Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст
У персональних даних значилося, що Веґард Скоттемюр 1971 року народження. Значить, підрахувала Ліне, на момент зникнення Симона Мейєра йому виповнилося 32 роки. На підставі даних на цього чоловіка вона поставила його на чолі списку потенційних анонімів.
О восьмій Амалія почала крутитися, прокидаючись. Вона обидві встали й разом поснідали. Наступні кілька годин Ліне намагалася поприбирати в домі, та Амалія вішалася на неї, весь час заважала. Ліне спробувала зацікавити її іграшками в дитячій, забавити чимось, але доня вперто падала на підлогу й влаштовувала істерику, молотячи ногами. Спершу Ліне накричала на Амалію, а потім збагнула, що насамперед їй самій треба опанувати себе й заспокоїтися. Ліне почала писати статтю про важкий дитячий віковий період, де сфокусувалася на позитивах виховання дитини з сильною волею, але так і не дописала до кінця.
З наближенням зустрічі з Генрієтте Коппанг Ліне дедалі більше нервувала. Вона не сумнівалася, що Генрієтте зуміє добути корисну інформацію, але їй кортіло самій порозмовляти з інформатором, поставити свої запитання, отримати відповідь саме на те, що цікавило її. До того ж, Ліне любила мати над усім контроль.
Ближче до одинадцятої вони з Амалією спакували наплічник для прогулянки: поклали пляшечки з соком, пачку печива й два банани. Виходячи з дому, Ліне ретельно перевірила, чи замкнені вікна й двері. Потім посадила Амалію в дитяче сідельце й повела велосипед за кермо повз будинок батька, угору вулицею. А звідти вже дорога пролягала вниз майже до самого Ставерна.
Ліне виїхала з запасом часу, тож спочатку подалася в порт. Там вони сіли на лавочку й поласували печивом разом з лебедями. Коли вже збирались вирушати на зустріч, прийшла смс-ка від Генрієтте, що вона спізниться на п’ятнадцять хвилин. Ліне відповіла «ОК» і покотила велосипед центральними вулицями містечка.
У кав’ярні взяла Амалії смузі, а собі — лате. Вони сіли за той самий столик, що й минулого разу.
Генрієтте з’явилася аж за двадцять хвилин з маленькою темноволосою дівчинкою.
— Вибач за спізнення!
Ліне підвелася, по-дружньому обійняла її.
— Не біда, — запевнила вона.
— Познайомтеся з Юсефіною, — усміхнулася Генрієтте.
Юсефіна чемно привіталась, Амалія ж відвернулася, залізла на коліна мамі й заховала личко в неї на грудях.
Генрієтте пішла до барної ляди, замовила питво.
— Зустрічалася з ним? — запитала Ліне, щойно та повернулася до столика.
— Ага, але довідалась не так багато, як сподівалася. Чи, радше, очікувала. Така інформація прибуває маленькими порціями.
Ліне кивнула. Вона й сама знала, як це — працювати з кримінальним середовищем. Це — випробування на витривалість і терпіння.
— Усе, як я й передбачала, — Генрієтте притишила голос. — Після пограбування гроші заховали у начебто надійному місці, а коли по них прийшли, їх там не виявилося.
— Твій інформатор знає, де була схованка?
— Лише те, що десь поза Осло.
— Знає, хто брав участь у пограбуванні?
— Мені здалося, що так, але він не назвав імен. Заговорив про інше, коли я запитала навпростець.
Амалія почала пхикати, вовтузилася на колінах, тягнулася ручкою до кишені — знала, що там Ліне ховає смочок.
— Когось підозрювали в крадіжці? — запитала вона, даючи малій смочок.
Генрієтте кивнула, відпила кави.
— Імен не маю, але, здається, Симона Мейєра нема серед підозрюваних. Ішлося насамперед про одного юнака, який розбився на мотоциклі через кілька місяців після пограбування. За чутками, він переховав гроші в інше місце. Там, мовляв, зберігаються й досі.
Ліне спробувала вгамувати вертку Амалію. Звісно, все могло бути так просто. Леннарт Клаусен поцупив гроші й заховав на дачі. А коли він загинув, про все подбав батько.
— А що з Симоном Мейєром? Яким боком він вписується в цю картину?
— Не маю уявлення. Якби я почала розпитувати про це, він здогадався б, що ми щось знаємо.
Ліне довелося з цим погодитись.
— Та якщо Симон Мейєр дотичний до справи, то грабіжники подумали б так само, — промовила вона. — Якщо гроші були заховані там, звідки він зник, це мало б їх стривожити. Тобто я маю на увазі те, що несподівано почалася масштабна пошукова операція, та ще й поблизу схованки, з поліцією і всяким таким іншим. Добра причина задуматися, куди поділися гроші.
— Твоя правда, — відповіла Генрієтте, однак не мала чого додати.
Ліне почувалася розчарованою.
— І більше він нічого не сказав?
Генрієтте похитала головою.
— Не цього разу.
— Але ти припускаєш, що він знає більше, ніж каже?
— Принаймні може порозпитувати для нас, поприслухатися до балачок. Але це займе час. Люди там небезпечні, потрібна величезна обережність.
Амалія заспокоїлася, сповзла з колін на підлогу, не випускаючи з рота смочка. Ліне запропонувала їй показати Юсефіні ігрову кімнату в глибині кав’ярні. Амалія спершу впиралася, але потім дала себе вмовити.
— Важкий вік, — усміхнулася Генрієтте, коли вони залишилися самі.
— Знаєш іще когось іншого, з ким можна поспілкуватися? — поцікавилася Ліне. — Хто щось знає? Нам потрібні імена…
Генрієтте прийшла смс-ка. Вона вийняла телефон, прочитала.
— Щоб публікація стала сенсацією, треба довідатись, куди поділися гроші, — сказала вона, набираючи текст відповіді. — Маєш ноут?
— Так, а що?
— Не так уже й багато ДТП з мотоциклами сталося у 2003 році, — вела далі Генрієтте. — Я вчора спробувала трохи пошукати в мережі, але нічого не знайшла.
Ліне підтягнула наплічник. Вийняла «мак». Вона знала відповідь, але зараз було трохи складно щось пояснювати. Генрієтте не має знати про Леннарта Клаусена та його батька.
— Які ключові слова задавати в пошук? — запитала Ліне, залогінившись.
Генрієтте відклала телефон.
— Нещасний випадок, мотоцикл, 2003, — запропонувала вона.
Вони знайшли одинадцять нещасних випадків на дорозі. Три з них трапилися до пограбування. Вони посортували всі ДТП. Нещасні випадки в Північній Норвегії до уваги не брали, зате пріоритет отримали ті аварії, які трапилися поблизу Осло. У результаті різних комбінацій ДТП з Леннартом Клаусеном у Берумі в ніч проти ЗО вересня 2003 року опинилася на третьому місці.
— 25 років, — промовила Генрієтте. — Треба пересунути його на перше місце в списку.
18-річного хлопця на легкому скутері і 50-річну подружню пару до уваги можна було й не брати.
Ліне виділила текст, у якому йшлося про Леннарта Клаусена, «вирізала» й перенесла на початок списку.
— Треба спробувати довідатися ім’я загиблого, — сказала вона, підігруючи Генрієтте.
— Перешли мені список, — попросила Генрієтте. — Я знаю декого в поліції, можу попитати.
— Та я теж там декого знаю і теж можу спитати, — промовила Ліне, не признаючись, однак, що її батько полісмен.
Правду кажучи, доволі дивно, що Генрієтте, з’ясовуючи, хто вона і що