Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст
Місцева адвокатка підняла вгору руку, мовби від чогось його застерігаючи.
— Зачекайте! У мене склалося враження, що ви хочете використати пацієнта як приманку. Чи існують гарантії, що ніхто не постраждає, якби ці небезпечні люди таки з’явилися в пансіонаті?
Вістінґ глянув на неї. Мудра жінка, подумав він, має гострий розум. Їй би використати свою юридичну освіту деінде, а не в комунальній конторі.
— Я не можу нічого гарантувати, бо ми ще ні до чого й не бралися, — відповів Стіллер. — Я вже сказав, йдеться про дуже короткий період.
Знову задзвонила Ліне. Вістінґ вибачився, вийшов у коридор, щоб їй відповісти.
— Це я, — промовила Ліне.
Вістінґ відразу відчув хвилювання в її голосі.
— У чому справа?
— Украли мій «мак».
— Як це сталося?
— На вулиці, коли я вийшла з Національної бібліотеки. Підбіг чоловік у мотоциклетному шоломі й рукавичках, видер мою торбинку, забрав ноутбук і втік на мотоциклі.
— Ти постраждала?
— Кілька подряпин, — після короткого вагання відповіла Ліне. — Я думаю, усе невипадково. Мабуть, якось пов’язано зі справою.
— У поліцію дзвонила?
— А треба було?
— Це пограбування, Ліне. Мусиш написати заяву.
— Добре!
— Де ти зараз?
— У машині, на вулиці перед бібліотекою.
— Я зараз в Осло. Почекай, скоро під’їду.
Вістінґ повернувся до решти.
— Нам час вирушати!
Тюле й Стіллер встали.
— Ми вже тут закінчили, — кивнув Стіллер.
Він глянув на годинник і сказав головній:
— Наші люди прибудуть упродовж години.
Троє присутніх жінок запитань більше не мали.
— Що трапилося? — запитав Тюле, щойно за ними зачинилися двері.
— Напали на Ліне, — сказав Вістінґ. — Украли її ноутбук. Вона сидить у машині біля Національної бібліотеки.
Він вибіг надвір першим, сів у авто. Стіллер показував йому найкоротший шлях через місто, а Вістінґ тим часом розповідав те, що знав, хоча насправді знав дуже мало.
Коли вони прибули на місце, поліцейський патруль припаркувався позаду авта Ліне. Один із патрульних, з блокнотом і диктофоном, брав у Ліне покази, а його напарниця обшукувала газон.
Перш ніж вийти з автомобіля, Вістінґ почепив на шию поліційний бейджик. Стіллер і Тюле вчинили так само.
Патрульний, здавалося, закінчив опитування. Він поклав диктофон у кишеню й обернувся до прибулих, ковзнув поглядом по бейджиках.
— Гадаю, ми й самі тут впораємося, — промовив він не надто вдоволено.
— Сподіваюся, — відповів Стіллер.
Він підняв бейджик, ледь не тицяючи його патрульному під ніс.
— Адріан Стіллер, Кріпос, — відрекомендувався він. — Вона — одна з нас, — додав він, киваючи на Ліне.
— Колега? — запитав полісмен, обернувшись до неї.
Ліне похитала головою. Вістінґ підійшов до доньки, міцно взяв за плечі й пригорнув до себе.
— Вона працює нашим радником, — пояснив Стіллер. — Була при виконанні завдання, коли на неї напали.
Жінка-полісмен, яка оглядала газони, підійшла до них.
— Пропоную вам отримати дозвіл на перегляд записів з довколишніх відеокамер, — порадив Стіллер. — Якась із них у найближчому радіусі повинна була зафіксувати мотоцикл.
— Напад може бути пов’язаний з розслідуванням вашої справи?
— Цілком можливо.
— Крадіжки жіночих торбинок — типове явище, — завважила полісменка.
— Саме ця крадіжка нетипова, — заперечив Стіллер. — Це не крадіжка сумочки в старенької бабуськи, яка повертається з банку додому, а дещо зовсім інше.
Сітллер вийняв з внутрішньої кишені візитівку й простягнув полісменові.
