висохлих ароматизаторів повітря.

Стіллер увійшов першим. За ним — Вістінґ. На конторці лежала перевернута пляшка з-під пива. Пиво давно висохло, однак залишило по собі коричневі розводи на стільниці й на паперах.

Одна з шухляд наполовину висунута. Вістінґ витягнув її повністю. На журналах про мотоцикли стояла металева коробка з купою ароматизаторів, іще запакованих у пластик.

Стіллер копнув великий дерев’яний ящик.

— Замкнений, — кивнув він на висячий замок, такий самий, як той, що висів на дверях.

Підійшов Тюле з кусачками. Цієї миті задзвонив телефон Стіллера.

— Це — Ґітте з ДНК-реєстру, — сказав він, глянувши на дисплей, і ввімкнув телефон на голосний зв’язок.

Тюле вичікувально завмер з інструментом у руках.

— Ми маємо результат термінового аналізу біологічного матеріалу Веґарда Скоттемюра, — повідомила жінка й назвала номер аналізу в реєстрі.

Вістінґ напружив слух. Веґард Скоттемюр був тим чоловіком, якого вони підозрювали в написанні анонімного листа.

— Ви просили порівняти його з аналізом В-8 у справі 2003 року за номером 15 692, — офіційним тоном зачитала лаборантка.

— Презерватив, знайдений біля насосної станції, — пояснив колегам Стіллер.

— Збігу немає.

Вістінґ скрушно зітхнув. Шанс запопасти свідка подій біля Єршьо вислизнув з рук.

— Але ми провели додаткове порівняння у реєстрі неідентифікованих ДНК і маємо збіг з В-14 у тій же справі.

— Що таке В-14? — запитав Тюле.

Лаборантка, здавалось, розсердилася, що в розмову втрутився сторонній голос.

— У мене зазначено, що це волосина з лобка, — відповіла вона.

Стіллер