— Зателефонуйте мені, якщо знайдете мотоцикл!
Полісмен узяв картку.
— Ми вже тут закінчили, — сказав він.
Стіллер повернувся до Ліне.
— Візьмемо твоє авто, — мовив він, маючи на увазі себе й Тюле. — А ти поїдеш з батьком.
Ліне почувалася вдячною за таку чуйність і з готовністю віддала ключі. Вістінґ теж був приємно вражений жестом Стіллера, однак промовчав.
— Цей випадок може не бути пов’язаний зі справою. Але перевірити його треба дуже ретельно, — сказав Тюле. — Ставки підвищуються…
Стіллер з ним погодився.
— Та, хай там як, ми диктуємо правила, — додав він.
52
У підвальному офісі Вістінґа заскрипіли стільці, кожен присунувся до столу. Ліне сіла на кінці столу. Починала боліти голова, вона відчула, як підпухла ліва половина обличчя від удару нападника.
Прийшов і Еспен Мортенсен, хотів почути, як її зуміли вистежити.
— Як тебе могли знайти? — запитав він.
— Думаю, хтось шпигував за мною від автозаправки. Мабуть, з числа співучасників пограбування в аеропорту.
І Ліне розповіла про свою зустріч з Кімом Вернером Полленом.
— Звідки їм було знати, що ти працюєш зі справою?
В авті, повертаючись з Осло додому, Ліне всю дорогу обдумувала різні варіанти.
— Хтось, із ким я спілкувалася, мусив бути безпосереднім учасником пограбування. Або Генрієтте розповіла про мене своєму інформаторові.
Вона переслала Вістінґові фото портретного інтерв’ю з Александером Квамме, щоб усі могли подивитися його на батьковому планшеті.
— Через це інтерв’ю їй може загрожувати небезпека, — стрепенувся Тюле. — Ти розмовляла з нею сьогодні?
Ліне похитала головою.
— Саме телефонувала їй, коли на мене напали.
— Спробуй іще раз, — порадив Стіллер.
Ліне набрала номер Генрієтте, але й цього разу ніхто не відповів.
— Хіба вона не передзвонила б тобі, побачивши пропущений дзвінок? — запитав Стіллер. — Востаннє ти їй телефонувала дві години тому.
Ліне написала коротке повідомлення з проханням озватися.
— Вона може бути чимось заклопотана, — промовила Ліне, але погамувати свій неспокій не могла. — Що я можу їй казати, а чого ні?
— Ми змушені її застерегти, — відповів Вістінґ. — Може, сказати, що твоє джерело в поліції повідомило, що Александер Квамме був ключовою фігурою у першому розслідуванні пограбування у 2003 році.
— Так, це не секретна інформація, — погодився Тюле. — 3 ким іще ти розмовляла про грабунок?
— Ні з ким. Лише про Симона Мейєра.
Мортенсен зручно вмостився на стільці й спробував підсумувати.
— Якщо напад на Ліне має дотичність до нашої справи, то ми не знаємо, до якої саме: пограбування чи зникнення.
— Обидві взаємопов’язані, — встряв Тюле.
— А про зникнення Симона з ким розмовляла? — запитав Стіллер.
Ліне написала список. Імен було не так уже й багато. Окрім Генрієтте, брат Симона Х’єль Мейєр і колишній старший інспектор Ульф Ланде.
— Єдині безпосередньо не причетні — Томмі Плейм та Кім Вернер Поллен.
— Я приглянуся до них ближче, — пообіцяв Тюле.
Задзвонив телефон Стіллера, він підвівся і вийшов з кімнати.
— І ти ще вела розмови з різними людьми про Бернгарда Клаусена, — уточнив Мортенсен.
— Лише з однопартійцями, з Едель Голт і Ґюттормом Геллевіком. Ще маю домовленість з Трюгве Юнсрюдом у середу.
Аудюн Тюле підвівся.
— Мені треба повернутися в готель, — сказав він. — Усе, що досі відбулося, нам на руку. Ці типчики залягали на дні багато років і встигли повірити, що і пограбування, і зникнення Мейєра давно забулися. Копирсаючись у їхньому мурашнику, ми їх лякаємо